Повернулася до Нікополя з дитиною: викладачка англійської розповіла про життя в Італії і своє повернення додому

Про це та інше Nikopolnews поговорив з мешканкою Нікополя Алісою (ім’я на прохання нашої співбесідниці змінено). Жінка повернулася до Нікополя 31 березня 2024-го, проживши в Італії два роки і майже 20 днів. Вона – викладає англійську мову. За освітою педагог, але у школі зараз непрацює, а дає приватні уроки. Її доньці Маріанні 8 років (ім’я дитини ми теж змінили). Дівчинка – учениця другого класу.

Планували їхати за кордон відпочити, а вийшло, що тікали від війни…

– Алісо, коли ви виїхали з Нікополя і що підштовхнуло зробити такий крок? Зрозуміло, що війна, але все ж – можливо якась конкретна подія стала поштовхом? Наприклад, я знаю, що багато нікопольців виїхали після захоплення ЗАЕС і пожежі на станції.

– 10 березня 2022року  ми перетнули угорський кордон, а вже 11 березня були в Італії. Взагалі до початку повномасштабної війни планували поїхати відпочити, і у січні я почала робити Маріанні закордонний паспорт… А вийшло, що їхати довелося не на відпочинок… До речі, паспорт нам так і не встигли зробити – виїжджали ми за свідоцтвом про народження. До Львова – поїздом, а потім автобусом. Звичний для мене маршрут. Я певний час до війни працювала в Італії. Заробляла на квартиру. Тож для мене це були, впринципі, знайомі місця, більш-менш зрозуміла країна. У Козенці я раніше бувала. Це красиве місто. Шикарна природа. З одного боку – Тіренейське море, з іншого – Іонічне…

Козенца – місто на півдні Італії

Завдяки роботі там, я вивчила італійську мову на побутовому рівні. Вона схожа на українську, до речі. І доволі проста. У них теж – як чується, так і пишеться. Граматика у нас схожа. Медичні терміни. Музичні. Я займалася музикою – тому помітила це. Крім італійської знаю англійську, бо викладаю її. Отже, в цьому плані мені було легше, ніж багатьом українцям. Взагалі хочу сказати, що англійська дуже допомагає за кордоном. Якщо знаєш хоча б її, вже буде легше, про яку б країну не йшлося…

А чому ми вирішили їхати? Скажу чесно: я не витримувала сирен. Мені було дуже страшно, підіймався тиск, я була роздратована і навіть зривалася на дитині…

– Як вас зустріли в Італії? Як ви влаштувалися? Взагалі, розкажи про ваше життя там.

– Ми з Маріанною жили у родині. Це літнє подружжя. Вони допомогли нам від чистого серця. Не отримавши за це від держави нічого. Взагалі-то в Італії передбачена грошова компенсація для тих, хто приймає біженців, – накомуналку, – але ця родина не змогла її оформити, виникли якісь бюрократичні проблеми. Тому вони абсолютно на волонтерських засадах надали нам житло.

Коли ми приїхали, нас зустріли волонтери. І вже потім звели з цією парою. В ті дні було багато італійців, які прагнули допомогти біженцям з України. Людина підходила до волонтерів і казала: я хочу допомогти. Прибулих біженців приймали у монастирях, а вже потім розподіляли по родинах чи в табори – такою була схема.

Храм у Козенці

Навіть просили мене зварити борщ з капустою

– У вас з донькою була окрема кімната?

– Так, окрема кімната і власний душ. А кухня спільна. На кухні ми зустрічалися з господарями. Культура харчування у італійців, до речі, відрізняється від нашої. У них все чітко по годинах. В обід на перше – обов’язково паста. А на друге – нічого. Друге – вже ввечері. Я так не звикла. До того ж, вечеряти вони сідають пізно – аж о восьмій. Я звикла вечеряти о п’ятій.Спочатку у нас виникали певні складнощі через такі відмінності. Але потім вони звикли до нас, а ми до них. І вже приходили до чогось середнього – склалися спільні традиції. Я переймала особливості їх кухні, а вони чомусь вчилися у мене. Наприклад, полюбили український борщ. Причому спочатку я варила його без капусти, а потім вже і з капустою, що для них зовсім незвично. І їм сподобалось! Вони навіть просили мене зварити борщ з капустою ще і ще.

Це дуже гарне подружжя, добрі, привітні люди.А ще – віруючі. Регулярно відвідують храм. Для мене  це було важливо. Я теж вірю в Бога і співаю у храмі.

Нам з донькою було комфортно у них. Але ж я прекрасно розуміла, що це психологічно складно – так довго жити поруч з чужими людьми. Я от наприклад не знаю, чи змогла б так – прийняти до себе когось на тривалий час. Вони ніколи не показували, що втомилися від нас. Але я розуміла, що втома є. До речі, у італійців є прислів’я «Гість хороший до певного часу, а потім починає тхнутирибою». А ще згадала, є у них прислів’я, схоже на наше «Хороший, коли спить». А у нас ще додають – «зубами до стінки». Так от… Я розуміла, що вони втомилися, тому ми періодично виїжджали. На певний час. Щоб вони відпочили. Тож я маю досвід і проживання у таборі, і в іншій родині ми трохи пожили.

– Цікаво. Розкажи про цю родину. Це було в тому ж місті, в Козенці?

– Ні, це навіть інший регіон – Тоскана. Місто Турано. Там ми теж потрапили до дуже гарних людей.Теж літня пара. Соня і Роберто. Їх діти тоді як раз нещодавно переїхали від батьків і почали самостійне життя. Тож у них звільнився перший поверх, і вони були готові приймати біженців. А ще у них була сліпа собачка. Вона постійно приходила до нас з донькою у кімнату.

До нас ці люди ставилися так, немов я донька їх сестри. Ніби ми рідня. Пані Соня, яка, до речі, захоплюється велосипедним спортом, розповідала, що її мама завжди, коли була негода, йшов сильний дощ, запрошувала до себе в дімвелосипедистів. Годувала їх, обігрівала. А коли Соня спитала, чому мама так робить, вона відповіла «Ти ж теж велосипедистка. Можливо, і тебе хтось прийме». Тобто це такі люди, ця родина, – вони роблять добро. І вірять, що добро їм повернеться. Ми були просто оточені їхньою опікою. Наприклад, я ще не встигла зрозуміти, що мені холодно, а вони раз – вже несуть ковдру. І тому подібне… Але ми не довго жили у цих людей і знову повернулися до Козенці.

Про роботу в Італії, коричневий пил інавчання в школі

– Яка допомога біженцям передбачена в Італії? Ти працювала там?

Ми отримали по 450 євро на двох, протягом трьох місяців. І все. Більше виплат не було. Ще продукти один раз на місяць отримували. В Італії, Іспанії немає такого забезпечення як, скажімо, у Німеччині. Там треба працювати. І так, я працювала. Різні були роботи у мене… Асистентом працювала (це щось типу доглядальниці). Доглядати за хворим. Приготувати поїсти, дати ліки, прибратисяв будинку. Хочу зазначити, що таку роботу доволі складно знайти. Хоча моїм плюсом було знання мови. Ще мила пекарню. Знаєш якого кольору там був пил? Коричневого! А знаєш чому? Це був пил, змішаний з какао. Такий ось досвід у мене був? Взагалі, мені було складно. Я не звикла до фізичної праці… Фізично було складно. До того ж, маленька дитина, яка навчається у школі чужої країни. Їй потрібна була моя допомога. Плюс, я відвідувала мовні курси.

– Розкажи про навчання Маріанни.

– Вона в Італії встигла побувати і у садку – ми ж приїхали, коли їй тільки-тільки виповнилося 6. Тож відвідувала садок. І в таборі побувала. А вже з нового навчального року пішла до школи. Досить швидко опанувала італійську. І навіть допомагала одній дівчинці – теж україночці. Українців в Італії досить багато. Але росіян – більше.

Вчителі у школі, де навчалася Маріанна, прекрасні! До речі вчитель у них – Маестро. Але єдеякі особливості самого процесу, до яких нам важко звикнути. Наприклад, у садку немає ліжечок. Дітки там не сплять. А у школі немає перерв. Щоб побігати, поскакати. Діти дуже втомлюються від постійного сидіння. Коли я забирала Маріанну, вона бігла зі школи, як… Як наша собачка Жулька? Так сильно  раділа можливості нарешті рухатися. Ще немає у школі змінного взуття. А на батьківських зборах ніколи не називають імен дітей-порушників. Спочатку проводять загальні збори, а потім вжеіндивідуально підходиш до вчителя – і тобі можуть сказати, що твоя дитина десь бешкетувала, чи не слухалась… Але не дай Боже говорити щось погане про дитину на загал. Тільки батькам особисто. Ще можуть про порушення написати у щоденник. А ще у них практикуються колективні покарання. Коли винен хтось один з дітей, а відповідальність несе весь клас.

Козенца

Повернулася до Нікополя з Італії

–Чому ви вирішили повернутися додому, та ще й в період загострення?

– Я тільки вже потім дізналася, що зараз загострення. Мені розказали, що раніше не було дронів. А додому мене тягнуло постійно. Я ж тільки придбала у Нікополі власну квартиру, про яку мріяла. І на яку заробила в Італії до війни. І навіть не встигла пожити у ній влітку.  Хотілося бути вдома, серед своїх людей, в рідному мовному середовищі… Від чужої мови, чужих правил, чужих людей поруч – від усього цьоговтомлюєшся дуже сильно. Я дуже-дуже сумувала за Нікополем. Хоча було страшно. Але ми зважилися ще влітку минулого року. Аж тут росіяни підірвали дамбу! Почалися розмови про ризик катастрофи на ЗАЕС. І ми відклали повернення. Маріанна пішла в Італії у другий клас. Навчатися стало складніше. Через те, що не рідна мова. І мені стало складніше їй допомагати. А я перфекціоністка за характером. Вважаю – якщо робити, до то робити відмінно. А робити відмінно уроки з дитиною вже не виходило. І вонанервувала, і я. Це теж одна із причин нашого рішення повернутися. Комусь може здатися дріб’язком, а я от така… До того ж, мені було важко знайти роботу.

– І ви повернулися…

– Спочатку у мене був, так би мовити, пробний візит. У листопаді минулого року я приїхала до Нікополя. Лікувати зуби. Бо в Італії стоматологія дуже-дуже дорога. Є якісь безкоштовні лікарі – при монастирях. Я Маріанні лікувала зуби у такого. Але щось серйозне робити у такого безкоштовноголікаря я б не ризикнула. Довіряю тільки своєму докторові. Тож у листопаді я побувала у Нікополі. Зрозуміла, що жити, в принципі, можна. А вже 31 березня повернулися сюди зовсім. Наші господарі хвилювалися, і не дуже хотіли нас відпускати. Звикли вже до нас. Але… Зірки стали так, що все склалося, і ми поїхали.

Так хочеться просто пікнік на траві!…

– Чи складно було звикнути до обстрілів тобі і дитині?

– Я до них не звикла. І не звикну! От нещодавно мибули в районі площі  – почали стріляти. Страшно. Також якось були у друзів на Лапинці, смажили шашлики – прилетів дрон. Більше я не ходжу шашлики смажити. Та і взагалі з дому майже не виходжу. Так, в АТБ швиденько збігати, на ринок… Донька іноді грається на майданчику у дворі. Ще добре, що у мене в квартирі не дуже чути звуків вибухів. А от у моєї куми, в іншому районі – там просто жесть. Вона і світло в квартирі не вмикає. Я вмикаю настільну лампу. І навіть можу дозволити собі трохипривідкрити штори. У нас все ж більш-менш спокійний район. Боже, так хочеться миру, спокою, тиші!… Хочеться просто розстелити ковдру десь у парку і влаштувати пікнік. Ми з сестрою раніше так любили робити. І зараз я бачу, деякі нікопольці так роблять. Біля «Танку» спостерігала таку компанію. А я не можу – страшно знаходитися на вулиці. Виходжу тільки за необхідності, у справах. І весь час – з молитвою. Вранці, вдень, перед походом в магазин, ввечері перед сном, щоб дожити до ранку… Постійнопрошу у Бога захисту…

– Не шкодуєш, що повернулася?

– Ні. По-перше, я вважаю, що треба за все дякувати Богу. За все, що з тобою відбувається. Навіть якщо тобі здається, що це щось погане. Але це досвід. І колись ти зрозумієш, навіщо він тобі був даний. По-друге, я вже казала, що мене дуже сильно тягнуло додому. Я не можу описати це відчуття. Так, звісно, проблеми з навчанням доньки, з пошуком роботи, втома від проживання з чужими людьми – все це теж фактори.Але вони – не головні. Це я так пояснюю собі та іншим своє рішення повернутися. Дуже спрощено. Насправді, головна причина інша. Я не можу її описати. Просто відчуття, що я маю зробити так. Маю бути тут. Чому воно виникло, це відчуття, яке врешті пересилило страх війни, і ми тут – у прифронтовому Нікополі замість безпечної Італії? Я не знаю. Можливо, зрозумію колись потім…

В матеріалі використано фото Козенци з відкритих джерел. Колаж –Nikopolnews.

Ще новини Нікополя: “Моя мама іноді боїться вийти за хлібом чи молоком” – студентка УКУ з Нікополя розповіла про життя у прифронтовому місті

Читайте також:Намагався вивезти 41 ухилянта: водія зерновоза з Ізмаїла взяли під варту