Помер Борис Матющенко
От і все – під лісом на погості села Купченки Борзнянського району, що в Чернігівській області, поховають не просто хорошу людину, а все своє життя невтомного борця за правду та справедливість на нашій землі. Тепер же його закопають там, де він народився і виріс, звідки й пішов з небайдужим серцем бійця і патріота. Вернувся він у лоно рідного краю неначе для того, щоб скласти звіт про те, як прожив свій вік між людьми. Та так і хочеться вигукнути словами Василя Симоненка, що невже помістяться у тісну домовину всі турботи його, всі болі, надії й жалі? Дійсно варто вірити в царство небесне, бо не хочеться і не треба, щоб без сліда відлітали у вирій такі постаті, як Борис Олександрович Матющенко.
Склалося так, що свою долю він пов’язав з Дніпропетровщиною, а до рук взяв гостре перо. Якщо вам кажуть зараз, ніби в радянські часи, особливо ті, котрі потім назвали застійними, не було серед журналістів компартійної преси непримирених до лукавства і лицемірства, службових зловживань всіляких «вождів» і «вождиків», кривд, яких зазнавали від зарозумілих пройдисвітів та негідників і так далі, то це не правда. Знаходилися винятки, котрі не спішили чи не схильні були співати суцільну хвалу й панегірики усім, хто з сімдесятих літ минулого століття в обкомах, міськкомах та райкомах почав вироджуватися в «князьків», яким наче все дозволено. До цих небагатьох належав і Борис Матющенко – багато років власний кореспондент обласної газети «Зоря» у Дніпродзержинську, а потім і працівник її редакції в Дніпропетровську.
Свою ж журналістську кар’єру Борис Олександрович завершив у тодішній також обласній газеті «Днепровская правда», потім перейменованій в «Днепровскую панораму». І на шпальтах цих газет чи не найгостріші публікації появлялися за підписом Бориса Матющенка. Він не проходив мимо жодного зловживання з боку на ті часи «вершителів радянського способу життя». Думаєте, його за це любили, шанували і славили? Швидше тільки терпіли. Бо виступати проти критики тоді все ж остерігалися, навіть боялися.
Однак нині це факт, який багато про що свідчить: поки читачі і «Зорі», і «Днепровской панорамы» на їх сторінках чекали гострі й непримирені матеріли Матющенка, компартійна влада на словах ніби й помічала його, а на ділі нагородами, званнями і тому подібним не увінчувала. Так і не заслужив один з найбільш визнаних читачами Дніпропетровщини журналіст-газетяр належного поцінування від партійного комітету, органами яких були «Зоря» і «Днепровка». У Трудовій книжці Бориса Олександровича навіть подяка одна-єдина – за мужність та відвагу, котрі він провив під час стихійного лиха, рятуючи від знищення поголів”я громадської худоби і поруч з фермою приміщення сільської школи-інтернату.
Тим часом непересічний талант наполегливого й непохитного вдачею журналіста Бориса Матющенка сягнув розквіту і апогею зі здобуттям Україною незалежності. Віримо, що ще є люди, які пам”ятають його публікації у «Зорі» про «п’ятачкову демократію» на вулицях і майданах Дніпродзержинська, а в «Днепровской панораме» про перші ще на той час злодіяння й розкрадання та нищення створеного народом добра, себто цілих заводів та фабрик, а також про згубну для села та селянства так звану кучмівську аграрну реформу. Інша і дуже прикра річ, що вже мало хто прислухався до слова правди та гласності.
Здавалося, що написавши та видавши під назвою «Остюки» книгу коротких мініатюр про все, що недоброго та підступного відбувалося навкруги, Борис Олександрович і підведе нею риску під своєю творчою біографією. Коли ні – ще кілька років працював власкором київської газети «Вечерние вести». А ще зібрався з духом і видав книгу документальної прози «У жорнах голодоморів». Нарешті разом з доктором історичних наук, професором Інституту української археографії та джерелознавства Юрієм Мициком і колегами та краєзнавцями здійснив кілька подорожей майже в усі куточки нашої держави, підсумком яких стала напрочуд цікава й захоплююча книга «Забутою Україною».
Але найбільше, що сьогодні вражає, чого не можна тепер не сказати – у день, коли Борис Олександрович попрощався з цим світом, на сайті інтернет-газети «Наша версія» появилася остання написана ним стаття – «Прокурорська мафія Дніпропетровщини 12 років «шиє справу» петриківцю Петру Лісному». Це про Петра Гнатовича Лісного, який, очоливши за президентства В. Ющенка райадміністрацію у Петриківці, принципово відмовився сплачувати прокурору Шубі щорічну «данину» у сумі 300 тисяч американських доларів – Шуба за цей «виклик», кинутий йому, і задався ціллю знищити й згноїти у буцегарнях Петра Гнатовича.
Тільки зараз через силу вдається захистити нарешті та відновити чесне ім’я Лісного. Але мало хто знає, що першим більше десяти літ тому, хто як на амбразуру кинувся на поміч в минулому військовому льотчику, а потім фермеру і главі РДА у Петриківці, був Борис Матющенко зі своїм багнетом-пером. І коли зовсім недавно суд кінець-кінцем наважився сповна виправдати Петра Гнатовича, Борис Олександрович телефонував багатьом з нас, його друзям, і казав, що тепер це справа його честі, його обов”язок і остання мета – домогтися для Лісного остаточної і повної перемоги.
Отож свою повинність на цій землі наш Борис Олександрович на 80-му році свого життя встиг виконати до кінця. Земля тобі пухом, брате!
Друзі і колеги
Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.
