П’ята колона — злоякісна пухлина

Однією з ознак автократій є брак політичної альтернативи, будь-яка опозиція знищується в прямому сенсі. У кращому разі на її місце приходять повністю підконтрольні, «ручні» політики для імітації демократичного процесу та створення контра­сту з «батьком нації». Таку картинку України часто малюють російські мас-медіа, мовляв, владу незаконно захопили фашисти, які придушили своїх противників.

Щоб спростувати тезу про «київську хунту», достатньо вийти на вулицю. Відверто проросійських рухів зразка Партії регіонів чи кримських об’єднань на кшталт блоку «Русское единство» сьогодні, на щастя, не побачиш, бо така позиція дорівнює політичному суїциду. Втім, це не означає, що їхній електорат лишився покинутим. У країні є цілком успішне різноманіття політичних сил, зокрема опосередковано антиукраїнських. І вони мають свою, на жаль, доволі значущу армію прихильників. У цій ситуа­ції головне розділити два поняття. Класична опозиція є запорукою нормального політичного процесу в демократичних країнах. Саме завдяки конкуренції між силами та відповідальності перед виборцями забезпечується прогрес держави. У лейбористів є свої консерватори, у республіканців демократи. Їхня функція — конструктивна критика, примус до компромісів і представлення інтере­сів усіх виборців заради кращого розвитку. Саме процвітання своєї країни є кінцевою метою політичного балансу думок. І це головна відмінність нормальної опозиції у світі від антиукраїнської в нашій країні. Українська п’ята колона бореться не за прогрес, її прагнення унеможливлюють існування незалежної успішної держави. Тому боротьба з колишніми регіоналами чи комуністами, які не бувають колишніми, — не придушення політичних конкурентів, а питання банального виживання країни.

Свого ворога треба знати. Цікаві відповіді щодо світогляду прихованих противників України можна знайти, якщо зануритися в соціологію. У 2016 році Центром Разумкова було проведено низку досліджень, які наочно продемонстрували відмінності в ідеології громадян залежно від їхньої географічної зосередженості. Так, ставлення до головних положень нового українського курсу чітко корелює з гео­графічним розподілом колишніх симпатій виборців. Наприклад, доволі просте питання щодо ролі Росії в конфлікті на Донбасі має на перший погляд просту та очевидну відповідь, якщо брати результати загалом по країні: 70,3% респондентів вважають Кремль агресором і лише 11,9% вірить у непричетність Москви. Однак розподіл за регіонами країни показує інше. Мешканці південних районів та Сходу (які традиційно були основою електорату Партії регіонів, а пізніше перетворилися на прихильників «Новоросії») не впевнені в провині РФ, агресором її вважають тільки відповідно 45,4% та 49,2%. 18,5% на Півдні та 27% на Сході впевнені, що Росія до цієї війни взагалі не причетна. Схожий розподіл і щодо ставлення до так званих ДНР/ЛНР. Тоді як 62% країни вважають ці утворення терористичними, 31,6% на Півдні та 42,9% на Сході думають, що то представники населення відповідних територій. Крім ситуації всередині держави, окрема думка є й щодо зовнішньополітичного вектора.

Ці самі регіони лідирують у бажанні зробити відносини з РФ пріоритетними для України: 21,4% (Південь) та 22,4% (Схід). Вони ностальгують за СРСР і тому хочуть, щоб Україна залишалася в його зменшеному аналогу, СНД, або взагалі мріють про створення єдиної союзної держави з Росією та Білоруссю. Водночас ці люди проти євроатлантичного вектора країни. Так, негативно висловилися щодо вступу до ЄС відповідно 57,6% та 52,8% мешканців Півдня та Сходу, так само вони лідирують серед противників можливого вступу до НАТО (48,1% та 70,1%). Показово те, що за таку політику висловлюються здебільшого люди старшого віку, тоді як молодь (вікова категорія від 18 до 29 років) має протилежний, оптимістичний стосовно Альянсу та Євросоюзу погляд. Отже, річ не лише в географії. Статистика підкреслює нагальну потребу в декомунізації, не тільки в назвах чи монументах, а й у думках шанувальників радянського минулого.

Певну роль тут відіграє банальна людська ностальгія. Відбувається підміна понять: найкращі часи для окремої людини, тобто молодість, коли сил багато, хвороб немає, а робота дарує задоволення, показуються як найліпші моменти для держави. Такий прийом люблять використовувати політтехнологи: розповідаючи про «найкраще у світі морозиво», про те, «яку країну занапастили», і легендарну «ковбасу по 2,20», вони вміло натякають, що для повернення цього всього треба зробити зовсім небагато — лише допустити до влади певну групу осіб. А вона вже чарівним чином зможе повернути «ті часи», твердого лідера, ковбасу та молодість. Проте на жодному мітингу не пригадують про НКВС/КГБ, порожні полиці магазинів і провали в економіці. Не кажуть, що заради короткого повернення «тих часів» ці люди можуть розплатитися гідним майбутнім своїх дітей. Саме вони потім становлять 66,8%, які розцінюють шлях України як хибний, і 23,9%, що не вірять, нібито країна здатна подолати труднощі (проти 17,8%, що оптимістично дивляться в майбутнє). Прихильники такого курсу терпеливо чекають, коли нарешті влада зміниться, прийдуть «свої», щоб навести порядок. Тоді повернеться «нерушима дружба братських народів», відновиться культ «Дня Перемоги», вони з обіймами зустрінуть гостей зі Сходу, вибачаючись за тимчасове єврозапаморочення. Простять Крим, із ним Донбас, і хай буде що буде, «аби не сталося війни». Ці люди впевнені у своїх силах, бо їхні кумири замість в’язниці дістали мандати, а незадовільний рух реформ щодня зменшує табір захисників європейського вектора.

Бо періодично з’являються «пробні кулі», які ніби перевіряють чинну владу на міцність і на межі дозволеного: ось укотре провели «безсмертний марш», показали святковий концерт по «Інтеру», вчергове напали на проукраїнського активіста Стерненка. Без зайвої помпи, але змогла повернутися до України Таїсія Повалій, ось Му­раєв у своєму ефірі називає терористом політв’язня Кремля Сенцова, ніби повторюючи московські методички, на двох каналах урочисто розпочали трансляцію чемпіонату світу з футболу. Це дуже ефективні сигнали для їхньої аудиторії: «ми тут і нікуди не ділися, ми обов’язково повернемося». Саме для такого впливу українські олігархи купують собі телеканали на кшталт «112 Україна», NewsOne чи ZiK, а тези, які там періодично озвучують, не мають нічого спільного зі свободою слова та балансом думок. Крім своїх рупорів, майже кожен олігарх уже має свого кишенькового кандидата на майбутні вибори, а найзаможніші — навіть кілька.

На думку старшого аналітика центру Atlantic Council Андерса Ослунда, боротися з цим явищем можна було б завдяки створенню прозорого механізму рівного фінансування кандидатів із державного бюджету, але поки що він є тільки на папері. Крім того, на його думку, дієвим може стати відкриття інформації про кінцевих власників українських телеканалів як найефективніших, але водночас і найдорожчих засобів впливу. Телевізійна підтримка коштує багато, але, як кажуть, Росія — щедра душа. Їй може не вистачити грошей для ремонту доріг у Челябінську, та для підтримки вогнища сепаратизму в Україні вона віддасть останні нафторублі, наприклад, для фінансування того-таки «Інтера». Чому ж розпорядники цих коштів, як-от Фірташ чи Медведчук, досі можуть займатися своєю підривною діяльністю в Україні — залишається питанням до правоохоронців.

Крім відвертих українофобів, із якими розбиратися простіше через їхню чітку позицію, є інша категорія, складніша для аналізу. Це можуть бути до певної міри проукраїнськи налаштовані люди, які не просять Путіна «ввести» та не голосять про наступ на російську мову. Навпаки, вони можуть завзято співати гімн, пам’ятати про «садок вишневий» і носити вишиванку частіше за інших патріотів. Утім, та Україна, яку ці люди собі малюють у голові, значно відрізняється від країни реформ і європрагнень. Хоча, на відміну від перших, ця категорія здебільшого й не проти Європи як такої. Їм украй важливо повернути втрачену впевненість і стабільність. Їхні рожеві мрії: хай знову настане 2013 рік, адже тоді все було таким простим і знайомим. Саме тому вони свідомо чи не зовсім чинять опір будь-яким ініціативам влади або активістів, адже розглядають ці реформи як загрозу їхньому спокійному, ба більше, звичному життю.

Таким людям і з лікарями раніше було простіше: замість реєстрації в якихось електронних чергах і самостійному підписанні договорів достатньо занести цукерки чи пляшку для позачергового обслуговування. Так само, як і з державними послугами: потрібні люди за певні подяки зроблять усе набагато простіше, ніж електронний запит до державного порталу. Замість створення стартапів і нових бізнесів швидше рейдернути удачливішого конкурента. А на державних посадах замість ефективної праці або з 9-ї до 18-ї з дуже заклопотаним виглядом перебирати папірці, підкреслюючи свою важливість в очікуванні пенсії, або потихеньку красти з негласного дозволу керівництва. В армії чинити опір втіленню стандартів НАТО, повертаючись до совка, нарікати на зміни назв і символіки підрозділів. З правоохоронцями завжди можна порішати, а небажаним критикам учасно заткнути рота. І ніяких тобі активістів-волонтерів-контролерів.

Звичайно, треба зняти рожеві окуляри, визнати, що й новітня система не ідеальна. До кожної з реформ можна поставити низку запитань, в окремих галузях вони або не виконуються належними темпами, або попросту саботуються. Як і в усьому, заради успіху в майбутньому треба багато попрацювати саме сьогодні. А наполеглива праця — не той шлях, на який згодні ці напівгромадяни. Їм потрібно, щоб хтось подумав замість них і, наприклад, пробачив валютні кредити. Їм потрібен долар по вісім, байдуже якою ціною для економіки. Їм потрібна нова сила чи новий курс країни, які нарешті зітруть «злочинну владу» та «бариг», але бажано так, щоб власноруч нічого не робити. Привід не має значення, не має значення політична платформа. Це популісти проти всіх, дуже зручна частина електорату, яка «не читала, але рішуче засуджує». І хоча здебільшого ці люди доволі нешкідливі, але їхню енергію досить просто спрямувати в будь-яке потрібне русло. А зорганізувавшись, вони можуть стати серйозною загрозою для нормального функціонування й без того проблемного державного апарату.

Боротьба з вітряками породжує справжніх драконів. Варто згадати казус Надії Савченко. Звичайно, слідство триває, її провину ще має довести суд, але красномовний фільм за її участю, представлений у Верховній Раді, показує, що такі речі цілком реальні. Найгірше, що у своєму чистому прагненні зробити як краще ці псевдопатріоти забувають, на користь кого грають. Так, офіційно вони не підтримують Кремль, але власними діями ніби стелять червону доріжку для окупантів. Боротьба за мізки цих людей має розпочинатися з битви проти невігластва — економічного, політичного та інформаційного. Тільки озброєні сучасними достовірними знаннями люди можуть критично ставитися до солодкої отрути популізму. Тим більше, що, на відміну від першої категорії «ідейних», за цих людей варто боротися.

Тиждень

Автор: Юрій ЛАПАЄВ