«Багато смертей, сліз та горя, а також багато могил на місцевому кладовищі», — свідок Голодомору

Перший Криворізький приєднується до акції «Запали свічку».

Впродовж тижня о 18:00 ми розповідатимемо історії, які страшно згадувати, але які треба знати. Не будемо забувати свою історію. Без минулого — немає майбутнього.

Сьогодні свою історію розповідає Євдокія Яківна Коник (дівоче прізвище Плескач).

Народилась Євдокія Яківна у 1926 році у бідній селянській сім’ї. Батьки працювали у колгоспі. У сім’ї, крім
дівчини, було ще двоє синів та одна донька. До настання голоду сім’я ледь-ледь
зводила кінці з кінцями. Мати з рання до вечора працювала на колгоспному полі,
а в хаті зайвого шматка хліба не було.

Про ті страшні роки згадується зі сльозами на очах: «Пам’ятаю, як ми пухли з голоду.
Батько наш тяжко хворів. У 1926 році був поганий урожай і тато їздив на
заробітки у Київ. Там випав з даху будинку і отримав важку травму.

Коли прийшов голод, моїй старшій сестрі
виповнилося тринадцять років. Вона ходила з мамою в степ, згортати мишаки. Приносили ті дикоростучі зерна, змішували з
буряком і їли. Ні з колгоспу, ні з сільської ради нам ніхто не допомагав. Мати
їздила до міста, щоб обміняти та привезти щось поїсти. Ловили горобців,
ховрахів. Свого господарства у нас не було, та й сусіди теж були бідні.

Коли помер батько, не було за що його
поховати. Так і поховали, загорнутого в ряднину. Я, навіть, не пам’ятаю, де його поховали. У моїй пам’яті залишилося багато смертей, сліз та горя, а
також багато могил на місцевому кладовищі».

Сім’я Плескач пережила Голодомор, а
згодом до села прийшла війна…

В роки війни Євдокія Яківна працювала у колгоспі,
який німці під час окупації не знищили. Працювала у степу, рвала бур’ян, полола
картоплю. І так кожний божий день, з ранку до вечора.

«Спина боліла так, що
ледве рухалася, а, натружені та опухлі за день ноги, ледве тримали безсиле
тіло», — згадує Євдокія Яківна.

В 1944 році німці почали вивозити з
села молодь на роботу до Німеччини. Разом з односельцями дівчина проїхала майже
триста кілометрів, а коли трапилась нагода, на одній із станцій втекла з
поїзда.

Після закінчення війни працювала на
шахті у Кривому Розі. У 1947 році звільнилася з шахти та повернулася до рідного
села Миколаївка. У рідному колгоспі пропрацювала 54 роки.

Підготовлено за матеріалами КЗШ №41.