Український доброволець – взірець патріотизму

logo
234445_ukrajinskij_dobrovolec_vzirec_patriotizmu.jpeg


Цього року 14 березня в Україні вдруге відзначають День українського добровольця. Саме в цей день у 2014 році перші 500 бійців самооборони Майдану прибули на полігон у Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Українці долучалися до добровольчих військових формувань, щоб захистити територіальну цілісність України від російської агресії. Саме добровольці стали головним болем кремлівських посіпак і водночас гордістю українського народу.

Серед мешканців Кам’янського досить багато чоловіків та хлопців, які захищали суверенність України у складі добровольчих батальйонів. Доброволець Юрій Соколов, пройшовши найгарячіші точки війни на сході України у складі батальйону «Шахтарськ», який з часом був перейменований у роту «Торнадо», розповів про свій бойовий шлях.

— Як все починалося та чому ви вирішили стати добровольцем?

— Чесно кажучи, спочатку я не підтримував ідеї Майдану. Я був впевнений, що Україна повинна бути самостійною і незалежною як від Росії, так і від Європи. Але коли побили студентів, я зрозумів, що влада спеціально провокує народ. Я був категорично проти побиття дітей, тому став на сторону Майдану. 20 лютого на Інститутській був важко поранений мій товариш Іван Раповий. Потім були події у Криму, і я зрозумів, що просто так все це не минеться. Тому я разом із другом пішов до військкомату, де лише записали мій номер телефону. Хоча я проходив службу у ВДВ і в мене був досить хороший досвід, чомусь мене не взяли. Терпець увірвався, коли збили літак над Луганськом. Я самотужки почав шукати можливість потрапити на фронт. Я телефонував у різні добровольчі батальйони, і нарешті мене прийняли у батальйон «Шахтарськ», у складі якого я був з 8-го липня 2014 року. А з військкомату мені перетелефонували, коли я був вже під обстрілом у Іловайську.

Юрій Соколов

— Як проходив ваш бойовий шлях?

— У зону АТО ми потрапили в кінці липня, нас направили відбивати Піски, разом з батальйонами «Азов», «Дніпро-1» та «Правим сектором». Потім частину нашого батальйону поставили на блокпосту у Красногорівці, де мене назначили командиром. До речи, в дитинстві мені наснився сон, наче я був капітаном корабля і вишикував весь екіпаж з озброєнням на палубі. В Красногорівці ми базувалися у військкоматі, і коли я наказав всім вишикуватися на плацу, я згадав цей сон. Виявляється, він був пророчим.

Потім були Мар’їнка, Старобешеве, і вранці 19-го ми разом з «Азовом» поїхали у Іловайськ, де повинні були взяти станцію. Саме тоді ми потрапили під сильний обстріл, в нас загинуло 8 чоловік, 30 були поранені. 21 серпня нас направили у Волноваху, а на День незалежності, коли в Києві був парад, ми почали наступ на Оленівку. З нами були батальйони «Азов» та «Дніпро-1». Вояки з 51-ї бригади дали нам два танки і три БМП, які по одному виходили з ладу. Це саме в той час, коли на параді Порошенко демонстрував нову техніку!

Після цього на три місяці нас вивели у Дніпропетровську область, але і в цей час ми виїжджали у АТО на завдання. У жовтні нас назвали «Торнадо» і направили у Луганську область. 27 грудня ми в’їхали у станицю Луганську, а 1 січня о 5 годині ранку ми разом з батальйоном Кульчицького провели зачистку селища. У зоні АТО я був до квітня 2015 року.

— Що вас вразило під час служби в АТО?

— Я був здивований, коли після перемир’я на вулицю почали виходити місцеві мешканці з маленьким дітьми. Ладно дорослі, які самі несуть відповідальність за своє життя, але ж вони повинні відповідати і за життя дітей та мали б вивезти їх з території бойових дій! У Станиці Луганській до мене підійшла жінка, років 40, і питає: «А ви не будете моїх дітей їсти?» «Ви у своєму розумі? Вам постійно брешуть! Якщо вам розповідають таку нісенітницю, це значить, що вас тримають за дурнів!» — відповів я.

95% населення нам були не раді, але ж ми все одно допомагали їм та віддавали те, що привозили волонтери. За необхідністю надавали медичну допомогу. Більшість хлопців всю свою зарплату витрачали на місцевих дітлахів, купуючи їм цукерки та печиво.

Юрій Соколов з побратимом у селі Валуйське

Юрій Соколов з побратимом у селі Валуйське

— Що вас підтримувало під час перебування на фронті?

— Коли був у зоні АТО, підтримувало те, що я знав, що у рідному місті немає війни. Що там, де живе моя родина, спокійно, над їхніми головами не літають снаряди.

— Чи не жалкуєте, що пішли на фронт?

— Я знав, що це правильний вчинок, і досі так думаю. Вважаю, що кожен повинен захищати свою країну. Якби на початку 2014 всі зібралися та «оскалились», то Путін та Росія зрозуміли б, що «руський мир» тут не потрібен, вони б просто сюди не рипались. І тоді ми б 9 Травня святкували другу перемогу, на цей раз вже над російськими загарбниками.

— Чим ви займаєтесь після служби?

— Я продовжив допомагати армії. У складі громадської організації «Патріот—2015» я їжджу в АТО з волонтерською допомогою. Дуже допомагають школи, передають солодощі та малюнки. До речи, я додому привіз всі дитячі малюнки, які нам привозили під час служби.

На жаль, в нашому суспільстві немає єдності, немає однієї мети. Я дуже не хочу, щоб в нашому місті була війна, але хочу, щоб всі розуміли, що це таке. Ось зараз, коли ми їздимо з волонтерською допомогою на фронт, ми проїжджаємо повз зруйновані будинки, де раніше жили люди. Це моторошне видовище! Якби ж усі розуміли, якою ціною у наших містах спокійно.

— На вашу думку, яка мета добровольчих батальйонів?

— Вони відбили та втримали все рашиське лайно. Росія перечепилася через добровольців! І якби не було людей, які одразу стали на захист України, невідомо, чим би все це закінчилося. В нашому батальйоні були різні люди, наймолодшому 16 років, найстаршому – 72. Наймолодший сам був з Донецька і пішов добровольцем. За ним приїздили батьки, але він ховався від них. Про нього навіть передачу зняли. Була ситуація, коли нас накрили «Градами», а він спав. Прокинувшись від шуму, хлопець почав зашнуровувати берці, і в цей момент снаряд зайшов та встряв у місце, де він до того лежав головою. Все це в лічені секунди!

— Хто, на вашу думку, є добровольцем?

— Той, хто насправді любить свою країну. Це патріоти України, адже вони цілком розуміли, що наражають своє життя на небезпеку, але все одно йшли на фронт. Я розумів, що міг не повернутися.

— Яким би ви хотіли бачити майбутнє України?

— Щоб ми не були у Євросоюзі, і тим паче з Росією. Щоб ми були самостійною державою. Останні події показали, хто нам друг, а хто ні. Країни, де великі українські діаспори, саме вони насправді нам допомагають. А ті, кого ми захищаємо, стримуючи російську нечисть, лише виражають своє глибоке занепокоєння, а ділом не допомагають. Тому я дуже хочу, щоб ми стали однією країною, без усяких Євросоюзів та Росій, адже в нас є все, щоб стати самостійними.

Бесіду вела Катерина Кіба


Реклама

А поделиться?



Читайте также: