Зжерти іншого: хто стає жертвою імперської хвороби Кремля

Підприємець Дмитро, уродженець міста Ірміно на Луганщині, відчув різницю між цими способами сприймати людину саме на війні, в АТО. Бути бізнесменом в умовах Донбасу означало вміти вирішувати свої питання не за законом, а через працівника органів, із яким були взаємовигідні домовленості. Те, що в реальності за це платили більш сумлінні українці, нашого героя на той час не хвилювало. Він був уже не такий, як його батько-правдолюб, що рвався на Майдан. Дмитра виховала система, яка сформувалася на пострадянському імперському ґрунті.

Він жив за принципом «моя хата скраю»: допоки в мене все добре, я нікуди не лізу. І до людей у нього ставлення було цілком споживацьке: «Я чітко розумів, що з кимось поговорив, що усміхався, поплескав по плечу… Але робив це… тому що людина потім може тобі знадобитися». Але коли навесні 2014-го Донецьк, де в Дмитра був бізнес, опинився під владою сумнівних людей зі зброєю, він уже не зміг відсторонено спостерігати за ситуацією і долучився до новоствореного батальйону «Донбас», який на той час складався з двох десятків осіб, переважно таких самих мешканців Донецька та Дніпра. І саме там, на війні, де життя і смерть ходять поруч, чоловік відкрив для себе іншу модель стосунків. Тут люди не грали ролі, не брехали одне одному заради вигоди, з повагою ставилися до інших членів команди. Після повернення з війни через важке поранення цю нову модель поведінки Дмитро переніс у мирне життя. «Зараз коло людей, із якими я спілкуюся, значно звузилося. Воно стало якісним. Від кількості я перейшов до якості. Їх дуже мало, але це… діаманти», — каже підприємець, який тепер розбудовує бізнес далеко від рідного дому.

Саме ставлення до людей як до ресурсу або інструменту властиве російській імперській матриці: «…І нехай спробує хтось із числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми будемо стояти позаду, а не попереду…» (Владімір Путін. — Ред.). Безумовно, у мирних людей ніхто не стрілятиме. Але якщо цивільних використовують як щит, то з моральними настановами тут явно не все гаразд. І так було під час усіх російських війн. В імперії людей багато, і в очах керівництва держави вони зливаються в знеособлені маси, що мешкають на певних територіях. Для «русского мира» ці території, завойовані за допомогою російської зброї, важливіші за добробут і спокій мешканців, більшість із яких не були раді приходу «зелених чоловічків». 

Згідно з результатами соціологічного дослідження КМІС станом на квітень 2014 року лише 29% жителів Донбасу виявляли бажання приєднати свої області до Росії, 25% готові були заради цього вийти на мітинги, а от взяти до рук зброю, якщо на них із Києва рушать загони «бандерівців», — менш як 6%. При цьому більшість мешканців краю стояли на тому, щоб залишитись у складі України.

А ті, хто виходив на проросійські мітинги, не розуміли, що, запрошуючи «русский мир», вони кличуть у свій дім війну. Ось одна з безлічі історій періоду початку війни з Росією. «Приїжджав до нас дідусь, агітував за Росію. Розповідав про дешевий бензин і смачне морозиво», — згадує кулеметник 25-ї бригади Ігор Гондар, блокпост якого стояв поблизу Амвросіївки, на трасі, що вела на Ростов, неподалік примітної скульптури лося. «Після того як на сусідньому блокпосту пролунали перші постріли, дідусь приїхав украй збентежений, повторював: «Ми не хочемо війни». А я на нього подивився і кажу: «Так і я теж не хочу війни». У цей момент у нього, здається, з’явилося якесь розуміння ситуації, він збагнув, що щось пішло не так, що хтось його обдурив. Зрозумів, що сам себе продав і тепер його розстрілюватимуть на його ж прохання». Варто уточнити, що в мирному житті Ігор працює провідним інженером Дніпровського національного університету на кафедрі теоретичної та комп’ютерної механіки. На початку війни в нього за плечима не було навіть досвіду військової кафедри.

Хибна «слава русского оружия»

Філософія адептів «русского мира» нібито передбачає месіанство: захист російськомовних і поширення російської культури. Але чим є сучасна російська культура? Хто в Росії сьогодні читає поетів срібного віку? Кому потрібні Толстой і Достоєвскій, окрім як для того, щоб помахати їхніми іменами, мов вивіскою? Епоха російської культури, де є філософія, думка, оригінальність, минула. За даними ВООЗ, РФ посідає одне з перших місць за рівнем алкоголізації населення в європейському регіоні. Найпопулярніші сьогодні в Росії жанри — ток-шоу, новини пропаганди та художні фільми, герої яких за інтелектуальним рівнем трошечки недотягують до середньостатистичного путінського електорату. Російська культура звузилася до екрана телевізора або смартфона, звідки лунають заклики аж ніяк не до розуму та високих почуттів. 

Ігор Гондар навесні 2014 року пішов добровольцем до 25-ї десантної бригади захищати незалежність України від російської агресії. Демобілізувавшись, він час від часу дивиться російські канали, щоб розуміти ситуацію в стані супротивника, але це не дає йому жодного інтелектуального чи естетичного задоволення. «Там постійно гомін стоїть. Вони весь час лаються, переривають одне одного й перекрикують», — ділиться прикрим враженням від перегляду російських ток-шоу інженер. Чи це і є тим багатством культури, яке потрібно захищати та поширювати і яке виправдовує людські жертви?

За розмовами про месіанство «русского мира» стоїть криза глибинного смислу існування російської людини. Російська ідентичність розбудована навколо міфу про велич імперії, про «славу русского оружия», про оточення ворогами. Саме тому з такою незбагненною радістю велика частина населення РФ смакувала путінську цукерочку «Кримнаш». Якщо забрати в росіянина імперію як смисл, для самовизначення залишиться надзвичайно мало фундаменту. Ця країна славиться хронічною зневагою до прав людини, а отже, їй геть не потрібні самобутні особистості, здатні продукувати власні смисли. Ні для кого не таємниця, що найнещаснішими адепти «русского мира» (ми свідомо не вживаємо тут слів «росіяни» чи «громадяни РФ», бо не всі ж там є апологетами президента) почувалися саме після розпаду СРСР і до початку «відновлення» імперії. 

Думаючий росіянин опиняється в розтяжці між спокусою ідентифікувати себе з імперією (бо альтернативного концепту російської держави наразі не існує) та усвідомленням, що за поняттям «слава русского оружия» як інструментом творення імперії стоїть примітивне поглинання іншого заради самого поглинання. Адже формування таких утворень, як Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, «ЛНР/ДНР», жодного реального блага для росіян не дало, тільки ворожнечу в суспільстві та руйнації. Це нагадує поширення ракових клітин.

Показово, що захисникам Донецького аеропорту влітку — восени 2014 року серед полонених і вбитих російських найманців найчастіше траплялися абхази. Заступник командира роти 93-ї бригади «кіборг» Кирило Недря, який має політологічну освіту, пояснює цей феномен так: економіка Абхазії, яка також була анексована Росією, повністю зруйнована, у країні колосальне безробіття. Для тамтешнього населення війна в Україні — це спосіб заробити. Ось така система самовідтворення зла: захоплюють території, країна перетворюється на руїну, а потім на тому згарищі з’являються добровольці для загарбання нових територій. Що це? «Стокгольмський синдром»? Переживши фізичне та психологічне насильство, жертва втрачає значну частину свого «я», психологічно зростається з агресором, переймає його псевдоцінності? 

Серед опитаних учасників АТО є професійні військові, які пройшли Афганістан, у складі російської армії брали участь в інспірованих РФ воєнних конфліктах у Грузії, Азербайджані. Їхній погляд на російсько-українську війну дає глибше розуміння, адже вони бачать ситуацію з обох боків фронту. «Були підрозділи — відверті найманці, — пригадує супротивника в АТО боєць 74-го розвідбату Василь Гула. — Але свого часу і я був таким самим. В Афгані був найманцем. Просто гасла дещо інші і все». Тоді війна затьмарила свідомість 26-річного юнака облудним сяйвом «слави русского оружия», відчуттям належності до елітних військ. Із часом він подорослішав, переосмислив. У сучасній українсько-російській війні Василь був уже не найманцем. Навпаки, на початку сам купував за власні гроші спорядження належної якості, без якого не міг обійтися. Своє рішення йти до ЗСУ добровольцем пояснив бажанням, щоб його онук міг говорити та діяти вільніше, ніж він сам, нащадок репресованих радянською владою українців.

Перше особисте знайомство з темним боком «слави русского оружия» іншого бійця, адвоката Анатолія Родіонова, відбулося в Афганістані, але тоді належного розуміння ситуації ще не було. Відчуття непевності виникло, коли в 1989-му його рідний 345-й полк перекинули з Афганістану в Кіровабад, що в Азербайджані, нібито як миротворців між воюючими сторонами. Тоді саме активізувалися бойові дії між Вірменією та Азербайджаном. Пізніше, у квітні того самого року, 345-й афганський полк кинули на заспокоєння антирадянських виступів у Грузії, в Тбілісі. «Я не розумів тоді, — пригадує своє тогочасне сприйняття подій військовий. — Не розумів, бо навколо нас ходили російськомовні люди і дякували нам. Так само, як і тепер на Донбасі». Були «афганці» в Тбілісі недовго, лише дев’ять днів, не розуміючи своєї місії й намагаючись не встряти в конфлікти з грузинськими протестувальниками. Після того полк із бронетехнікою повантажили на поїзд і тихцем вивезли. «Досі пам’ятаю те відчуття, мов крадіїв якихось забрали, — пригадує Анатолій неприємні враження від мимовіль зіграної ролі «іхтамнєтов». — Ми там були в незрозумілому статусі».

Афганістан. Старший лейтенант Анатолій Родіонов, 1988 рік 

Дедалі більше сумнівів у Анатолія та інших офіцерів-«афганців» викликали накази російського командування. У серпні 1992-го полк підняли по тривозі й перекинули до Абхазії, у Гудауту. Приблизно півроку російських військ там де-юре «не було», доки постановою російського уряду їх не легалізували, надавши статус «миротворчих сил». Ставши начальником зв’язку полку, Анатолій побачив, як на війні заробляють гроші, як «миротворці» супроводжують зброю, що ешелонами постачалася абхазам із Сочі та Адлера. Вона була стара, часом ящики буквально розсипалися на порох. «Озброювали цю абхазьку «самооборону» всім мотлохом, так само як і на Донбас тепер женуть увесь непотріб», — порівнює ситуації в Грузії та Україні Родіонов. Останньої краплею, після якої ореол «слави русского оружия» назавжди розвіявся, для військового стала його участь у нараді, на якій обговорювався план наступу 345-го полку на мирне місто Сухумі. Почувши все це, Анатолій заявив, що виведе родини («миротворці» мешкали у військовому містечку із сім’ями) перед колоною, а сам ляже під гусениці бойової машини. Майже всі офіцери 345-го ОПДП підтримали його. Операція не відбулася. Полк згодом розформували. Анатолій повернувся в Україну, працював адвокатом у Донецьку, а 2014 року пішов добровольцем до ЗСУ, де в 2015-му став командиром 13-го ОМПБ.

Déjà vu: Анатолій Родіонов та його взвод зв’язку 43-го ОМПБ, 2014 рік

Військові-адвокати в українсько-російській війні — явище символічне. Мешканцям Дніпра відоме ім’я адвоката Едмона Саакяна, який у мирні роки не боявся захищати потерпілих у кількох резонансних справах, де підсудні мали впливових родичів. «Я все життя вірив в ідеали, чесність та справедливість. І не просто вірив, а завжди вчив людей, що треба робити правильно й за законом. Тому зараз настав час і мені зробити правильний вчинок», — пояснює Едмон Саакян свій вибір стати добровольцем 20-го БТрО. Мабуть, із таких самих міркувань у березні 2014-го у званні солдата пішов на фронт автор «Военного дневника», снайпер 93-ї бригади Олександр Мамалуй, у мирному житті суддя Господарського суду Харківської області. 

У Книзі пам’яті мешканців Дніпропетровської області, підготовленої Музеєм АТО в Дніпрі, серед загиблих є два адвокати: Олег Клим (поліг 19 липня 2014-го в боях за Лисичанськ) та Олексій Тищик (28 вересня того самого року під час оборони Донецького аеропорту). Непропорційно високий відсоток правознавців в армії — явище не випадкове. Тактика гібридної війни передбачає застосування ворогом юридичних маніпуляцій з метою виправдання своїх злочинів. Так колись «референдумом» виправдовували окупацію, а поставки озброєння маскували під гуманітарну допомогу. Тому в юристів на фронті є додаткова місія — спростовувати брехню та захищати здоровий глузд.

У цьому контексті хочеться нагадати історію адвоката, а з початком війни добровольця 42-го батальйону територіальної оборони Івана Погорєлого із Запоріжжя. 28 серпня 2014 року поблизу селища Новокатеринівка під Іловайськом він потрапив разом зі своєю військовою колоною під обстріл росіян і був важко поранений у ногу. Самостійно вийти з поля бою не міг. Бачив, як уранці наступного дня була розстріляна ще одна колона українських військових, що йшла на допомогу побратимам. Близько 14–15-ї години дня тією самою дорогою з Харцизька в бік Новокатеринівки їхала цивільна машина. Чіпка пам’ять адвоката зафіксувала, що це був «Жигуль» 99-ї моделі, державний номер АН 4074 НВ. На склі автомобіля великі написи «ДІТИ», на бокових дзеркалах — смужки білої тканини (прийнята на той час умовна позначка мирних людей). За кермом сидів батько родини Володимир Попков, поруч старша 14-річна донька, на задньому сидінні були 4-річна дівчинка, її мама та бабуся по маминій лінії. 

Поранений Іван Погорєлий лежав за 20 м від дороги в траві й бачив, як машину розстріляли з кулеметів бойової машини, що стояла в посадці, ближче до села. Там на відстані 300–400 м розташовувалася ворожа техніка. «Я сам кулеметник БРДМ, знаю, що у свою оптику вони чітко бачили ті умовні знаки і те, що в автівці їхали цивільні люди. Розстрілювати машину не було жодного сенсу», — каже військовий. Вогонь по автомобілю вели російські регулярні війська, переконаний боєць. Розбивши українські з’єднання, вони контролювали ті території. Околиці села кишіли російською технікою. 

Тут люди не грали ролі… Боєць батальйону «Донбас» Дмитро під Карлівкою дістав поранення обох ніг, 2014 рік

Із пасажирів автівки вижила найменша дівчинка, яка мала наскрізне поранення плеча. Про те, як поранена дитина та солдат пережили ніч і ранок, пише Євген Положій у новелі «Дядя Ваня». Коли наступного дня до них під’їхала російська санітарна БМД, Іван переказав росіянам передсмертне благання мами дівчинки доправити її до бабусі, передав мобільний телефон, гроші та свідоцтво про народження, які, дотримуючись інструкцій пораненої жінки, знайшов у машині. Більше він дитини не бачив. Із полоненим військовим «миротворці» з Росії поводилися не дуже чемно, били по голові, вважаючи «правосєком», але як важкопораненого досить швидко обміняли. 

Яким же був шок Івана Погорєлого, коли, вже опинившись у Дніпрі та побувавши на операційному столі, він дізнався, що по телебаченню самопроголошених «республік» показують сюжет про врятовану «бійцем ДНР» дівчинку, рідних якої розстріляли «укропи». Іван зателефонував бабусі дитини й розказав, як усе сталося насправді. Його розповідь допомогла знайти розстріляну машину, яку вже хтось пограбував і спалив.

Пряма мова

«Після поранення мені довелося вчити четверту хвилю мобілізації, — згадує заступник командира 4-ї роти 93-ї бригади Олег Репан. — Коли в лютому 2015-го я їх приймав, 56% назвали себе добровольцями. Це були чоловіки з Дніпропетровщини, Полтавщини та Сумщини».

Наведемо кілька цитат, які ілюструють настрої мобілізованих добровольців Сходу та Півдня України початку російсько-української війни та загалом феномен російськомовного патріотизму.

«Пішов я за повісткою. Знав, що піду, рішення прийняв заздалегідь. Я не ховався і поїхав до військкомату», — розповідає про свій шлях до ЗСУ замполіт 6-ї роти 93-ї бригади Павло Пєтєлін. При цьому ключовою для розуміння внутрішньої мотивації бійця є фраза: «Якщо ми нічого не робитимемо, то гріш нам ціна як нації, як народу».

«В АТО пішов добровільно, в армію — за повісткою, — згадує обставини свого призову навесні 2014-го командир танкового взводу 93-ї бригади Іван Начовний, у мирному житті викладач університету «Дніпровська політехніка». — І зараз, якби була повістка, пішов би».

«Моя старша донька на той момент мешкала в Донецьку. Я дуже хотів прийти в Донецьк і ключами, які взяв би в неї, відчинити квартиру, яку сам купував, — переповідає свої плани на війні доброволець 17-ї танкової бригади Михайло Білий, у довоєнному житті чиновник 7-го рангу 4-ї категорії. — Щоб вони знову жили у вільній Україні».

«Батьки в мене росіяни. І всі дідусі й бабусі також. Але я не бачу сенсу переходити зараз на бік зла й підтримувати хаос, який там панує. Якби був у російській армії, напевно, не поїхав би туди робити те, що там відбулося. Там були вчинені погані й абсолютно неправильні дії», — ділиться своїми думками десантник 25-ї бригади Анатолій Лебідєв, який у 2014–2015 роках побував у багатьох ключових точках українсько-російської війни: Краматорський аеродром, підступи до Слов’янська, Лисичанськ, Дебальцеве, Шахтарськ, Авдіївка, Вуглегірськ, Жданівка. Коли вночі 5 липня 2014-го колони Ґіркіна виходили з оточеного Слов’янська, через блокпост № 5, де був Анатолій, не пройшла жодна бойова машина сепаратистів. Він власноруч підбив ворожий танк, який виїхав першим.

Імперська хвороба

Цікавий факт стосовно росіян в Україні. Згідно з результатами опитувань КМІСу навесні 2014 року етнічні росіяни, які живуть в Україні, менше хотіли приєднання своїх регіонів до іншої країни, ніж етнічні українці, які мають змінену ідентичність та вважають себе одночасно і росіянами. Можливо, вони вже мають імунітет до імперії та розуміють, що заперечувати право іншого бути собою, особливо на території його власної країни, немудро й несправедливо. На жаль, чимало українців ще хворіє імперією: і як жертви, що мріють покірливо приєднатися до «вєлікіх і могучіх», і як агресори, що хотіли б бачити Україну імперією. Спілкуючись із прихильниками України-імперії, кандидат філософських наук, психотерапевт з Івано-Франківська Галина Дичковська, що як волонтер працює з пост­травматичними наслідками учасників бойових дій, ставить логічне запитання: «А чим же ми відрізнятимемося від «русского мира», якщо так само поглинатимемо інших?».

Величний вигляд мають російські військові паради. «Спочатку йде прапор перемоги, за ним прапори сучасних російських військових частин, які виконані в чіткій стилістиці закордонних походів російської армії 1812–1814 років», — аналізує дійство, яке щоразу 9 травня розгортається на Червоній площі в Москві, історик Василь Павлов. «Імперська ідея: прапор перемоги і гасла «Можемо повторити». Далі йдуть імперські прапори сучасних російських дивізій, полків, підрозділів, виконані так само. Якщо ви поставите поруч прапор Преображенського полку, який брав участь у Бородінській битві, й теперішньої, наприклад, 4-ї кантемирівської дивізії, вони нічим не відрізняються, — зауважує науковець. — Так само, якщо візьмете форму російського військовослужбовця, ідентичність буде написана на лобі: у центрі кокарда з радянською зіркою, вгорі російський двоголовий орел. Тобто це є повний імперський спадок. Імперія завжди намагається підтягнути під себе всі мілітарні перемоги та максимально уникнути згадок про поразки».

Фактично в одному параді перемоги ми бачимо кілька відсилань: у прапорах — до війни 1812 року, у деяких почесних найменуваннях — до часів Пєтра І. Зовнішній вигляд теперішнього російського генералітету — це осучаснена копія мундирів, у яких радянські генерали приймали парад перемоги в 1945-му, форма почесної варти — Преображенський полк. Таке собі скручування кількох джгутів, яке ми потім отримаємо у вигляді мобілізаційного ресурсу на Донбасі. На цю картину нанизується ще діяльність Російського воєнно-історичного товариства, яке робить дуже багато цікавих речей: досліджує архіви, видає книжки, знімає кіно, пише шкільні підручники, проводить виховання, яке ґрунтується саме на формуванні військової ідентичності. З 1 вересня 2014 року на території окупованого Криму та на окупованій території Донбасу розпочали свою роботу кадетські корпуси на базі колишніх українських ліцеїв військово-фізичної підготовки. Перше, що туди було принесено, — навчальний курс «Історія російської армії», де конспективно, але дуже якісно (з погляду поліграфії) зображено всю мілітарну історію Росії з акцентом на події, які потрібні російській владі.

Але за позолоченою мішурою на червоних полотнах ховається те, що влучно висловив у поезії «Рассказ раскаявшегося россиянина» російський поет Алєксандр Бившев, засуджений «русским миром» до виправних робіт за підтримку України:

Россия — как затычка в бочке. (Да только кровь там, а не квас.)Мы есть в любой «горячей точке» —Нет ни одной войны без нас.Не в правде русский Бог, а в силе. Нам сладок боевой кураж.Мы Польшу с Гитлером делилиПо-братски, лихо, баш на баш.Потом Прибалтику мы брали. Страны величие росло…Нас новые манили дали —Вперед, вперед, врагам назло!Победные звучали марши Во исполненье всех надежд.С каким триумфом танки нашиВходили в вольный Будапешт!Нам наплевать на мненье чье-то. Мы рулим, прочь с дороги, ну!Мы гусеницами в два счетаУняли «Пражскую весну»…

За блискучими образами слави «русского оружия» приховується лише пиха агресора, який із насолодою обсмоктує кісточки жертви. У блиску «слави переможця» його сила і його слабкість. Агресор не менш психологічно вразливий, аніж той, над ким він вчиняє насильство. Без жертви почувається невпевнено, адже руйнівна сила, яка звично спрямовувалася назовні, загрожує обернутися проти нього. Це своєрідне покарання за неспроможність бути самодостатнім і реалізовувати свої потенції напряму, без висмоктування життєвої сили з ближнього. Панування над іншим дає агресорові відчуття значущості, допомагає підтримувати свій вигаданий образ у суб’єктивній реальності, де «значний за розмірами» розуміється як «сильний, успішний, реалізований у житті». З таким самим успіхом могла б міркувати ракова пухлина: «Моє тіло росте, отже, я велична…» Кількість у цьому випадку не переходить у якість. 

*У публікації використано матеріали інтерв’ю, записаних під час роботи над книжкою Ірини Реви «Місія третього покоління» (Київ: Темпора, 2018)

Автор: Ірина РЕВА, Олег РЕПАН