Радник голови обласної ради Дніпропетровщини Олександра Каладжиєва: Захищати країну можуть тільки патріоти

В лютому 2018 р. Олександра Каладжиєва, відома волонтерка, стала радницею Гліба Пригунова, голови обласної ради Дніпропетровської області. 49000.com.ua поговорив з активісткою про волонтерство, важливість підтримки армії, втому і натхнення.

Каладжиєва: Захищати можуть лише патріоти. Новости Днепра

Проект «Амазонки». Фото — Марта Туманова

— Коли і чому ви стали волонтером?

— Ще на початку війни ми з чоловіком допомагали просто тому, що не могли лишатись осторонь.  Займалися організаційними питаннями. Пізніше, вже після розлучення,  я знайшла повідомлення в соцмережах про пошук волонтерів до військового шпиталю.

Спочатку  поїхала до аеропорту, там теж був шпиталь, але туди не пускали, на той час то був режимний об’єкт. Тому сіла в маршрутку і повернулася вже до міста.

Так почалося моє волонтерство у військовому шпиталі,  з перших днів серпня 2014 року. Допомагала хлопцям, що повернулися із Савур- Могили. Потім пішли вояки із Іловайського котла.

Тоді везли в шпиталь всіх, не лише поранених, але й полонених, котрих щойно обміняли. Ми могли між бортами зустріти обміняних хлопців і їх родини.

— У вашому Facebook ви пишете, що народились на Курильських островах. Як ви патріоткою України?

— Мої батьки – українці. Тато з Дніпра, мама – з Полтави. Тато вчився в Полтавському військовому інституті і там познайомився з мамою. І потім вони по розподіленню  поїхали на Курильські острови, де я і народилася. Далі тата перевели до Східної Німеччини, потім — до Білорусі. Звідти ми переїхали в Дніпро, потім – у Полтаву. Далі було Підмосков’я, знову у Росії, з сьомого по дев’ятий клас я вчилася там.

Каладжиєва: Захищати можуть лише патріоти. Новости Днепра

Фото з Facebook Олександри Каладжиєвої

— Як же ви вивчили українську мову?

— Тут все дуже цікаво. В перший клас я пішла в Білорусі, а от в другий – вже в Дніпрі. Тобто, спочатку в школі я вчилась білоруською, потім – українською, а далі – вже російською. А прізвище в мене взагалі болгарське, бо мій тато походить з болгар, заселених у Приазов’я.

— Чим ви займалися до війни?

— В 2003 році вступила до ДНУ, на політологію. Працювала я з першого курсу. Всі студентські роки шукала себе.  Ось, наприклад, лише неповний список моїх професій: сомельє з сирів, одна з небагатьох жінок-кортадорів, спеціалістів із  нарізання хамону.

На початку війни я була в декретній відпустці, також займалась власною інтернет-крамницею. В 2013 році мого чоловіка по роботі перевели до Донецька. Тоді я знову задумалася над тим, чому  доля так часто приводить мене до Росії. Адже  народилася на Курильських островах, території, що її Росія відібрала у Японії після Другої світової війни.

Наприкінці 2013 року робочі перспективи в чоловіка знов змінилися, керівництво відізвали всіх із філіалів. В січні 2014 року я ще забирала останні речі з Донецька, а вже наприкінці того ж року там йшли активні бойові дії.

— Як ваше призначення позаштатним радником голови обласної ради вплинуло на волонтерську діяльність?

— Я продовжую займатись тим, чим займалась останні чотири роки: збираю речі, координую, розподіляю. Просто зараз набагато легше вирішувати питання щодо ефективної допомоги. Коли кажеш, що є позаштатним радником Гліба Пригунова, до тебе по-іншому ставляться.

Це дуже доречно саме тепер, адже зараз вже не так багато людей, що готові активно допомагати військовим. Тому тут стала в пригоді активність депутатів обласної ради, Молодіжної ради. Гліб Олександрович особисто допомагає через власний фонд «Універсум». Зараз в мене більше можливостей діяти ефективно.

— Як змінилися потреби у військових за роки війни?

— Змінилися і потреби, і моє ставлення до допомоги. Ще в 2014 році ми реагували на всі запити. Бувало, пише тобі хтось незнайомий, мовляв, терміново потрібні гроші. І ти шукаєш, надсилаєш. Зараз такого немає. Прийшло розуміння першочерговості завдань. Можливо, і я стала цинічнішою.

— В чому, на вашу думку, причина зміни потреб?

— За моїми спостереженнями, все залежить від командира. Якщо він – порядна людина, то все, що дає держава,  дійде до підпорядкованих йому підрозділів. Якщо ж говорити  загалом,  досі  лишається потреба в тепловізорах, далекомірах.

— Як ви оцінюєте стан української армії?

— Мені не подобається наша військова система. Адже, на жаль, вона базується на радянській схемі, що відома своєю недосконалістю. Наприклад, до війська беруть всіх, кого змогли мобілізувати. Гроші часто платять людям, що  не беруть участі в бойових діях, відлежуються в шпиталях. Вони можуть це робити безкінечно, навіть протягом року.

Каладжиєва: Захищати можуть лише патріоти. Новости Днепра

Фото з Facebook Олександри Каладжиєвої

— Чи озвучували ви свою позицію публічно? Як на ваші слова реагували інші волонтери?

— Я озвучую цю позицію останні два роки. Спочатку мене засуджували інші волонтери. А зараз вони ж розуміють, про що річ, бо помічають те саме. Тепер мало хто готовий віддати своє життя за Україну.

Але, з іншого боку, ситуація в Керченській протоці місяць тому показала протилежне. Я жартома написала про створення власного батальйону. Мені почали дзвонити  і писати хороші хлопці, навіть характеристики надсилали. Тобто, люди відгукуються, але вони вже обирають, з ким піти.

Зараз  помічаю серед військових велике розчарування відсутністю офіцерської еліти. В нас, на жаль, немає жодної довійськової психологічної підготовки.

Ще, на мою думку, щоби служити у війську, захищати країну, людина має бути патріотом. На жаль, я зустрічала й таких, що заходили до шпиталю і зневажали моє вітання «Слава Україні». Мовляв, ми не любимо цю країну, то чому ж маємо відповідати на вітання?

Дуже непокоять  люди, що йдуть служити просто тому, що принципово не хочуть працювати. Яка вже тут  ефективна а армія? Навіть охоронцями деякі вояки не хочуть працювати. Бо  в армії ті ж сім тисяч гривень ти можеш відкладати. Тебе держава годує, лікує, одягає. Де вже тут говорити про боєздатність?

— Як відрізняється підтримка армії в інших прифронтових містах?

— Ми в Дніпрі досі багато робимо для армії. В тому ж Харкові такого немає, в Маріуполі немає. Мені дуже це болить. Вояки з Маріуполя розказують, що їх дуже крає відсутність такої підтримки, як в Дніпрі. В них немає державного забезпечення, бо вони добровольці… І от, коли вони йдуть на ночівлю, немиті, брудні, і дивляться на вогники з мирного міста, то не відчуваються підтримки.  У містян є можливість, але вони не допомагають тим, хто їх захищає.

— Які проблеми цивільного середовища ви помічаєте?

— Я особисто відчуваю байдужість деяких людей, що приїхали з Донецька та Луганська, живуть в мирних умовах, але не допомагають захисникам. Часто висловлюю цю думку публічно. Тоді дуже ображаються саме маріупольські волонтери. Але ж я прямо говорю: чому ж з Дніпра везу туди холодильник, невже в місті неможливо дістати такий же, що вже був у вжитку? Чи не можна зібрати тисячу гривень на місяць, щоб у хлопців було м’ясо?

Моя кума вийшла заміж за маріупольця. Вона  розказує, що в місті живе багато людей з Донецька. Кума із сумом спостерігає, як ці люди   їздять до Донецька, возять туди харчі, і чекають, поки прийдуть росіяни і звільнять їх. Тобто, вони відкрито чекають агресорів. Люди, що вже раз втратили все, приїхали на мирну територію,  тепер  хочуть знову втратити все, але вже ціною нових життів? Я не можу цього ні зрозуміти, ні виправдати.

— Чи знайоме вам вигорання? Як ви його долаєте?

— Дуже важливо давати собі відпочити. От, наприклад, були свята, я майже не відволікалася на робочі моменти. На щастя, дуже погано працює телефон, немає можливості часто відповідати. Мені навіть не треба кудись їхати, аби відпочити. Достатньо просто не відповідати на дзвінки.

На жаль, люди  не розуміють таких простих речей, як особистий простір, часом просто «сідають на голову». Хоча, треба визнати, в 2014  році я теж цього не розуміла, відповідала на дзвінки цілодобово. Поки мені син якось вночі не сказав: «Мама, а чому ти відповідаєш? Ми ж спимо».  Зараз син підріс, можу  з ним спілкуватися. Дитина дає і натхнення, і відпочинок.

Каладжиєва: Захищати можуть лише патріоти. Новости Днепра

Проект «Амазонки». Фото з Facebook Олександри Каладжиєвої

Зрештою,  вигорання, воно десь всередині, але зовні ти не хочеш його показувати. Бо для когось ти – приклад і взірець, і просто так здатися не можеш.

— А що  вас надихає?

— Війна  відкрила нам очі на те, що насправді багато людей потребує допомоги. Колись, після війни,  думаю, що займуся доброчинністю. Адже в мене є величезний досвід, який варто втілювати в життя. Бачити результат своєї праці — це і є натхнення. Мене надихають очі людей, яким  допомогла. Надихають добрі справи, одним словом.

Ще наснаги додає кохання. Але  тут вже важче. Не кожна людина, тим більше, чоловік, може сприйняти сильну жінку, яка, наприклад, і стріляти може.

— Де ви навчились стріляти, до речі?

— Батько мене вчив, і вже потім, коли стала їздити до наших вояків, вправлялася.

— Чи є у вас хобі?

— Я брала участь в проекті «Українські амазонки», я – одна з них. Одна з нас, Наталя Прилуцька, розповіла, як  танцювала танго на бастіоні під Донецьким аеропортом. Вона поділилася історією з помічницею Юрія Стеця, Мариною Саботюк. Так з’явилась ідея, що українські амазонки запросять військових на танок.

В результаті зібралося 20 пар, 12 жовтня, напередодні Дня захисника України, ми танцювали в Києві. Був спільний вальс. А ще кожна пара танцювала власний танець. В мене був весільний вальс. Отак, чотири місяці я кожні вихідні їздила до Києва, щоб побути частиною того проекту. Тепер можу сказати, що танці — і є моє хобі.

— Як часто ви зараз їздите на передову?

— Була 27 грудня. А так, приблизно кожні три тижні. З пустими руками не їжджу, чекаю, поки зберу все, чого наші захисники потребують, і тоді вже їду.

Читайте также: