За плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової
Підтримай ШоТам
До Міжнародного дня волонтера розповідаємо історію Аліни Михайлової – однієї з багатьох людей, чиє життя повністю змінилося з 2014 року. Вона прийшла на Майдан студенткою факультету політології, аби “побачити всі процеси зсередини”. Але просто спостерігати довго не могла – стала волонтеркою і допомагала з пошуком зниклих безвісти. Із закінченням Революції гідності громадська діяльність Аліни лише набрала обертів. Спершу вона допомагала бійцям на сході, а згодом – долучилася до їхніх лав та почала рятувати життя військових.
Аліна Михайлова
Волонтерка, засновниця дніпровського відділу організації «Армія SOS». Доброволиця-парамедик на фронті
Депутатка Київради від партії «Голос». Членкиня комісії з питань бюджету та соціально-економічного розвитку
Майдан став періодом першого свідомого волонтерства
Із волонтерством я потроху знайомилася ще з дитинства. Я родом із Дніпра, і в нашій області було декілька притулків для тварин. Ми з татом стабільно раз на місяць відвозили туди речі й корм для тварин, вигулювали чотирилапих, допомагали з прибиранням. Для мене це було нормою.
Взагалі я хотіла бути археологинею, але батьки не дуже радісно це сприйняли. Вони поставили умову: я маю вивчати політологію. Рідні чомусь вирішили, що це – моє. Зараз я не шкодую, що обрала такий фах. В Київському університеті імені Т. Г. Шевченка знання були не про те, як будувати країну чи робити політику, а про щось глибше, щось світоглядне. Це допомагало формувати свою позицію щодо різних подій.
Революція гідності була періодом мого першого свідомого волонтерства. Я прочитала у Twitter, що Мустафа Найєм збирає людей на Майдані. Прийшла туди просто як студентка, якій було цікаво. Чомусь я собі вирішила: якщо вчуся на факультеті політології, то маю бачити всі процеси зсередини, тож повинна бути до них долученою. І перші дні я просто приходила на Майдан і дивилася, що там відбувається.
Коли почали формуватися студентські колони, наш університет не сильно підтримував Майдан. Якщо у «Могилянці» студентів ледве не звільняли з пар, і вони могли йти на протест, то в моєму виші були випадки, коли нас прямо закривали в університеті. Тому це був не лише протест проти системи в країні загалом, а й внутрішній – проти нашого закладу освіти.
Полеглі герої лежали на землі, бо під моргом – «беркутівці»
Коли стався перший силовий розгін студентів, я почала волонтерити у профспілках. Там була величезна кухня, де всі нарізали їжу для людей на барикадах. Я брала тацю й ходила роздавати хлопцям гарячі напої та щось смачненьке. А вже після розстрілів – пішла до Михайлівського собору, де був намет Громадського сектору Євромайдану. І кажу: «Я хочу щось робити. Можу бути на нічних змінах». Офіційно я в організацію не вступала, але ми з одногрупницею брали на себе майже всі нічні зміни. З вечора і до ранку відповідали на дзвінки та зустрічали людей, які шукали зниклих безвісти.
Пам’ятаю, як до мене підійшов один чоловік і каже: «У мене є питання. Мій син пропав безвісти, і його шукає мама». Ми почали переглядати списки. Людина з названим ім’ям та прізвищем була записана серед тих, хто в реанімації. Я набрала лікарню, і там мені це підтвердили. Чоловік подякував і поїхав туди. І десь через годину на мій штабний телефон приходить повідомлення, де цей батько пише: «Дякую вам за все! Мама впізнала сина в морзі. Але ви тримайтеся, робите корисну справу». З’ясувалося, що в реанімації була інша людина з таким самим прізвищем, ім’ям та по батькові. Буквально через 20-30 хвилин матір поїхала в морг і там упізнала цього хлопця.
Ця подія мене – 19-річну дівчину – дуже змінила. Мені було важко усвідомити, що відбувається в нашій країні. Я бачила, як перший час на Михайлівському соборі Герої Небесної Сотні лежали просто на землі. Ми з волонтерами боялися віддавати їх у морги, бо там чергували «беркутівці». Просто під ковдрами лежали люди, які віддали за цю країну своє життя, і ми не могли на той момент поховати їх із почестями. Але зробили це пізніше, коли Майдан «перекипів». Уся ця ситуація мене морально і фізично підкосила. Я лоб у лоб зіштовхнулася з сумною реальністю, в якій на той момент жила наша держава.
Розвіювала міф, що «Донбас годує Україну»
Після Майдану мені було складно адаптуватися до реальності. У мене ще був «юнацький максималізм», хотілося протистояти й далі, змінювати країну. А вийшло так, що Революція гідності завершилася, ми – перемогли. Усе, можемо розходитися та їхати додому. Тоді лише починалася окупація Криму. Усім було зрозуміло, що в країні відбувається щось жахливе. До того ж, на Донбасі почалися закиди про те, що: «Мы кормим всю Украину. Донбас не станет на колени!».
І я вигадала собі проєкт, який називався «Зшивання сходу та заходу». У його межах їздила на захід України, спілкувалася там із працівниками різних сфер і розвіювала міф, що «Донбас годує Україну». У тих регіонах люди теж важко працюють, зокрема і фізично. І вони самі себе «годують», наповнюють бюджет України тощо. Згодом я ще трішки поїздила обласними центрами, зняла важливий відеоролик-звернення до місцевих жителів Луганської та Донецької області.
Бійці поїхали на фронт без їжі та білизни
Щойно я повернулася з тих поїздок – окупували Крим. Я розуміла, що мушу щось робити, бо відчуваю в цьому гостру потребу. Але що саме – було незрозуміло. Тоді працювало вже чимало різних організацій, і я не знала, де буду більш потрібна. Тому вирішила, що волонтеритиму самостійно. У своєму Twitter я написала: «Друзі, сьогодні під Фуршетом у Києві збираю продукти для бійців на фронті. Якщо маєте бажання – приєднуйтеся». Починала з того, що просто стояла там із візком і плакатом. Люди виходити з магазину, бачили це, верталися і купляли якість продукти та приносили мені.
Відтак я почала опікуватися львівською 23-ою окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Вона якраз поїхала на свою першу ротацію в Амвросіївку (зараз це окупована територія). Хлопці поїхали на Донбас абсолютно без засобів захисту та якихось елементарних речей. Навіть із підвезенням харчів туди виникали проблеми. Це було так: є загроза – збирайтесь і їдьте, ось вам форма, каска, бронежилет і зброя. Бійці говорили: «У нас немає, що їсти. Ми лише встигли купити локшину швидкого приготування, але й вона вже закінчується».
І от я з волонтерами допомагала зі збором харчів та інших речей – навіть елементарних, як от спідня білизна. Збирали також каски та бронежилети. Спершу відправляли все це поштою, а потім почали їздити самі. Спілкуючись із хлопцями, я почала розуміти, що таке «оптичні приціли», «тепловізійні приціли», які є класи бронежилетів, які з них потрібні на фронті тощо. Військовим волонтерством я займалася з 2014 до 2016 року. Я і зараз це продовжую, але вже допомагаю одинично, практично тільки добровольцям.
Дніпряни не одразу довіряли волонтерам свої кошти
У 2014 році я збирала кошти на тепловізор для армії, і мені написав один чоловік: «Я готовий передати вам тисячу доларів, але треба, щоб ви її вивели через SWIFT-платіж». А на той момент такі платежі могли проводити лише великі організації, як от «Повернись живим», «Армія SOS», «Крила Фенікса» чи «Народний тил». І мені треба було до когось звернутися, щоб вони прийняли ці гроші на свій рахунок, вивели й віддали мені або самі купили тепловізор. Я звернулася до «Армії SOS» – просто знайшла їх в інтернеті, написала одному з учасників. І вони погодилися, вивели ці кошти, купили тепловізор, і я передала його хлопцям.
Після цього організація запросила мене займатися волонтерством разом із ними. У той час я жила в столичному гуртожитку, з якого влітку треба було їхати. І я кажу: «Друзі, вибачте, мені немає де жити в Києві, тож я повертаюся додому в Дніпро. Тому, мабуть, буду працювати окремо від вас». Натомість вони запропонували відкрити на моїй батьківщині офіс їхньої організації. Я опікувалася Донецькою областю, а київський осередок «Армія SOS» – Луганщиною. Ми закривали різні потреби бійців, наприклад, коли потрібно було придбати якусь спеціалізовану техніку.
Дніпро – трохи специфічне місто. На той момент у нас було багато волонтерських організацій, але місцевим було важко їм довіряти свої гроші. Особливо мені – маленькій дівчинці, яка просто поширює в інтернеті фотографії та розказує про війну. Але згодом жителі звикли до нас. В офісі постійно був хороший потік людей, вони приходили й просто запитували: «А як там на фронті? Розкажіть». Було важливо підтримувати інформаційну кампанію саме в цьому місті східного регіону. А ще ми провели першу в Україні документальну виставку з війни. Люди приходили, дивилися, розуміли, що відбувається за 200 кілометрів від них, що там помирають люди, і їм потрібна підтримка.
Із захистом диплому першими привітали хлопці з окопів
У 2016 році на війні загинув мій дуже близький друг. Це був другий момент, який змінив моє життя і сприйняття цього світу. Ми були такі рідні, святкували разом у підрозділі Різдво, Новий рік, дні народження. Коли я захистила диплом, то перші люди, які мене привітали, були хлопці з окопів. Вони вже стали моєю сім’єю, до якої я щоразу поверталася. Знала, що кожен із них будь-якої може миті загинути. Але насправді я в це не вірила. Неможливо, щоб ця людина загинула. Володимир Цірик був командиром 9 роти 23-ї бригади, кадровим військовим. Його називали майбутнім генералом. Тим, хто мав змінити хід цієї війни і нашу армію.
Ця втрата стала для мене сильним ударом. На чотири місяці я просто вимкнулася від усього. Поїхала з сім’єю в гори, певний час була без зв’язку. Це був переломний момент, коли я мала вирішувати: або йти з військового волонтерства і займатися своїм життям, або не залишатися у ролі волонтерки, а ставати військовою, доброволицею. Мені здавалося, якщо люди гинуть, і ми не наближаємося до перемоги, то немає цінності моєї волонтерської роботи. Я вирішила йти на війну, оскільки не могла собі дозволити просто закрити книжку цієї історії «Майдан, війна» і сказати: «Народ, тепер без мене, розбирайтеся».
Завжди хотіла бути військовою і доброволицею
Коли я повернулася з подорожі та вперше за чотири місяці відкрила Facebook, побачила, що добровольчий батальйон «Госпітальєри» проводить курси домедичної допомоги. Було достатньо пройти ці курси – і можна їхати на Донбас. Я сприйняла це як знак. Зібрала речі, написала їм, що я готова приїхати. Тут важливий момент. Я завжди хотіла бути і військовою, і добровольцем.
На початку війни я не могла зрозуміти, де можу застосувати свої сили. Тому в 2014 році в мене був страх, що я не можу бути медиком, якщо я боюсь крові. А другий варіант – стати стрільцем – це теж не моя історія. Але насправді через 2 роки, в 2016, я зрозуміла, про що це було. Я боялася зізнатися собі, що не була готова брати відповідальність за людей, за їхню безпеку, життя. Адже в будь-якому випадку, навіть якщо ти не командир, а просто якась бойова одиниця (медик, стрілець), – ти все одно несеш відповідальність за людей, які перебувають поруч із тобою.
А якщо ти медик – ти взагалі несеш відповідальність за життя людини, яка апріорі може бути поранена будь-якої миті. І в 2016 році через загибель близької людини я зрозуміла, що готова брати цю відповідальність на себе, буду брати її в більшому обсязі, готова віддавати більше себе. Більше часу приділяти тому, щоб Україна стала вільною, повернула свої території. І в жовтні 2016 року я пройшла курси, а вже через 2 тижні – поїхала на першу ротацію в Широкине як парамедик. Пробула так практично дві ротації, може, навіть три. Там я зустріла Новий рік вже в якості бійця добровольчого підрозділу. Так почалася моя військова історія.
Найкращі часи мого життя – це Широкине
Я завжди говорю про те, що найкращі часи мого життя були на ротації в Широкине. І завжди оцінюю зверху «чому так?». Широкине – це селище, в якому немає людей місцевих, тому що селище розташоване на… Лінія фронту проходить селом, далі – воно вже окуповане. І там були тільки військові. Ми практично постійно жили в підвалі, тому що постійно відбувалися обстріли. Це була зима, у нас навіть не було води. Її привозили, вона замерзала, ми топили буржуйки.
Так само не було світла. Лише дві години на день, протягом яких ми заряджали все, що потрібно. Решту часу – були просто при свічках, оскільки в будинку, де ми жили, вікна були застелені мішками з піском (аби не потрапили уламки), а отже – постійно було темрява. І, здавалося б, води немає, якихось можливостей прийняти душ – немає, але мої найкращі враження, якщо їх можна так назвати, були саме з того моменту життя.
Це був прекрасний період мого життя, коли тебе нічого не турбує, окрім того, що в тебе є ворог, є побратими, і наше завдання – воювати. Поруч люди, які твої навіть за цінностями, адже це добровольці. Коли ти волонтер – ти приїжджаєш до них і їдеш назад. А тут ти живеш з ними щодня, чуєш ці розмови. Ви встаєте зранку і п’єте разом каву, ідете разом на пост, усе це обговорюєте. І от життя триває, точиться війна.
Завдяки волонтерам ми створили нову медичну службу
У 2017 році, я перейшла в інший підрозділ – першої штурмової роти «Правого сектору». У них взагалі не було на службі медиків, і я погодилася допомогти. Та якоїсь миті вирішила, що потрібно збирати всі свої знання, людей, експертів з домедичної допомоги. Тоді у нас із різницею буквально в місяць загинули двоє бійців. І вони загинули просто тому, що наш підрозділ був розтягнутий по лінії фронту, і мені потрібно було до них їхати десь півтори години. А моїй позиції також були поранені. І настільки це мене картало.
Я не розуміла, як таке може бути. Треба було щось змінювати. Тоді волонтери були, але не в тих масштабах, коли можна сказати: «Слухайте, нам потрібна машина, реанімобіль та машина для евакуації», і всі тобі кидають гроші. Доводилося ходити до меценатів, пояснювати: «Так, є інші медичні служби, але існує реальна потреба, люди гинуть, бо до них не встигають приїхати медики з інших позицій». І так за сім місяців нам вдалося укомплектувати службу за протоколами НАТО.
Ми повністю укомплектували один евакуаційний автомобіль, усі рюкзаки на позиціях, у кожного бійця була окрема аптечка з наповненням як у бійців НАТО. Нам вдалося побудувати абсолютно нову історію в українському війську та у фронтовій медицині.
І великим визнанням були моменти, коли бійці з досвідом служіння в НАТО говорили: «Клас, молодці, ми пишаємось вами, адже у вас все так само як і у нас». Я дуже пишаюся, що нам це вдалося. І вдалося без будь-якої допомоги держави, виключно завдяки волонтерам та звичайним людям. Усі, хто міг, скинулися грошима, і так утворилася нова медична служба в добровольчому підрозділі. Служба, яка й сьогодні працює на війні.
Три роки я провела на війні, а потім подумала: «Для чого це все?»
У 2019 році в мене стався такий момент… Я не назву це депресією. Це був момент знецінення себе. Це не був ПТСР, але я не виїжджала з війни практично три роки. Хіба що якась відпустка на 7 днів раз на шість місяців. Решту часу я проводила на війні у своєму підрозділі.
Так настав момент, коли я прокинулася зранку, і в мене виникло питання: «Для чого це все?». Час іде, люди живуть в мирних містах, їх абсолютно не гребе, що відбувається на фронті. Це все цікавить тільки нашу банду волонтерів і військових. Все. Чого я досягла в житті? Усі ті стандартні питання про те, чи був сенс витрачати стільки часу, якщо він не приніс перемоги в цій війні. Або хоча б просування далі на територіях.
Відбувалося якесь знецінення, я вважала, що деградую, не можу вести дискусію на будь-яку тему, крім війни. Насправді так воно й було. Я обирала винятково «околовійськове» і «околоволонтерське» оточення. Коли приїжджала в Київ на сесію, мені не було, про що говорити з одногрупниками. І мене це лякало.
Це був якийсь рівень божевілля, коли я стала у своєму підрозділі «маленьким сепаром», який ходить і каже: «І що далі? І що буде?». І тоді я підійшла до командира й сказала: «Слухай, я не вивожу, мені важко. Я відчуваю, що в мене відбуваються якісь зміни, які я не можу контролювати. Мені просто потрібна якась допомога, можливо, просто поїхати додому». І він відповів: «Так, без питань».
Поїздка у США повернула до життя
Мій друг з Майдану, з яким познайомилася в Громадському секторі Євромайдану, подав мене на програму стажування в Конгресі Open Vote. Це програма лідерського характеру про обмін між Україною та США саме для військовослужбовців, добровольців та волонтерів. Ми мали приїхати в Штати, поділитися власним досвідом і почути досвід американської армії. Мені здавалося, що мене ніхто не відбере, я ледве заповнила ту анкету й одразу налаштувала себе, що нічого не вийде. Але через три місяці, коли я «Аліно, ви пройшли відбір!».
Для мене ця поїздка була як ковток свіжого повітря. Ми багато спілкувалися саме з жінками армії США. Ми обмінювалися думками та досвідом. Я повернулася додому після цієї поїздки абсолютно іншою людиною. Це було мені потрібно для того, щоб переоцінити все, що відбувалося в моєму житті та моїй країні останні 4-5 років. Для цього я одразу подалася на другу освіту та ветеранську стипендію імені Богдана Радченка. Хоча я не дуже вірила, що в мене вийде.
Борюся з незаконними забудовами у столиці
Відтак мені було важливо знайти своє заняття, яке хоч якось би продовжувало всі ті роки війни. І я пішла працювати менторкою в Українську академію лідерства. Я була наставницею для випускників, що стало важливим етапом моєї великої соціалізації. Ми зі студентами спілкувалися 24/7, їздили в Авдіївку, я знайомила їх зі своїм підрозділом. І коли я йшла з цієї роботи, вони понаписували мені дуже багато листів, де дякували за переданий досвід.
Зараз я є депутаткою Київради на громадських засадах. Ідеологічно найважливіша моя ініціатива – демонтаж Пам’ятного знаку на честь дружби міст Києва і Москви. Багато хто мені говорить: «О, ви тільки руйнувати можете! А побудуйте щось десь». Ми обов’язково побудуємо, але перед тим паралельно будемо викорінювати такі речі, як ця, які здаються дивними на восьмий рік війни. Також я постійно борюся з незаконними забудовами. Люди кажуть, що я божевільна, тому що це важко і небезпечно для життя. І хоча я не маю команди, я справляюся зі своєю задачею. На жодному об’єкті, за які я взялась з громадою, не почалась активна фаза будівництва.
Підтримай ШоТам
