Труднощі становлення

Те, що розбудова помісної Православної церкви України (ПЦУ) не відбуватиметься легко й безхмарно, було очевидно від початку. Уже сама її поява та пов’язані з цим тектонічні зсуви у світовому православ’ї вказували на непростий шлях, який доведеться пройти її адептам та будівничим. Ще в процесі народження ПЦУ нажила собі чималу армію ворогів різних мастей в Україні та поза її межами. Втім, спрогнозувати, що до можливого знищення ПЦУ одного дня докладе руку людина, яка її фактично створила та відстояла в найскладніші часи, не привиділося б у жодному нічному кошмарі. Але…

Усе, що відбувається нині довкола ПЦУ, хоч як це прикро, наштовхує саме на такі висновки. Мовляв, почесний Патріарх Філарет, не захотівши миритися з відведеною йому другорядною роллю в новій церкві, вирішив повернути все на круги своя. Чи то відновити неіснуючий Київський патріархат, чи то, змінивши статут нової церкви, усунути предстоятеля Епіфанія та прибрати в такий спосіб її собі до рук. А ще кожен із цих варіантів у підсумку загрожуватиме відкликанням Константинополем томосу, тож фактично йдеться про знищення ПЦУ та ганебне закінчення українського автокефального проекту. Кому це вигідно, здогадатися нескладно. Можливі отримувачі бонусів уже потирають руки й застигли в очікуванні. Утім, їхня радість може виявитися передчасною, висновки про Патріарха-бунтаря поспішними, та й томосу насправді може нічого не загрожувати.

Річ у тім, що ця сенсаційна історія від початку скидалася на не дуже хитромудру інформаційну провокацію з метою роздмухати чималенький скандал. Звісно, не на порожньому місці, бо певні передумови все ж таки були, і про них знали всі, кому то було цікаво. Втім, на цю тему воліли особливо не розводитися, сподіваючись, що проблема сама собою зникне. А полягала вона в погіршенні раніше теплих стосунків між предстоятелем ПЦУ Епіфанієм та його ще донедавна наставником та опікуном Патріархом Філаретом. Епіфаній справді віддалився від колишнього шефа, чи то намагаючись уникати надмірного втручання в його функціональні обов’язки, чи то розуміючи, що лише в такий спосіб зможе справді стати главою церкви. Можливо, йому варто було б проявити більше хитрості й не так простецьки відсторонитися, а якось балансувати. Але водночас чи реально таке з Філаретом? Врешті, Патріарх і сам усе розповів у коментарі журналістам. Поза текстом залишилася хіба що інформація про початок цієї історії.

Формально все почалося з оприлюднення листа-запрошення на «урочисте молитовне спілкування в ім’я утвердження єдності нашої Святої Української Православної Церкви, яка отримала довгоочікуваний томос про автокефалію» у Володимирському соборі в пам’ять про священномученика Макарія, митрополита Київського, розісланого архієреям колишньої УПЦ КП і надрукованого на бланках вже не існуючої УПЦ КП. Потім ще з’ясувалося, що митрополит Епіфаній такого запрошення не отримав, і пішло-поїхало. В оточенні Філарета кажуть, тільки-но старий Патріарх дізнався, що зчиняється ґвалт щодо листів, відразу вирішив нічого не коментувати. Мовляв, які бланки мав у наявності, на таких і надрукував запрошення. Але спритні журналісти таки підстерегли його після вечірньої відправи в соборі й витягнули на розмову. Інтерв’ю вийшло сенсаційне, лише, на жаль, до сюжету ввійшло підрізаним, тому й відгонить маніпуляціями. Схоже, зачеплений за живе Філарет просто висказав спересердя все, що наболіло, хоча, можливо, то й не варто було казати. Врешті, тон його листа-запрошення Епіфанію, який усе ж таки згодом було надіслано, теж багато що ілюструє. Наприклад, те, наскільки особисто та ревниво Філарет сприймає церкву й контроль над нею. І те, як його непокоїть та болить усе, що відбувається між ним і предстоятелем ПЦУ.

Очевидно, Філарета можна й треба в цьому випадку зрозуміти. Але не слід зводити співчуття тільки до старечого маразму, як воліють нині численні аматори-релігієзнавці. Жодного маразму немає. Те, що старий Патріарх — людина непроста, загальновідомий факт. Але крім того він ще й досвідчений боєць і ще той гравець, який навряд чи керуватиметься емоціями. Спроба провести ревізію вірних йому владик справді не що інше, як підготовка до чогось серйознішого. Не виключено, що й до внутрішньоцерковного перевороту, про який дехто каже. Однак це зовсім не означає, що Філарет готовий влаштувати новій церкві справжній розгром лише задля того, щоб прибрати її до рук. Якщо виявиться, що охочих взяти участь у його реваншистських планах недостатньо, він дасть задню й шукатиме інших варіантів.

А втім, головне питання в іншому. Хто влаштував провокацію? Сам Філарет чи його опоненти? Чи, може, якась третя сила, зацікавлена в розгойдуванні непростої ситуації, що теж імовірно? Прихильники Патріарха впевнені, що вся ця історія організована оточенням митрополита Епіфанія з метою підірвати Філарету здоров’я і звести його в могилу. Прихильники ПЦУ переконані, що йдеться про ревнощі й гординю Патріарха, який задля власних амбіцій готовий піти на що завгодно, навіть розколоти нову церкву. І перші, і другі, мабуть, знайдуть достатньо аргументів на користь своїх версій, але чи є реальна підстава доводити ситуацію до абсурду та штучно роздувати до немислимих розмірів, хтозна.

Більш ніж очевидно, що йдеться про труднощі становлення нової церкви. Складних ситуацій ще буде та буде, тож треба навчитися з них виходити. Врешті, кожна перемога зміцнює та скріпляє. І для ПЦУ така своєрідна вакцинація теж, напевно, буде незайвою. Остання заява Патріарха Філарета, зроблена 14 травня, свідчить, що до порозуміння між ним та Епіфанієм неблизько, і сумнівно, що воно взагалі можливе. Однак, зважаючи на те, як повелася більшість колишніх єпископів УПЦ КП, не з’явившись на запрошення Філарета на святкування до Володимирського собору (із близько 60 запрошених на службі були присутні лише четверо), усвідомлення важливості пріоритетів поміж них є, і найгіршого ще можна уникнути. Серед тих, хто не прийшов, звичайно, були й такі, хто співчуває старому Патріарху, і цей крок дався їм нелегко. Але бажання не нашкодити новонародженій у важких муках церкві переважило, і це обнадіює. 

Тиждень

Автор: Роман МАЛКО