Українська революція в Катеринославі. Приготування до більшовицького заколоту

Дніпроград продовжує цикл публікацій «Українська революція в Катеринославі», на основі історико-культурних досліджень джерел стосовно подій 1918-1919 років у Січеславі (Катеринославі). Перша частина.

Станом на 1 січня 1918 в Україні зокрема і в Росії загалом склалася достатньо хаотична ситуація. Тимчасовий уряд в Росії було повалено більшовиками, які відразу ж стали добиватися підписання сепаратного миру з державами Центрального блоку (Німецька, Австро-Угорська, Оттоманська імперії та Болгарія) – відповідні перемовини йшли у Брест-Литовську повним ходом. Це повністю розвалило весь Східний фронт у Європі. Дуже окремі його частини зберігали керованість – вояки не рідко цілими підрозділами, не слухаючись офіцерів, самовільно покидали шанці й поверталися додому. Дезертирство набуло таких масштабів, що майже у кожному великому місті в Україні нагромаджувалися маси солдат, які нерідко вдавалися до безчинств. А у прифронтових районах Поділля та Волині такі картини можна було побачити ледь не у кожному містечку та на кожній залізничній станції. В Української Центральної Ради, яка уже не підпорядковувалася неіснуючому Тимчасовому Уряду, розв’язалися руки і українські соціалісти у ІІІ Універсалі встигли проголосити УНР, сформувати уряд та намагалися впорядкувати велетенські солдатські маси на Заході. Мотивовані частини донських козаків вирушали на Кубань та Дон, де розгорнув свою антибільшовицьку діяльність Каледін. Деякі українізовані частини визнали владу УНР та підпорядковувалися її військовому відомству. Основна ж маса солдат була дезорієнтована, не мотивована і схилялася до більшовицької пропаганди, яка обіцяла мир без анексій та контрибуцій.

Антивоєнна пропаганда досягла апогею — основна маса депутатів Ради була чітко переконана у тому, що молода Українська республіка, яка формально була автономною, але уже не мала якихось зв’язків з червоним Петроградом, не потребує своєї армії. В усякому разі на 9 січня були заплановані вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які остаточно легітимізували б УНР.

Але окрім цього, загроза перед республікою нависла і зі Сходу – більшовики оголосили Центральну Раду контрреволюційною та спрямували свої невеликі війська на Харків, Катеринослав та Київ. У Петрограді сподівалися що УНР впаде під натиском більшовицьких повстань. І розрахунок виправдовувався – із перших днів січня нечисленні вірні УНР війська проводили сутички з пробільшовицькими частинами на Заході і намагалися втримати Схід.

У місті Катеринославі та в губернії була не менш складна ситуація, ніж в Україні та колишній Росії. В місті з самого початку революції було фактичне двовладдя – з одного боку діяли місцеві Думи, з іншої – органи революційної влади – Ради робітничих та солдатських депутатів, де більшість займали більшовики. Основна їх електоральна база містилася у промислових районах міста – Чечелівці поряд з Брянським заводом (нині завод імені Петровського) та заводом «Шодуар» (належав бельгійським підприємцям – нині ДЗМО). Українські соціалістичні партії теж мали серед робітників своїх симпатиків, але не так багато. За спогадами Ісаака Мазепи основна маса робітників були росіянами та зросійщеними малоросами. Натомість українські села відігравали не таку помітну роль у соціально-політичному житті краю.

З наростанням хаосу в Катеринославі ростуть і дві силові організації – більшовицька Червона гвардія, сформована з робітників та українське Вільне козацтво, в яке записувалися робітники, селяни та дрібні комерсанти. В губернії основні військові сили, формально підпорядковані Центральній Раді (надалі ЦР) розміщалися у найбільших містах – Катеринославі, Олександрійську (нині Запоріжжя) та Маріуполі. У Катеринославі в районі Чечелівки квартирувався сердюцький полк ім. П. Орлика (2 тисячі бійців), а в районі Феодосійських казарм (нині це казарми Державного Університету внутрішніх справ на розі проспекту Гагаріна та вулиці Феодосійської) Гайдамацький полк (1 тисяча бійців). Проте сердюки не визнавали над собою владу ЦР і навіть підтримали більшовиків. Військові частини, що були укомплектовані з росіян швидко розпустилися. Українські збройні сили, що об’єднали у 3-ю Катеринославську дивізію, усе ще формувалися — їх командир, офіцер Черський, так і не поспішав прибути у місто. Тому фактично дивізією керував 32-річний офіцер з Полтавщини Дмитро Абриньба. Формування дивізії проходило з труднощами – не вистачало коштів та коней, до того ж, як згадує один із більшовицьких ватажків Василь Аверін, з огляду на пробільшовицькі закиди полку ім. Пилипа Орлика, дух гайдамаків був не такий уже й високий.

Червоні, керуючись закликами однопартійців з Петрограду, хотіли захопити владу у місті. Однак присутність гайдамаків та солдатів, яких не вразили заклики “захищати революцію пролетаріату”, поспішне розформування російських частин втримували більшовиків від рішучих дій. В кінці грудня гарячі голови на Брянському заводі та місцеві анархісти вимагали негайного виступу, проте ціною неймовірних зусиль ватажки більшовиків Емануїл Квірінг та Серафима Гопнер прибули на завод та вгамували робітників. Послідовники Леніна вирішили перетягнути на свою сторону більшість українських військовиків. “Мене посилали до “сердюків”. Вони не давали згоди піти за нами, але запевнили, що у разі виступу гайдамаків, вони не підуть ні за нас, ні проти нас” – згадує один з катеринославських більшовиків. Червоні натомість уже розгорнули у Катеринославі, Амур-Нижньодніпровську (у ті часи лівобережні Амур-Нижньодніпровськ, селище Мануйлівка та Ігрень – були окремими населеними пунктами) та його околицях 4 штаби.

1 січня 1918 року катеринославська Рада робітничих і солдатських депутатів (розмістилася у нинішньому Будинку Губернатора) зібралася на засідання у повному складі. До неї входили 14 більшовиків, 5 українських соціал-демократів, 5 есерів (СР – партія соціалістів-революціонерів), 4 меншовиків, 1 лівий есер та 1 бундівець (Бунд – єврейська соціалістична партія, що діяла на території Польщі, Литви, Білорусі, України) Її очолив Емануїл Квірінг. Рада оголосила Катеринослав “військово-революційною базою пролетаріату та селянських сил, що мобілізуються проти Каледіна”. 4 січня ця постанова з’явилася у місцевій пресі, а 5 січня більшовицька “Зоря” закликала робітників брати владу до своїх рук. Це викликало занепокоєння в українських військових – офіцер І. Падалка згадував “Дуже хотілось мені тоді ж, поки вони – більшовики – мають у своїх руках тільки Червону гвардію та декілька десятків солдат, двинуть гайдамаків і знищити навіть думку про “базу”. Але Чикаленко (полковник) одмовив – каже, не досить сили. Що ж, я мусив погодитися з його думкою та від’їхати з Катеринослава”.

Поступово настрої червоногвардійців на заводах ставали усе більш радикальними. Напруга в місті наростала і сторони почали готуватися до найгіршого.

Джерела:

“Битва двох революцій”. Перша війна Української Народної Республіки з Радяньською Росією 1917-1918. Михайло Ковальчук

“Історія міста Дніпропетровська”. За науковою редакцією А.Г Болебруха

Автор: Максим МІРОШНИЧЕНКО