Річниця аварії на ЧАЕС: невигадана історія ліквідатора з Дніпропетровщини
Вибух на Чорнобильській атомній електростанції стався 32 роки тому. Але в пам’яті тих, хто ціною власного здоров’я та життя ліквідовував наслідки цієї трагедії, все було ніби вчора. Мешканець Нікопольщини Анатолій Іванович Сіденко потрапив до небезпечної зони у вересні 1986 року, коли рівень радіації перевищував показники в енну кількість разів. Своїми спогадами Анатолій Іванович ексклюзивно поділився з кореспондентом «Вістей».
Забрали з військкомату
— Анатоліє Івановичу, розкажіть, як Ви потрапили на ЧАЕС?
— 22 вересня мені зателефонували з військкомату. Я був тоді на роботі, працював інженером-будівельником у тогочасному колгоспі в селі Новософіївка Нікопольського району. Сказали, що треба з’явитися з документами і добовим пайком до Нікопольського військкомату для перепідготовки. І все… Уже на місці у нас забрали документи. Потім підійшов старший лейтенант і запитав: «Мужики, ви знаєте, куди вас забирають? У Чорнобиль, на станцію». Так я та ще шість чоловіків разом з супроводжуючим із військкомату поїхали київським потягом до Білої Церкви. Там нас «переодягнули» у військову форму. У Чорнобиль, у центральну 25-ту бригаду, ми потрапили вночі й до самого ранку в наметі чекали представника військової частини, яка знаходилася в лісі. Мене відправили до хімічного батальйону. Там були люди різних професій: шофери, механізатори, будівельники. Усіх нас називали «партизанами». Наступного дня, 24 вересня, був мій перший виїзд на станцію.
— За даними, які згодом оприлюднили, біля енергоблоку працювала переважно радіокерована техніка. Якщо ж вона не справлялася з роботою, то лише тоді направляли на ЧАЕС людей. Як було насправді?
— На станції працювали і техніка, і дуже багато ліквідаторів. Лише хімбатальйону було близько 10 військових наметів. На станцію нас перевозили у закритих машинах, видавали респіратори — «лепестки», рукавиці, кирзові чоботи. Напевно, вважалося, що це врятує від радіації. Ми під’їжджали до пункту санітарної обробки. Там знову пересідали, але вже на інші авто, які везли на саму станцію. На ЧАЕС видавався «наряд» — говорили, де та які роботи потрібно виконувати. Потім на це місце приходив дозиметрист, він називав рівень радіації. Від цього залежало, скільки часу ми там працюватимемо. Хто — 2-3 хвилини, інші — 7-10. По дорозі до штабу проїжджали санітарні пости, де обробляли автотранспорт. Пам’ятаю, що з автівок ми виходили, але суворо заборонялося ставати на обочину дороги, лише на асфальт.
— Які роботи виконували на ЧАЕС?
— Переважно із дезактивації приміщень третього енергоблоку, вивозили все сміття, складали речі в баки, працювали в машинному залі… Після всіх цих робіт нас перевіряв дозиметрист. Якщо форма «не фонила», то в ній і залишалися. Якщо ж навпаки — видавали іншу, але не нову, просто дезактивовану. В перший день я взяв на станцію розкладний ніж і годинник. Відразу змусили викинути, рівень радіації зашкалював. Коли біля мене проводили дозиметром, то «фонило» все, крім золотої обручки.
— Скільки разів Ви були на станції?
— Усього мав 18 виїздів на станцію, отримав дозу опромінення — 23,35 рентгена. Це офіційно вказано у документі, який потім видало Міністерство оборони. На станцію відвозили через день. А взагалі роботи там виконувалися у три зміни. Навіть платили добові — 3 рублі 50 копійок. У вихідний ми відпочивали, якщо можна так сказати: займалися благоустроєм військового містечка, будували їдальню, душові, підвали. Ви ж розумієте, це була осінь 1986 року. Тоді ще нічого не облаштували. Командування мешкало у вагончиках, а ми, звичайні солдати, — у наметах. Якщо запитаєте про ліквідацію аварії у тих, хто був після 90-х, то вони розкажуть уже зовсім інше. А у 86-му було так.
Відголоски радіації
— А харчувалися по-особливому?
— Ні, годували як звичайних солдат — польова кухня. Через те, що працювали в небезпечній зоні, давали маленьку баночку паштету на двох і банку згущеного молока, також на двох.
— Ви тоді розуміли, що залишаєте у Чорнобилі своє здоров’я? Як себе почували?
— Може, й розуміли, але не всі й не до кінця. Радіація ж невидима. А самопочуття було погане. Постійно боліла голова. У частині був лікар. Перед тим, як ішли на станцію, нам видавали якісь ліки та робили уколи. Кого здоров’я «підводило» — на швидкій відправляли у Київ.
— Коли для Вас закінчився Чорнобиль?
— Пробув там до 10 листопада. Я — офіцер, а офіцерів змінювали лише поіменно, тобто на моє місце повинен був прийти лише офіцер, і лише з Нікопольського військкомату. Тому 10 днів чекав, коли прийде заміна. На станцію не їздив, бо вже отримав високу дозу опромінення. Потім мене та інших солдат відправили додому у тій же «чорнобильській» формі, що й були у штабі. Нас із дружиною попередили, що упродовж 5 років не бажано народжувати дітей. Тому коли повернулися, для нас Чорнобиль тільки починався. Точніше, його відголоски…
— Підтримуєте стосунки з іншими ліквідаторами?
— Звісно. Із багатьма вже познайомилися згодом: коли лікувалися в лікарнях, їздили на зустрічі. Щороку збираємося 26 квітня у Нікополі біля пам’ятника чорнобильцям. Наприклад, із Вітею Мостикою з села Капулівка ми разом навчалися у будівельному інституті в Дніпрі, разом потрапили на Чорнобильську АЕС. Спілкуємося і сьогодні. Але з кожним роком на зустрічі приходить усе менше ліквідаторів, помирають… Радіація, яка була невидима у 1986 році, через роки дає про себе знати безліччю хвороб.
— Сьогодні чорнобильців не забувають?
— Чорнобильських пільг нас позбавили, путівки ж на оздоровлення отримував. Напередодні свята сільська рада та соціальний захист виділяють матеріальну допомогу. Приходять вітати школярі. Ось так.
Тетяна Савенко,
фото автора та з архіву Анатолія Сіденка
Поделиться ссылкой:
