«Осколки прошили руку — перебили кістки» — дві години з реанімації лікарні Мечникова
Фото: Ельдар Сарахман
Важкопоранених бійців із передової доставляють у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Іллі Мечникова. За понад тисячу днів війни тут поставили на ноги більше 2200 «важких» воїнів.
— Наші лікарі виїжджають на лінію зіткнення. І потрапляють під кулі. Юрій Юрійович — наш кращий хірург. Отримав поранення на полі бою. Артему прострелили ногу. Він поранений з медичною сумкою допомагав воїнам, — говорить російською 53-річний Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Іллі Мечникова.
Пишуть заяви на відпустки, а самі їдуть в АТО. Відпочивати будемо, коли війна закінчиться
Зустрічаємося із Сергієм Риженком у Дніпрі 10 березня. Він запрошує в прес-центр лікарні заступника головного лікаря Юрія Скребця й хірурга Артема Провалова. Вони поспішають на ранковий обхід.- Коли вперше їхали допомагати «швидкій», думали — вже перемога. Донбас — наш. Це було до Іловайська. Заїхали аж під аеропорт у Донецьку. І тут почалося, — згадує 46-річний Юрій Скребець. Має козацький чуб та вуса. Поранення отримував двічі.- Пишуть заяви на відпустки, а самі їдуть в АТО. Відпочивати будемо, коли війна закінчиться, — каже Сергій Риженко. Просить Юрія Юрійовича провести до поранених у реанімацію. — Тільки в кабінет до себе не запрошуйте, я вас прошу, — сміється. — Сьогодні заглянув туди зранку. Волонтерський склад: військова уніформа, бронежилети.У лікарні кілька відділень реанімації. Юрій Скребець проводить на перший поверх.- Халат — обов’язково. Всі їх одягають: і родичі, і президент, як був. Таке правило, — допомагає в передпокої одягти медичний халат. — Тут дуже важкі хлопці.
Я був у броніку й касці. Розрив. Хлопок. Оглушило. Юля ззаду сиділа
У Сергія Адам’яка, 38 років, дзвонить телефон. Тримає його біля правої руки. Ліва забинтована. 8 березня з волонтеркою Юлією Толмачовою потрапили під снайперський обстріл під Горлівкою. Юлія — в іншій палаті.- Ми в Зайцевому роздавали допомогу людям. Як верталися назад, прилетіла куля. У нас камуфльований «Мерседес». Номери Української добровольчої армії. Думаю, причина в цьому. Там півсела нашого, половина — сепарського. Вони сидять на териконі, побачили машину, — розповідає Сергій. Він із Бердичева Житомирської області. Майже три роки возить допомогу на фронт. — Я був у броніку й касці. Розрив. Хлопок. Оглушило. Юля ззаду сиділа. Кричить: «Срочно скору». Я додав газу. Куля влетіла на рівні голови. Осколки прошили руку — перебили кістки. Навздогін по нас стріляли.До цього 10 днів їздили по лінії фронту. П’ять разів ночували в Авдіївці на промці. Порівняно із Зайцевим там — Друга світова. Танки сепарів б’ють по наших позиціях. Хлопці нічого зробити не можуть. Хіба це війна — з автоматами проти танків та артилерії?Я підтримую блокаду. Вона розкрила чиряк. Якщо не побороти контрабанду, то війна не закінчиться ніколи.
Учора ще операція була. Діставали останнє залізо
— Я вже, мабуть, не годний для військової служби, — каже російською 23-річний Ярослав Шевченко з Маріуполя. Воює у 8-му батальйоні спецпризначення УДА «Аратта». До цього служив у батальйоні «Донбас» і 93-й бригаді Збройних сил.- Ногу погано відчуваю. Перебиті артерії та вени.До Ярослава приходить Іраклій, 40 років. Разом воювали у 93-й бригаді. Чоловіки вітаються.- Он мне как брат. Я живу в Днепре, здесь женился на украинке. Сын у нас уже есть. А в Тбилиси иногда летаю, — каже Іраклій. Прізвище назвати відмовляється.У палату заходить перукар 46-річна Ірина Жуйкова — білява, з акуратним макіяжем.- Кого постригти? Може, поголити? — питає.Озивається Ігор Житник. Ірина електробритвою голить йому бороду. Притримує лице рукою. За 10 хв. виходить. Її видно через прозоре вікно в сусідній палаті. Туди з лікарем на огляд заходять студенти-практиканти.- Я не був на Майдані. Але коли росіяни зайшли в Крим, не зміг усидіти вдома, — продовжує Ярослав. — Втратив більше половини друзів. У травні 2014-го Маріуполем їздила військова колона з українськими прапорами. Мій друг сказав: «Давай, беги, твои приехали». Мене це сильно зачепило. З часом хлопці змінили погляди, але залишився неприємний осад.
Я не був на Майдані. Але коли росіяни зайшли в Крим, не зміг усидіти вдома
— Працюю по 5-6 годин у день, — розповідає перукар Ірина Жуйкова.Миє приладдя в підсобці.- Маю роботу й у звичайній перукарні. Але тут трохи по-іншому. Як починаються власні проблеми, відкидаю їх. Бачу, які важкі поранені, і розумію: мої негаразди — ніщо. Ти ще стогнеш? Бери себе в руки і йди. Тут люди без рук і ніг. Якось хлопець лежить, каже: не можу повернути ногу. Дивлюся — ноги немає. А він думає, що вона не повертається.У мене два сини. Їм теж говорю: нема чого жалітися. Сюди варто водити молодь, яка розбивається на машинах чи ще якісь дурниці робить. Щоб розуміли цінність життя.
— Хлопцям важко, болить. Стараємося все акуратно робити. Дівчата-медсестрички помагають. Хочеться, щоб війна закінчилася вже сьогодні. Щоб дітей не вбивали, не ранили. 1997 року народження, а без рук, без ніг. Це страшно, — каже санітарка 69-річна Валентина Завалипіч.- Пока Кремль не сгорит, война будет, — говорить Іраклій.Виходить із палати на час, поки лікарі проводять огляд.- Як Порошенко приїжджав, нас не було. Дівчата казали, що дякував. Відвідують хлопців і міністри різні. А волонтери скільки помагають — і медикаментами, і обладнанням, — розповідає російською медсестра 32-річна Тетяна Батура. — Потік хворих дуже великий. Облич не запам’ятовуємо. Вітаються, оклигали — і добре.
