Тінь північного хреста
(продовження)
Показове
руйнування Київа «згустило хмари» над Києвом – в очах тисячі православних Бог
явно відвертався від «матері міст руських». Слабкість князівської влади
проявилася і в Південно-Західній Русі – Галицько-Волинському князівстві. Збирач
цих земель, войовничий Роман Мстиславич, в 1205 році загинув під час навали в
Польщу, чим відразу скористалися його чисельні супротивники – галицькі бояри –
поновивши практику «запрошень» різних правителів. Вже 1206 року угорські
війська оволоділи Галичем і від імені малолітнього угорського принця Коломана.
За мовчазну підтримку цього перевороту, польський король Лех отримав згоду на
окупацію Перемишля і
Любачева. Ще одне місто – Угровеськ – вочевидь утримала
вдова Романа княгиня Анна. Розсмикані галицько-волинські землі потребували
тепер релігійного впорядкування і патріарх Іоанн Каматер, вірогідно дозволив
відкриття нових єпархій. «Польською» Галичиною відтепер опікувався перемиський
єпископ, а володіннями синів Романа – Дани-ла і Василька – угровеський. Саме ж
православ’я, переживало непрос-ті часи – в 1204 році католицькі хрестові
воїнства штурмом взяли Кон-стантинополь і розграбували його дощенту. Віднині,
Західна Європа вважалася ворожою цивілізацією в східних християнських землях.
Але
справжня загроза для держав «Хреста» насувалася зі Сходу. В 1239 році з
половецьких степів з’явилися войовничі монгольські війська, з далеких азійських степів. Завойовники понищили
найбільші лівобережні міста – Переяслав і Чернігів – і населення в паніці
розбіглося в північні ліси та через Дніпро – в Київ. Останній, монголи облягли
вже наступного року. Як передавали літописи, в місті «…не чутно було людського
голосу через скрипіння возів, рев верблюдів та іржання коней». В крижану
хуртовину грудня, завойовники вдерлися до міста і розпочали грандіозний геноцид
захисників і мирного населення. Загинули тисячі простих і заможних киян,
зокрема намісник Дмитро і, вочевидь, митрополит Іосиф – грек, надісланий на
Русь з міста Нікеї. «По гріхах наших, навів на нас Господь безбожних агарян…»
підсу-мовував літописець. Однак велетенська трагедія монгольського наше-стя,
вже чаїла в собі паростки нового Майбутнього.
З1242 року, монголи дозволили ігумену монастиря св. Спаса на Берестовім Петру
Акеровичу відправляти служби в зруйнованому Київі. Але з понад 20000
мешканців, в колишній столиці залишилося хіба що кілька тисяч. Тож наступника
запропонував галицький князь Данило – вже дорослий і успішний нащадок Романа
Мстиславича. В 1243 році його ставленик – холмський єпископ Кирил – прибув до
Києва і невдовзі отримав митрополиче посвячення від Патріарха. Новий митрополит
здійснив об’їзд київських
володінь, а також Чернігівщини та північних руських земель. Крім страшних
картин запустошення, Кирил побачив дві речі. Монголи на диво терпляче
відносилися до інших релігій і не заважали православній діяльності – вони були
тенгріанцями і вважали різних богів проявом одного безособистого Творця,
втіленого в природних явищах навколо Людини. На цій основі, Кирилу в 1252 роцівдалося отримати ярлик недоторканості – монгольську офіційну грамоту для
православної церкви, із позбавленням сплати податків та збереженням храмового
майна. Набагато цікавішою виявилось новина з Суздальської, Володимирської та
Переяслав-Залеської єпархії – а коротше кажучи, з північних руських земель.
Схоже, що донька монгольського хана Сартака, 1257 року прийняла християнство,
взяла православне ім’я Феодора і невдовзі одружилася на ростовському князі Глібі Васильковичу. Від цього
союзу, вже в 1263 році народилися сини – Демьян і Михайло. Митрополит не міг не
розуміти, що на його очах з’являється нова династія, близькістю якої до могутньої монгольської
влади православ’я повинне
скористатися.
Богдан Стратейчук
