Про свою смерть розповів мамі уві сні
Віталій Харитонюк загинув у 19 років Минулий рік покрив коси Люби Харитонюк, поштарки з Четвертні Маневицького району, чорною хустиною. Спочатку надійшла страшна звістка зі cходу – в боях за Логвинове поліг її 19-річний син Віталій. А потім обірвалося життя чоловіка Ігоря – батьківське серце не витримало втрати дитини. Батьки не знали, що син на війні Здається, де і сили бере ця ще молода жінка, аби щодня вставати, поратися по господарству, ходити на роботу. В один рік смерть забрала сина і чоловіка… Віталій Харитонюк загинув, коли йому було всього 19. Як же відпустила мама свою таку юну дитину на війну? Він же в житті нічого не бачив – тільки школу закінчив! – Та хіба він питався? – тяжко зітхнула жінка. – В школі ж непогано вчився. Після 11 класів повіз документи у вузи і навіть у трьох на «державне» вступив. У Новограді-Волинському, Хмельницькому і Переяславі-Хмельницькому. Спеціальності обрав «соціальна робота» і «географія». Сьогодні мій Вітя – він не признавав імені Віталій, казав, щоб його Вітею звали, – міг би вчитися… – забриніли сльози в голосі. – Але що йому стрелило – не знаю. Сказав: «Не повезу документів, в армію піду». І 2 листопада 2013 року підписав контракт. У Новограді-Волинському служив, у танковій частині. Я от тепер думаю: він завжди мріяв про військову службу. Є такий харківський книжковий клуб. Так він там книжки все виписував на військову тему. Ох, ще коли Майдан почався, у мене серце не на місці було! Відразу служба у Віті йшла добре. Два рази у місяць хлопець приїжджав додому, був дуже задоволений. Тривога прийшла у будинок Харитонюків у березні 2014 року – бригаду, в якій служив син, відправили у Херсонську область, на кордон з Кримом, де тоді хазяйнували «зелені чоловічки». Ну а коли вже Донбас запалав… – Цілісіньке літо він нам з батьком дзвонив і казав, що Крим охороняє, що там у них не стріляють, – з болем каже мама. – Ми ж навіть подумати не могли і не здогадувалися, що він у тому пеклі! У слухавці не було чутно ніяких вибухів! І поки їхня рідна дитина «охороняла» Крим, Харитонюки думали про інших хлопців, які стояли на блокпостах, звільняли від терористів українські міста, – Люба і її чоловік Ігор активно долучилися до збору волонтерської допомоги. Приносили з дому що могли – туди, на фронт. Стояли і слухали, як кричали хлопці під завалами аеропорту Про те, що довелося пережити їхньому сину, батьки дізналися лише у вересні 2014-го, коли Вітя у відпустку прийшов. Вони його не впізнали. – Такий знервований був… Розказував, як брали Савур-могилу, як на них «Гради» сипали. Один випадок запам’ятався. Як почали стріляти, Вітя заліз у таку нору з автоматом, що, коли виліз, хлопці сміялись: «Як ти міг туди поміститися?» А він їм: «Якби вам хотілося жити, ви би тоже залізли». На очах сина його друг загинув: відірвало хлопцю руку, кров’ю стік. Подумати страшно, що дитина пережила… А як же просили його: «Вітю, може, не підеш більше, покинеш?» А він тільки новини по телевізору дивиться і все каже: «Не можу, мамо, я хлопців кинути». Ще раз Вітя Харитонюк приїжджав у відпустку у грудні. Відіспався у тиші батьківського дому, поїв домашненького, встиг зранку 9 грудня привітати неньку з її днем народження, міцно обійняти і поцілувати. І назавжди покинув рідну хату – їхню бригаду знову перекидали на схід. – Вже тоді не крився, правду по телефону говорив, – голос Любові Павлівни почав тремтіти. – Ледве не плакав, коли розказував, як їх 25 січня під Донецький аеропорт перекинули. Тоді вже він завалився. «Ті солдати там так кричали, просили допомогти, а нам дали наказ до ранку стояти. А вранці підійшли сєпари, і ми відступили у Піски. Ми ж могли когось врятувати!» – кричав у трубку. Три місяці не могла похоронити сина Вранці 10 лютого Любов Павлівна прокинулася в холодному поті. Їй наснився сон – виходить надвір, а там її Вітя, весь у білому. – Я ще його запитала: «Що це з тобою? Завжди ж у воєнному приїжджав. Нащо біле одів?» – «Ай, мам, я вже не з вами», – і помахав мені рукою. Я кинулася до нього, а він зник. Почала дзвонити – телефон мовчить. Чоловік у військкомат на другий день поїхав, але нічого нам не призналися, сказали, що живий. А хлопці 11 лютого подзвонили: немає вже вашого Віті. І розповіли, як усе сталося. Тоді був бій за Логвинове. Вітя наводчиком був у танку, підірвали їх. Командир і механік вискочили, і Вітя тоже вискочив, але його міна догнала. Від нього нічого не зосталося, нічого, – ледве промовляє мама. А далі для батьків почалося справжнісіньке пекло на землі. Вони вже знали, що їхньої дитини немає, а от поглянути востаннє на рідне обличчя, оплакати, по-християнськи похоронити – не могли. Він залишився лежати на «тій» території. – Якась жінка з Донецька зразу на Четвертню по скайпу скинула його паспорт. Кинулися їй телефонувати, а вона нічого не хтіла казати, тільки те, що підняла паспорт, бо валявся на вулиці. Волонтери його пару місяців шукали. А потім в Інтернеті з’явилася фотографія могили, в якій сепаратисти прикопали тіло Віті. Скільки-то їздили, просили дозволу перевезти його, щоб поховати!.. Дуже тоді депутат Дмитро Лубінець допоміг. Перевезли тіло до Дніпра. Ще там експертизу ДНК три тижні робили… Любов Павлівна не має сил розповідати про той страшний час. Остання дорога додому її сина тривала три місяці. А ще через три доля завдала нового удару – 6 серпня 2015 року в реанімації Маневицької районної лікарні помер чоловік Ігор. Мав лише 45 літ. – Він їздив забирати сина у Дніпропетровськ, – голос жінки тремтить. – Якраз побачив, як його у труну клали. Нижньої частини не було, верхня – порвана. Не міг цього пережити. Серце. Сама Люба Павлівна каже, що сили перенести те страшне горе торік дала надія побачити нове життя – донька виношувала під серцем внучатко. Наталка СЛЮСАР, Волинська область
