На короткому повідку
Найвидовищніше за останні роки затримання vip-чиновника увінчалося тимчасовим хепі-ендом. Два місяці СІЗО з правом застави у 100 млн грн (казкова сума) надихають. Невже в країні щось таки змінюється і боротьба з корупцією — це не порожній дзенькіт?
Звісно, без сприяння громадськості — тиску на суд і його блокування — хтозна, чи був би такий оптимістичний результат. Чиновник, як і численні його попередники, легко уникнув би переслідування і спокійно дав драла, маючи в кишені окрім українського ще й два іноземні паспорти. Згодом, попиваючи віскі в товаристві таких самих щасливчиків-емігрантів десь у Лондоні, він лише посміювався б із країни дурнів, яку так віртуозно кинув, але наразі цю розвагу доведеться відкласти.
Так, це ще не кінець. У Романа Насірова є шанси відмитися, навіть утекти, і вони достатньо великі. Уже подано апеляцію, армія адвокатів намагатиметься завалити справу (якщо оскарження не спрацює), задіяні перемовники вже ведуть торги в темних коридорах влади, є маса варіантів, як відмазати клієнта такого рангу. Врешті, це лише підозрюваний, і ніхто не гарантує, що його провину буде доведено. Адже найсправедливіший український суд — не те що найменш надійна в таких випадках гілка влади, а ще й без перебільшення гіперпроблема країни, об яку розбиваються найоптимістичніші очікування та суперхороші починання. Нині система дала збій, суддя виніс рішення, спираючись на закон. Можливо, якби хлопці на машинах не заблокували виїзд із подвір’я храму правосуддя, їхні колеги не поїхали б кошмарити голову установи до нього додому; якби справа не набула такого дикого резонансу й адвокати не поводилися вкрай одіозно, нічого поганого з головним фіскалом не трапилося б, суд віддав би перевагу традиційнішому в таких ситуаціях рішенню.
Але Насіров себе перехитрив. І не тільки тим, що ув’язався в дурнувату гру з лікарнею та інфарктом, сховавшись під коциком (це вже моветон), а й переборщивши з адвокатами. Аж страшно уявити, скільки вони візьмуть тепер за свої унікальні послуги, що коштуватимуть їм значних іміджевих утрат. Люди, які мають захищати права громадян у межах закону, раптом перетворилися на віртуозів-маніпуляторів, ораторів-моралістів, готових цинічно торочити відверту ахінею перед високим судом, потурати беззаконню, аби лишень витягнути клієнта й отримати гонорар.
Узагалі, навіть якщо провину Насірова так і не доведуть, це шоу таки варто було влаштувати. Ну принаймні щоб влада зрештою наочно побачила, що суспільство трохи втомилося від її тупих жартів і бездарних маніпуляцій. Треба або вдосконалювати сценарії, або хоч частково починати виконувати обіцянки. Відносно законний арсенал засобів та рецептів, який роками задіювали в таких випадках, більше не працює. Якщо чиновникам дозволено балансувати на межі права, прикриваючись буквою закону, то чому суспільство не може діяти аналогічно? Теж умовно законно. Але ж із більш аргументованою доцільністю, що підтверджена, до речі, Конституцією. Які будуть наслідки такого переходу в нову правову реальність, важко передбачити. Це все одно що вгадати остаточне рішення вітчизняного суду і те, з якої ноги встане пані суддя після дзвінка друга (цікаво, до речі, почути, як вони там торгуються). Проте і досвід блокування ОРДіЛО, і тиск на правосуддя є вимушеними кроками суспільства, котре бодай у такий спосіб намагається привести до тями осліплу й оглухлу від безкарності систему. І, що цікаво, не безуспішно. Хоча формально перешкоджання роботі залізниці чи судових установ — це кримінальний злочин.
Звісно, щоб урок було засвоєно, доведеться чимало попрацювати. Спритність, із якою колеги головного митаря кинулися на його захист, не залишає ілюзій. Далі буде ще веселіше, хоча навряд чи слід очікувати якихось нестандартних підходів до процесу звільнення рядового Насірова. Усе відбуватиметься за давно обкатаними на «папєрєдніках» сценаріями. Спочатку знайдеться потрібна сума для внесення застави. У нинішніх умовах, щоправда, з появою е-декларування, охочих виручити друга буде менше: трохи лячно, можна викликати зайву підозру. Але 100 млн грн — не така вже й велика ціна, коли мова про свободу. Далі знайдуться ключик від браслета й дірка в кордоні, приватний літачок… Це якщо все не вдасться залагодити більш цивілізовано. У будь-якому разі своїх не гоже кидати, тим паче якщо вони раптом почнуть давати свідчення й на поверхню випливе лайно, здатне навіки втопити «найкращих» людей країни. Кругова порука — єдине, що тримає прогнилу до мозку кісток систему.
Хоча які свої? Якщо навіть припустити, що влаштована вистава і справді не була спланована у верхах, що президента, як він каже, ніхто не інформує про «оголошення підозри одному з керівників» і Насіров — лише жертовний бичок, принесений на вівтар правосуддя для відвернення уваги від більш значущих персонажів, усе-таки важко не помітити системної проблеми щонайменше в лавах партії влади, представники якої опинилися по різні боки барикад. Одні топлять, другі кидають рятувальні круги. Одні (Сергій Лещенко, Мустафа Найєм та інші «єврооптимісти») стають криголамом для НАБУ, детективи котрого, як виявилося, можуть налякатися лікарняного вахтера, другі — ще з когорти «любих друзів» Віктора Ющенка, як-от Олександр Третьяков, — починають проводити паралелі між Насіровим та жертвами режиму Януковича. І це ще без урахування непублічних ігрищ, у яких задіяні президентська Адміністрація та уряд, а може, і стратегічні партнери. Після розіграного спектаклю дедалі менше віриться, що йдеться лише про боротьбу з корупцією і що антикорупційні незалежні органи нарешті запрацювали. Навряд чи. Відбувається війна кланів, гра набагато вищого рівня й дуже високих ставок. Просто громада в цій грі, правильно оцінивши ситуацію, нарешті зуміла використати чужу підкилимну гризню та інтриги небожителів на свою користь. А тому наразі 1:0.
Звичайно, дуже не хотілося б, щоб цей результат виявивсь унікальним і неповторним. Без продовження та логічного завершення. Сумнівний суд плюс досвідчені адвокати плюс покровительство з верхівки владного Олімпу — і можна зруйнувати будь-яку справу. Є 90% певності, що в цьому випадку саме так і станеться, якщо спільнота, звісно, перестане тримати на короткому повідку тих хлопців, від яких усе залежить. Досвід показує, що тримати їх можна й навіть треба. Це не зовсім комільфо з погляду ліберальної демократії та іншої європейської законослухняності, але іншого варіанта просто немає. Та й революція в Україні досі триває, якщо хтось іще не помітив.
Тиждень
Автор: Роман МАЛКО
