Українська революція в Катеринославі. Дні Соборності

“Дніпроград” подовжує знайомити дніпрян перебігом визвольних змагань у нашому місті. Про мету проекту “Українська революція у Катеринославі” можна прочитати тут, а останній матеріал про січневі події 1918 року – тут.

Січневі дні 1919 року видалися у Катеринославі насиченими та неспокійними навіть для тих, революційних років. В Україні завершилося повстання проти Гетьмана Скоропадського та відновилася Українська Народна Республіка. Тепер уже у формі Директорії. У Катеринославі Директорія рішуче взяла владу у свої руки – з міста були вигнані спочатку вояки 8-го корпусу так і не сформованої гетьманської армії, які після повалення Гетьманату оголосили про перехід на службу до Денікіна. Вождь Білої Росії ще був далеко – тому вигнаним воякам довелось прориватися аж у Крим. Далі петлюрівці зачистили Чечелівку та Кайдаки від більшовиків. Більшовицька Росія лише почала розгортати нову війну проти оновленої УНР і тут значних сил ще не мала, тому більшовики вступили у союз з Махном, який уже сформував свою армію для того аби зайняти місто. Більш того, Махно сам керував наступом.

Багатоденні бої за місто закінчилися 1 січня, коли на Чечелівку з Кременчука на допомогу петлюрівцям прибули солдати отамана військ УНР Романа Самокиша та корпус отамана Сакви з Верхньодніпровська. Об’єднані сили могутнім ударом змусили Махна покинути місто за півгодини. Махновці відступали по змерзлому Дніпру. Є свідчення що петлюрівці з гармат стріляли по кризі, відправляючи махновців на дно. По прибутті у свій штаб у Гуляй-Полі Махно на питання де його армія коротко відрізав “у Дніпрі”. За деякими свідченнями не тривале перебування тут з хвилею пограбуваня населення та бої за місто коштували Махно життя 200 бійців – нечувані втарти для того часу. Більшість цих втрат ймовірно прийшлася на відступ по кризі Дніпра під вогнем УНРівців.

Після того, як місто було очищене від червоних та махновців, Директорія через пресу звернулася до громади з закликом допомогти відновити місто. На заклик відреагувало багато людей – містяни прибирали з вулиць тіла солдат, цивільних осіб та трупи коней і хоч якось намагалися підлатаюти будівлі, що постраждали від снарядів. Петлюрівці втратили загиблими 14 вояків. Це були представники зведеного полку Січових стільців (галичани – Роман Самокиш або Самокишин, родом з-під Коломиї) та місцевих козаків Вільного козацтва, яких очолював Микола Воробйов (“Горобець”) – один з трьох братів Горобців. Сини катеринославського залізничника долучилися до українського спочатку суспільно-політичного руху, а потім і військово-революційного. Усі троє загинули у боях або були розстріляні більшовиками. До сил пір не знайдено навіть фотографій хоч одного з них.

На 4 січня були заплановані похорони бійців. У цей час українська республіканська преса Катеринослава – публікує траурні повідомлення. Українське студентство та спілка вчителів через пресу виражають співчуття та закликають містян долучитися до траурної ходи. 4 січня о 12:00 хода рушила від готелю “Асторія” (нині він і зараз там на проспекті Яворницького 66), де був штаб республіканських військ до Соборної площі, де вояків і поховали. Під час похорону виникла ідея встановити тут пам’ятник. Що цікаво, ця ідея втілилася у житття лише через 98-років. Перший у місті монумент воїнам УНР відкривається сьогодні.

Був створений фонд допомоги загиблим — під час боїв та пограбувань махновцями загинуло багато містян. Місцевий біржовий комітет та торгівельно-промислова спілка ввела самообкладання своїх членів за трьома категоріями на 100, 250, 500 карбованців. Оповідання про грабунки Махна дійшли до нашого часу – відомо що сам отаман не заперечував що його бійці повністю розграбували ринок Озерний ряд (нині ринок “Озерка”), а голова музею ім. Поля, Яворницький змушений був добиватися від ватажка особистої гарантії про недоторканість фондів музею. До наших днів розписка з особистим підписом Махна знаходиться у музеї. Зазначимо, що і самі петлюрівці не були ідеальними. Серед емігрантської мемуаристики є свідчення що один з отаманів Дієвої Армії УНР Юхим Божко мав серед своїх трофеїв справжню козацьку булаву (можливо, пірнач). Зустрічаються натяки на те, що вона потрапила до його рук з музею ім. Поля. Відомо, що підрозділ Юхима Божка відрізнявся доволі чудернацькою організацією – отаман наскільки захоплювався козаччиною, що у своєму підрозділі діяли ще запорожські порядки. Козаки на спільній нараді обирали чи йти їм у певний похід чи не йти і періодично знову переобирали “батька-отамана”. При цьому Ісак Мазепа – останній голова губерніальної ради ще при першій УНР до гетьманського перевороту стверджував, що Юхим Божко рішуче та віддано бився з махновцями. Як бачимо, Директорія не змогла чітко впоратися і з отаманщиною – багато польових командирів селянських повстань проти гетьмана спочатку підтримували УНР, згодом могли перебігти до більшовиків, чи зберігати нейтралітет, або воювати і з тими і з тими, тримаючи якийсь свій, базовий регіон.

Від окремих громадян надходили пожертви родинам загиблих козаків та їх пораненим побратимам. 14 січня на Старий Новий рік Катеринославський Український Національний Союз (опозиційна до Гетьмана організація була створена республіканцями) оголосив збір коштів на монумент. Усього за тиждень у самому лише кафедральному соборі міста завдяки проповідям місіонера та сина ректора Катеринославської духовної семінарії Сергія Михайловича Розногорського було зібрано 724 карбованці (на території України діяла валюта Української Держави Скоропадського). Сума на той час не велика, але й не мала – майже 3 заробітних плати викладача університету доби Гетьманату. Що цікаво споруда духовної семінарії постраждала від бомбардування артилерії Махна та більшовиків. В її корпус навиліт влучив снаряд і кілька осіб загинули. Жертв могло бути і більше, але у той час більшість учнів та викладачів була на канікулах. За розпорядженням місцевої духовної консисторії по церквах припинилися помирання “Боголюбивої держави Української і її гетьмана Павла” та розпочалися помирання “Боголюбивої держави Української, її війська та влади Директорії”.

Нова, остання українська влада: боротьба зі злочинністю, вибори у парламент та спроба перейменування міста

Нова влада досить швидко встановилася у місті. Запам’яталася вона достатньо радикальними та неоднозначними діями – було скасовано усі нормативно-правові акти режиму Гетьманату. Це при тому, що власні інститути та установи республіканці не могли зорганізувати – виникало їх багато, вони підпорядковувалися напряму Києву і могли навіть не підозрювати про існування суміжних компетентних стуктур у самому місті. Це породжувало значні незручності. З усіх посад було вигнано людей, які не володіли українською мовою – це позбавило місто багатьох функціональних кадрів. З посад усувалися також люди, які незважаючи на приписи помічника губернського комісара Лук’янова від 10 січня використовували печатка старого, гетьманського зразка, хоча у чиновників уже були у наявності нові – із символікою УНР. 3 січня республіканці позакривали газети “Слово” та “Придніпровський край” за співпрацю з гетьманатом та агітацію проти Українського народного союзу (в місті при владі гетьмана прокотилася хвиля арештів діячів УНС та українських соціалістичних партій) і Директорії.

Знову почали створюватися квартальні комітети сомоохорони з чоловіків від 18 до 45 років. За два роки революції з її кризами та частими змінами влади у місті виріс рівень злочинності. Уже восени та взимку 1918 року після настання темряви губернське місто завмирало – на вулицях майже не можна було зустріти живу людину, містяни зачинялися у будинках і нікого не впускали, більш того, хтось із членів сімей чергував усю ніч від банд нальотчиків. У 1917 році революція випустила на волю політичних репресованих та кримінальний елемент. Гетьманська Державна Варта нерідко вдавалася до вуличної стрілянини при переслідуванні та затримані бандитів, що грабували навіть державні промислові та торгові заклади. Створення квартальних комітетів з місцевих мешканців була одна з небагатьох ефективних мір боротьби зі злочинністю. Але навіть і такі квартальні групи були слабо озброєні і не ризикували надто довго нести чергування на вулицях – у місті нерідко злочинці чинили вбивства окремих сомоохоронців. Тому комітети співпрацювали з правоохоронними структурами Гетьманату та УНР. Директорія взагалі ввела у місті комендантську годину, а комендант міста сформував мобільну охоронну сотню. Такий же підрозділ був сформований і у Катеринославському повіті – в деяких інших регіонах губернії влада Директорії ще не панувала. Варто зазначити, що Гуляй-Поле – база та столиця анархічної “республіки” отамана Махно знаходилася саме у Катеринославскій губернії. 

Однак, незважаючи на кризу, адміністративно-управлінську, господарчу та фінансову скруту, суспільне життя міста та околиць закипіло. По-перше, йшли розмови про призначеня виборів до майбутнього парламенту УНР – Трудового Конгресу. Республіканці пам’ятали що рівно рік тому більшовики своїм повстанням у місті зірвали заплановані вибори до Всеукраїнських установчих зборів тому при підготовці до цього голосування республіканці зробили усе, аби не допустити участь у процесі місцевих червоних та анархістів. Натомість виборці могли обирати між українськими соціалістичними партіями – одними із рейтингових були УПСР, УСДРП. Однак з’являлися українські політичні течії, які брали гасла більшовиків. У майбутньому це будуть “націонал-комуністи” та “боротьбисти”, яких більшовики будуть не довго, але терпіти. Також великий вплив традиційно у місті мали і єврейські соціалістичні рухи, помітними були і польські соціалісти. Щодо українських партій, то і УПСР і УСДРП поволі почали приходити до розуміння того, що світова соціалістична революція – це утопічна ідея і що неабиякий популярний у Східній Європі соціалізм можуть побудувати лише заможній державі, якою Україна звісно не була.

Однак широкі вибори провести не вдалося – оскільки Радянська Росія розв’язала другу війну проти УНР і Директорія обмежилася тим, що Трудовий Конгрес став більше дорадчим органом, де засідали делегати від регіональних осередків різних партії та патріотичних організацій. Уже після війни Директорія мала повернутися до парламентської республіки та загальних виборів. Відтак, у Київ поїхали працювати помітні у місті діячі – Іван Труба, Ісаак Мазепа та Сергій Бачинський. Ісаак Мазепа взагалі згодом стане прем’єр-міністром в уряді Директорії, а Сергій Бачинський долучиться до організації проголошення Акту Злуки ЗУНР та УНР. Більше того, Сергій Васильович працював над текстом та узгодженням із делегацією ЗУНР резолюції про владу – майбутньою тимчасовою Конституцією об’єднаної Української держави.

До святкування Об’єднання двох українських республік готувалися і у Катеринославі. Наразі не вдалося знайти якихось свідчень про плани офіційних заходів у місті, однак у ці січневі дні у Катеринославі петлюрівці організовують походи школярів до бібліотек, де їм читають лекції про історію краю, на уроках школярі вивчають слова гімну “Ще не вмерла України”, розпочинаються екскурсії на Дніпрові пороги, музей імені Поля, де керував Дмитро Яворницький теж практично не зачиняє своїх дверей перед відвідувачами. Директорія відразу ж розробила для вчителів рекоментації по запровадженню у навчальних закладах проведення шевченківських днів та запорізьких вечорів. У цей час на зібранні Всеукраїнського вчительського товариства була озвучена ідея перейменування міста на Січеслав. Офіційно цей акт не відбувся – його не встигла взяти у опрацювання ні місцеві органи, ні Директорія у Києві, проте з тих часів у багатьох колах і різних поколіннях містян ця ідея жива і донині.

19 січня о 17:00 в Англійському клубі (нині споруда Театру Шевченка) Яворницький влаштовує концерт-лекцію по історії Запорізького краю та козаччини. Вона супроводжувалась демонстрацією “чарівного ліхтаря” та грою кобзаря Феодосія Часника. За тодішніми спогадами кобзар справив враження на публіку – він виглядав “справжнім козарлюгою” – кремезний, з довгими вусами. Завжди виступав у вишиванці та шароварах. 21 січня місто місцеві делегати до Трудового Конгресу від’їхали до Києва за свій з’їзд. 22 січня, коли в Києві відбувалися святкові паради на честь оголошення Акту Злуки, Катеринослав уже не святкував. До міста дісталася та розпочала бої особлива групою військ червоних під командуванням П.Ю. Дибенка. 22 січня о 12:00 в місті оголошується військовий стан. Остання українська влада у Катеринославі змогла боротися за місто до 26 січня. О 15:00 У Катеринославі було проголошено владу Рад. Але і це відбудеться не надовго – 10 травня їх витіснять білі, потім тих витіснять знову більшовики, які здадуть півміста військам отамана Григор’єва (який певний час воював під стягами УНР, більш того – навіть сам Махно до певного часу підтримував УНР). Усе це створить тяжкі умови для мешканців міста.

Хаос та тяжкі кризи змусять багатьох містян покидати Катеринослав. Так, наприклад, викладач Ігрєньов, який приїздив працювати тут у щойно відкритому університеті Гетьманської Держави застав відносно доволі заможне місто (особливо у порівняні з Росією, де більшовики щойно розв’язали громадянську війну після свого перевороту), а при від’їзді у 1919 році напише що місто поринає у атмосферу ворожнечі, насильства та міжнаціональних сутичок. І справді, після цього місто переживе єврейські погроми — єврейська громада міста навіть буде створювати свої, власні загони самооборони – зброї на третій рік революцій вистачало, — проблема була лише з на боями. Побачить Катеринослав і чекістські розправи над класовими ворогами – інтелігенцію, священників, «буржуїв», «націонал-буржуїв» будуть розстрілювати прямо на вулицях.

Джерело “Історія міста Дніропетровська” під науковою редакцією А. Г. Болебруха

Автор: Максим МІРОШНИЧЕНКО