Відверте інтерв’ю з новим нікопольським благочинним УПЦ, який повернувся із Москви
Неодноразово у соцмережах та міжнародних ЗМІ, ми читали, як завзято протягом двох років виборювали пан отець з братами право на збереження єдиного діючого українського Свято–Троїцького храму у Підмосков’ї. Але ніякі правові та моральні докази не справили враження на негативно налаштованих проти УПЦ Київського Патріархату суддів і варварським рішенням Московського апеляційного суду храм буде невдовзі знесений. У зв’язку з цим церковне керівництво вирішило перевести отця Меркурія до Дніпровської єпархії, де, з благословення і за призначення керуючого преосвященнійшого єпископа Симеона, о. Меркурій очолить Нікопольське благочиння.
Про те, які плани має та на що сподівається на новій посаді благочинний, читайте далі.
Доброго дня отець Меркурій.
Слава Ісусу Христу! Вітаю Вас, Алло та дорогі брати і сестри у Христі!
Розкажіть нашим читачам трохи про себе.
Народився у Нікополі в 1988-му ювілейному році 1000-ліття Хрещення Київської Руси. З 13-ти років пішов до Покровського храму, де спочатку прислуговував у вівтарі, був псаломщиком, друкували з блаженно спочившим відомим редактором Мстиславом Романовичем Зятьковським православну газету УПЦ Київського Патріархату в районі під назвою «Богослов». Закінчив 13-ту школу, після цього поступив до сільскогосподарського технікуму, потім Дніпропетровський інститут Міжрегіональної Академії Управління Персоналом за фахом «Практична психологія», де отримав магістерський диплом. Зараз навчаюсь в Київській Православній Богословській Академії.
З 2008-го року по 2017-й ніс служіння іподияконом у митрополита тоді ще Дніпропетровського і Криворізького, а потім Богородського (Москва, Росія) Адріана. У 2011-му в Москві митрополитом Адріаном був рукопокладений у сан диякона, а у травні 2016-го ним же — у священика. 6-го квітня 2014-го року під час Великого Посту пострижений у чернецтво з іменем Меркурій (на честь преподобного Меркурія Києво–Печерського, що на Дальніх печерах). Перебуваючи спочатку в Дніпрі, а потім всі останні роки у Підмосковній Богородській єпархії (м. Ногінськ), мав можливість отримати гарну богослужбову та господарську практику за часи іподиякона, диякона і пресвітера, а також прес-секретаря, та в останні роки й секретаря митрополита Адріана, за що щиро дякую його високопреосвященству. Його колосальний досвід, енергійність та велика самовіддача виховала багатьох достойних пастирів як в нашій Церкві, так і в радянський час в Московській.
В Свято–Троїцькому храмі, пройшов літургічну школу у звершенні богослужінь річного кола, оскільки служби у монастирі звершувалися щоденно зранку і ввечері.
Більшість кліриків УПЦ Київського Патріархату в Росії були священики, які перейшли з Московського Патріархату не змирившись з тоталітарною деспотичною системою церковної корупції та симфонії з несправедливістю. Майже всі вони і до сьогодні є моїми гарними друзями, з якими ми постійно тримаємо братній зв’язок. Тому для мене не є проблемою розмовляти і в Нікополі, і будь де з нашими співбратами, у яких духовний центр знаходиться в Москві. Бо сам 8 років там прослужив в той час, коли мій Патріарх знаходився в Києві. Мені добре знайоме їх відчуття.
Скажу відверто, що для мене, як священика, колишнього клірика Богородської єпархії УПЦ Київського Патріархату в Росії, де за вказівки Московської Патріархії рішенням судових інстанцій було винесено вирок по знесенню останнього у Московській області українського храму, можливо не легко буде розмовляти з опонентами, але задля міжконфесійного миру у місті ми спробуємо досягнути механізму взаємоповаги та паритету.
Як мудро нам казав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси – України Філарет, аби ми якомога менше сварились з нашими співбратами, бо коли прийде час об’єднуватись в єдину Помісну Українську Православну Церкву з центром у Києві, то цей процес буде відбуватись не так боляче. А об’єднуватись все рівно доведеться — не сьогодні, так завтра. Так уже повелося в православному світі, якщо є національна держава, рано чи пізно з’являється незалежна Церква. І Україна в цьому не буде винятком.
Зрозумійте одну важливу істину: нас розділяє не Христос, не Символ Віри, не православні догмати, а лише те, що ми виборюємо право мати свою єдину Помісну Православну Церкву з центром не в Москві, а в Києві, як це мають Греція, Сербія, Болгарія, Румунія, Грузія, Росія, Албанія, Естонія, Польща та інші автокефальні Церкви. Оскільки ми всі знаємо, що Русь хрестив святий рівноапостольний князь Володимир у Києві, в той час, коли по території майбутньох Москви ще ведмеді ходили.
Починаючи з 1997-го року, в Нікополі стали відкриватися храми УПЦ Київського Патріархату: спочатку на вул. Баха, 13, де у приватному секторі мій попередник отець Віктор (зараз у постригу — ігумен Никифор) в своєму власному будинку створив молитовну кімнату, в якій лунала молитва українською мовою. Потім ми отримали напівзруйнований дитячий садок без опалення та води по вул. Дибенка, 2. На початку 2000-х, пам’ятаю, який був духовний підйом, що Нікополь врешті – решт має український храм, де богослужіння звершуються рідною мовою. Тепер цей етап фундації нашої Церкви є історією, і йому має бут надана окрема тема і місце в літописі міста.
На сьогодні в Нікополі та районі діє п’ять храмів УПЦ Київського Патріархату. Для порівняння — храмів УПЦ Московського Патріархату налічується біля двадцяти. Але ми не зазіхаємо на чуже церковне майно і ніколи не підемо на радикальні кроки, хоч скажу відверто, до мене звертались деякі впливові люди на початку війни з Росією, які пропонували силові сценарії по захопленню храмів Московського Патріархату в місті. Але це не наш метод. В народі кажуть, що «Церковь не в бревнах, а в ребрах». Коли ж громада храму МП сама звернеться з проханням про перехід до Київського Патріархату, то в цьому ми вже їм відмовити не зможемо.
Що Вас спонукало стати на шлях Божий?
-На превеликий жаль, було втрачене покоління моїх батьків, бо їх дитинство і юність припали на радянські часи. І якщо на Заході України люди, хоч і ховаючись, ходили до церкви навіть у той страшний час, то на Сході тиск з боку влади був величезним, і мало хто його витримав. Хоч не можу не згадати про мою прабабусю Віру Іоакимівну Скороход, яка все життя, незважаючи на комуністичну безбожність, була віруючою людинкою і постійно увечорі в святому куточку таємно від чоловіка молилась за всю родину та нишком хрестила всіх своїх дітей.
Яким чином я прийшов до Бога? Вважаю, що Господь Сам обирає собі служителів: «Не ви Мене вибирали, а Я вас вибрав» (Ін 15, 16). Я б сказав би, що в моєму випадку вийшло як у народному прислів’ї: «Доки грім не гряне, чоловк не перехреститься». І це в дійсності не метафора. У юному віці мав чудових батьків — маму Ємілію та дідуся Анатолія, які дали мені прекрасну середню і вищу освіту та моральне виховання; бабусю Ванду (шляхетного польського роду) та гарних наставників: завідуючу Сільськогосподарського технікуму пані Євгенію Перепадю і головного редактора міської газети «Візит–Венал», нині у Бозі спочилого, пана Мстислава Зятьковського.
У далекому 2003-му році саме завдяки останньому я мав можливість опанувати найвищу гору України — легендарну Говерлу. І ось по прибутті до Івано–Франківської області мене одразу зачарувала дивовижна краса карпатських лісів, річок, чистого повітря. Мене вперше в житті охопила атмосфера того настрою, який облітав всіх учасників цього підйому до гори.
Дорога була довгою, і коли вже залишалось декілька десятків метрів до вершини скелі, небо огорнуло великими хмари, блискавки почали миготіти перед очима, а потім сталося найстрашніше, що можна було тільки очікувати. Переді мною в декількох метрах йшов чоловік з дитиною, і коли я підняв голову, то побачив, як блискавка потрапила в цю людину. Ми разом з хлопцями почали його рятувати, але всі зусилля були марними: він помер одразу. Ось такий епізод зі смертю людини назавжди залишився в моїй пам’яті. Після чого я задав собі питання, а чи не міг би я бути на його місці? Тим паче, нас з ним роз’єднували лише декілька метрів? Тоді, приїхавши додому, я довго був у жаху від побаченого, що й привело мене до Церкви. Постало питання, куди піти? В ті часи я вже чув, що є Українська Православна Церква і Російська. В останню йти не хотілося, а де знаходилась Українська я, до свого сорому, не знав, тому почав питати у моєї чудової вчительки і наставниці Євгенії Максимівни Перепаді. На що отримав відповідь, і більше того, ми разом з нею пішли до храму. Парафіян було небагато, але зустріли вони нас надзвичайно привітно і доброзичливо, а сама Божественна літургія здалася мені дуже близькою і зрозумілою.
Тоді все й почалось: в перші ж дні мене запросили до вівтаря, де благословили бути свічконосцем. Тоді я в цьому мало розумівся, але цікавість і бажання допомагати на богослужінні мене настільки охопила, що я за невеликий час опанував всі паламарські обов’язки і вже через місяць читав Апостола. Так роки за роками завдяки духовній підтримки мого духовного батька отця Никифора, який замінив мені повністю рідного, я став більш серйозніше дивитись на своє церковне майбутнє. Протягом багатьох років ми видавали у нашому місті невеличким тиражом церковну газету «Богослов».
Зараз я навіть не можу собі уявити, як склалося б моє життя, якби 15 років тому я не переступил поріг Свято–Покровського храму.
Отче, яким чином вас перевели з Москви до Нікополя?
Мабуть читачі перефразовано спитають євангельськими словами: «Хіба може з Москви бути щось добре?» (посміхається отець). Але якщо серйозно, то наприкінці 2016-го року, коли доля Свято–Троїцького храму остаточно була вирішена і Московський апеляційний суд виніс рішення про знесення нашого храму і заборону богослужінь, громада Нікополя та району, а це представники релігійних громад УПЦ Київського Патріархату, представники Нікопольської міської влади, депутатів, громадських та політичних організацій, спілки ветеранів АТО і волонтери, написали прохання на ім’я Преосвященнійшого Симеона Єпископа Дніпровського та Криворізького, аби він посприяв у переведенні мене з Росії до України, у рідне місто, щоб очолити з його благословення духовне окормлення віруючих нашої Церкви, на що Владика Симеон, порадившись з Владикою Адріаном, дав згоду і виніс рішення про моє призначення благочинним Нікопольського району.
Користуючись можливістю, я щиро дякую владиці Симеону та владиці Адріану за високу довіру і особливо потребую їх святительських молитов. Преосвященні владики вирішили, що я зможу принести більше користі на Батьківщині ніж в далекій Росії. В своєму житті я нічого не просив, але й не від чого не відмовлявся. Якщо моя Церква благословила мене до Нікопольського краю, то це приймаю як Промисел Божий. Я монах, а це як в армії: накази (благословення) не оговорюються. Як читається заамвонна молитва під час Божественної літургії: «Всякое даяние есть благо и всяк дар совершен свыше есть». Я ні про що не жалкую і не ропщу на Господа. Слава Богу за все!
Чи було у Вас бажання залишитись в Росії на завжди?
Мені пропонували до початку війни на сході отримати російське громадянство, і навіть були люди, які посприяли б в його швидкому оформленні. Але, я є українець, мої батьки українці, моя Батьківщина, де я народився, хрестився, виріс, здобув освіту та у дитинстві прийшов до українського храму, назавжди зберігаються в моєму серці, де б я не був. Можливо я трохи синтеминтальний, але, як кажуть в народі: «где родился, там и пригодился». Це по–перше. По-друге, я чернець, і вибір не великий: куди благословить Церква, туди і йду. В мене немає дружини та дітей, тому я готовий до будь яких екстремальних умов для відродження святинь в нашому краї чи будь де.
По-третє, коли вперше прибув до України після початку війни на Донбасі, довелось відспівувати свого гарного знайомого, який загинув в котлі під Іловайськом, і цей момент став переломним в моєму житті. Мені, як священнослужителю, під час богослужінь в Росії доводилось промовляти ектенії, де молитовне прохання дослівно лунає так: «Еще молимся о Богохранимей стране нашей, властех и воинстве ея». Яка «Богохранимая страна», які «власти», яке «воинство»? Те, яке вбиває моїх побратимів, катує в полоні, мордує, знущається над моєю Батьківщино – постійно запитував я у себе?
У цьому в мене було запитань більше, аніж відповідей. Наше положення в Росії нагадувало стан митрополита Миколая (Касаткіна) (очільника Російської Православної Церкви в Японії) під час Русько–Японської війни. І тоді я для себе виніс важливу річ, що я буду молитись за свою «страну», за своє «украинское воинство», яке боронить мій край, мою країну і родини мільйонів українців.
Врешті–решт, тиск з боку влади і церковників привів до того, що наш храм мав бути знесений кремлівською владою та мала бути знищенна юридично і фактично українська парафія. Гоніння на все українське в Росії, на жаль, стало системою! Закриття всіх українських громадських організацій, бібліотеки в Москві, а на останок — і душі українського народу — Церкви!
За часи служіння доводилось бути і на допитах ФСБ, де мене завзято розпитували чому я був на Майдані, про якісь міфічні зв’язки з Правим Сектором (до якого ніколи не належав і жодного разу не мав розмови з його представниками) і про Крим, і про Донбас, і про те, хто винен у війні, на що я дав їм чітку відповідь – диявол! ФСБшники питали, який саме, на це я відповів, що він є один, а слуг багато!
Різне було. Коли я дізнався про переведення на Батьківщину, а тим паче в рідне місто, я, подякувавши Богові за Його великий Промисел і Милосердя до мене грішного, сприйняв це як благословення і виконав його.
Шановний отче, щє досі, для деяких православних християн нашого міста УПЦ КП є чимось незвіданним, навіть забороненим Московським Патріархатом. Розкажіть у чому ж є ці розбіжності?
-Дякую Вам за запитання. Воно є, як то кажуть у сучасному сленгу: «в тренді». І Київський, і Московський Патріархат є частинами єдиної православної Церкви. У нас однакові віровчення, богослужбова практика і традиції. Єдине, що нас розділяє — ставлення до незалежності України. Київський Патріархат підтримує самостійність нашої держави, в той час як Московський Патріархат в Україні схильний підтримувати повернення нашої країни в орбіту Росії та «Русского Мира». І сьогодні, під час війни на сході, це вже стає зрозумілім кожному, навіть якщо він і не ідентифікує себе православним вірянином.
Уявіть собі, якби Україна просила дозволу на проголошення своєї незалежності у Росії — як довго б ми її ще чекали? Щось подібне сталося і в церковному житті України: Київський Патріархат проголосив свою незалежність, а Московський з політичних мотивів не хоче її визнавати. Але, якщо поглинути в історію, то Москва розколола Київську митрополію ще у 1459 році. У підсумку сама знаходилась в ізоляції півтора століття.
Всі ці мотиви прикриваються питаннями про благодать, канонічність та інше — хоча насправді питання визнання Київського Патріархату лежить виключно в області великої геополітики. Без Української Православної Церкви Московського Патріархату РПЦ вже не буде найбільшою Церквою серед усього православ`я, так як більше половини парафій МП перебувають саме в Україні. Навіть в нашому місті виключна більшість храмів знаходиться під владою Московського Патріархату (хоч і прикриваються вони табличками «Українська Православна Церква»).
Часто ті, хто називають Київський Патріархат розкольниками, користуються тим, що люди докладно не знають ні історію церкви, ні догматів, ні канонів, ні церковних традицій. Тому їх дуже легко в цьому питанні ввести в оману. Чим і користуються ті, хто поширює подібну думку. Але не за горами той час, коли все стане на свої місця!
Які відносини у Вас зі священиками Московського Патріархату та іншими христіанськими конфесіями в нашому місті?
-Мені не доводилось особисто спілкуватись з жодним із них, бо я тільки прибув у благочиння. Але листування з деякими представниками Української Православної Церкви МП в нашому місті я мав і маю, як зі священиками так і з церковними діячами. Вважаю, що в будь якому разі діалог краще, ніж його відсутність. Скажу з приводу нашого спілкування фразою з відомої дитячої казки так: «Пациент скорее жив чем мертв».
Що стосується інших християнських конфесій, то маю братнє спілкування з священиками Римо-Католицької Церкви та очільниками традиційних протестантських віросповідань. Переконаний, що з Божою допомогою все у нас буде добре! Слава Богу за все!
Отець Меркурій, які Ваші плани на майбутнє у розвитку УПЦ КП в Нікополі?
В час коли наша Церква стояла і стоїть на засадах захисту, як духовного так і державного, інтересів нашої України, ми спільно маємо згуртувати всіх фундаторів наших храмів, благодійників, жертводавців, інформаційних апологетів та воїнів у єдину церковну команду, для майбутнього бачення і розвитку Української Церкви в козацькому краї. Я бачу великий духовний потенціал у своїх земляків. Люди шукають українські храми, але про них зовсім немає ніякої інформації. Інформаційне просвітницьке служіння має бути пріоритетним в напрямку розвитку УПЦ КП в місті.
За 20 років існування Нікопольського благочиння, які ми будемо відзначати в наступному році, ми всі загубили дорогоцінний час православного українського ренесансу, в той період, коли наші брати УПЦ Московського Патріархату так старанно розбудовували храми в усьому місті.
Звісно, в ті непрості часи про Київський Патріарх нікопольська влада не хотіла і чути, меценатів в нас не було, а всі пожертви надходили саме Московському Патріархату. Слава Богу, часи змінюються, нова міська влада починає нас чути, запрошувати, допомагати, за що ми їй щиро дякуємо і сподіваємось, що так буде і надалі.
І лише з часів бойових дій на сході, коли тисячі жертв наших співвітчизників оплакувала вся Україна, народ зрозумів, яка Церква в Україні була рідною, а яка підігравала інтересам держави – агресора. Бо сепаратиський Донбас розпочався не в 2014-му, а ще забагто років до того в Харкові у 1992-му, коли проти волі Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Філарета пройшов розбійничій Собор колоборантів і українофобів на чолі з єпархіальним архієреєм митрополитом Никодимом (Руснаком), що напряму порушує канони Церкви.
А тепер ось нещодавно, коли патріарх Московський Кирило у своєму слові на честь 70-ліття промовив, що РПЦ ніколи не погодиться на незалежність Української Церкви все стає зрозумілим, що духовне рабство буде продовжуватись, і українцям треба нарешті визначатись, аби далі не перебувати в «Духовному Єгипті» під назвою Москва.
Трохи відійшовши від теми, хотів би повернутись до Вашого запитання і наголосити, що стосується моїх планів на майбутнє. То, по-перше, пастирське служіння, формування та реєстрація громад УПЦ КП, відкриття нових храмів, як у місті так і в районі. Зараз ми будемо вирішувати питання про відкриття благодійної їдальні, де щоденно будуть годувати безпритульних людей; наступне питання номер один, відкриття Недільної школи, соціальне служіння в державних установах та милосердя і благодійництво. Будемо просити Андрія Петровича Фісака, як очільника міста, ініціювати під його егідою створення Міжконфесійної Ради Церков, де ми змогли б вирішувати нагальні, організаційні та соціальні питання а також займатися урегулюванням міжконфесійних відносин.
Дякую Вам за можливість відповісти на наші запитання.
Спаси вас Господь, наше місто і всю нашу Богом бережену Україну! Бажаю всім мирного неба над головою та рідної землі під ногами! Користуючись можливістю запрошую всіх на богослужіння, які тепер будуть звершуватись щоденно о 9.00 в Свято-Покровському храмі по вул. Пилипа Орлика, 2 (колишня Дибенко).
Алла Пирогова
