Нікопольський археолог повернуся з унікальної подорожі!
Після завершення
багатоденного скіфського фестивалю нікопольский археолог Василь Шатуновперехопив прапор пам’яті і вирушив у далеку велоподорож до Висунських скіфських
курганів. Цю
мандрівку він присвятив своєму вчителю Борису Мозолевському, якому би у цьому
році виповнилося 80 років, 90-річному Петру Ганжі, що вніс неоціненний вклад у
нікопольську історію, та своєму батьку Володимиру Шатунову, якого нема вже 35
років, і який у свій час благословив Василя на його творчий шлях.
Василь Шатунов сміливо може посперечатися з прислів’ям «Один у полі – не воїн».
Якраз таки і навпаки – цей чоловік полюбляє подорожувати на самоті. Бере свою
«Україну» і раз-двічі на рік обов’язково провідує на ній своїх підопічних –
давні могили скіфів та інших наших пращурів.
Охоронець курганів – таку унікальну місію за покликом душі обрав собі Василь
Володимирович. Як зізнався, любов до них йому прищепив Борис Мозолевський.
Завдяки йому тоді ще молодий Василь зрозумів, що скіфи – то не міф і не казка.
Це були такі ж люди, як і ми, зі своїми почуттями, радостями і тривогами. І так
цікаво через нечислені артефакти, що дійшли до сьогодні, докопуватися до того,
про що ж думали і чим жили мешканці планети за кілька тисяч років до нас.
Вже сьомий рік поспіль частину своєї відпустки Шатунов, завідувач археологічним
відділом Нікопольського краєзнавчого музею, присвячує об’їзду стародавніх
велетнів. Як він каже – надихатись і надихнутись їх енергією. Цьогоріч Василь
Володимирович ризикнув – задумав масштабну подорож аж через три області –
Дніпропетровську, Херсонську та Миколаївську. Захотів дістатися до Висунської
групи курганів, відкритої Борисом Мозолевським у 80-х роках ХХ століття.
Планував проїхати на велосипеді понад 300 кілометрів, а через дощі та грози
вийшло і того більше. Та Шатунов не жалкує. Навпаки, більше подорожі, більше
вражень.
— Найцікавіше – це кургани, так. Але й люди, їх настрої, їх уклад життя – теж
для мене дуже цікаві. Коли я збирався у подорож, дехто відмовляв мене. Мовляв,
що там у глухомані робити будеш. Бандюки ще обікрадуть. Та за весь шлях я не
зустрів жодного лихого слова. Їхав переважно через села. А люди там прості, зла
не зроблять, — ділиться враженнями археолог. – Якось зайшов у кафе, випити
чогось після спеки. Сів за стіл, і між іншив вирішив ще й записати дещо у
щоденник із побаченого, поки не забув. Так господар кафе довго ще дивувався,
хто я такий і що це я роблю, що він раніше подібного не бачив у своєму закладі.
А мені цікаво споглядати, як люди самотужки виживають і ще й намагаються
оточити себе затишком. Десь приватний садок на селі організували, десь зупиинку
відремонтували, ще й ряднину на лавку поклали, аби зручніше було чекати
нечастий транспорт…
Це тільки краплі вражень Василя Шатунова від велоподорожі літа-2016. Основна їх
маса занотована у щоденнику. Охоронець курганів і раніше робив замітки про свої
ексклюзивні поїздки. Та вони ніколи не публікувалися. Вперше широка публіка
здійснить віртуальну подорож разом із самотнім мандрівником на його старенькій
«Україні», побачить його очима унікальну країну, і відчує її на повні груди.
Щоденник охоронця курганів
День перший
На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають над вітрами.
Черлений захід сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.
Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, мов брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами.
Мій рідний степе, в злоті яворів,
Де і вночі пізнаю камінь кожний!
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно.
І мить як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій дивним сяйвом осіянний!
І хмари, наче лебеді летять.
Ламають білі крила об кургани.
(Б. Мозолевський, «Ліричний відступ про скіфський степ»)
Я дуже легкий на підйом і спалахую, наче сірник, як тільки виникає потреба
виїхати у Степовий Храм. Частіше за все поїздки туди виникають у мене
спонтанно, щоби просто надихатись, надихнутись Степом, або ж підігрітись якоюсь
їдеєю чи метою, що вибухнули у моїй голові.
Чесно кажучи, я постійно спраглий до Степу. Я літаю по ньому на своїй
«Україні», як скажений, по кілька днів. Виснажений, напівголодний, брудний,
просякнутий димком багаття, повертаюся додому, ледве тягнучи ноги… Та ж
скільки я побачив у Степу!
Для людей, що звикли до міського життя, те, що я споглядаю у Степу і всмоктую у
свою пам’ять, може здатися дурницями та дрібницями. Але не для мене! Бо ці так
звані «дрібниці» складають велику й величну панораму Степу. Аж дух захоплює..!
Кожного разу по тому, як я фізично оклигую після чергової поїздки, знову
починаю сумувати за степовими просторами, за їх вічним життям з травами, балками,
ярами, тваринами і птахами та свідками минулого людського життя – курганами…
Ось і цього року я зірвався з міста у Степ, як птаха з неволі, і протягом 1-4
липня здійснив велоподорож на Миколаївщину до р. Висунь, правої притоки р.
Інгулець. Саме там у 1985 році Б.М. Мозолевський відкрив Висуньську групу
курганів, які відносяться до так званих скіфських царських курганів заввишки
8-12 метрів.
Цю велоподорож я присвятив чоловічій триаді, яка пов’язана між собою через мене
і яка зіграла значну роль в моєму житті і в тому, хто я є.
Перший в триаді – мій батько Володимир Сергійович, який 35 років тому покинув
цей світ. Це він у далекому 1978 році благословив мій шлях до Нікопольського
музею і в археологію, оскільки бачив невтамовану жагу з юних років моїх до цієї
науки і дуже сопереживав.
Петро Касьянович Ганжа, директор Нікопольського краєзнавчого музею у 1975-1982
рр. – друга постать у триаді. Він прийняв мене у музейну сім’ю. При ньому був
підйом науково-дослідницьких пошуків, створення археологічної секції при музеї.
У 2016 році Петру Касьяновичу виповнилося 90 років із дня народження! Дай,
Боже, йому здоров’ячка! Наш музейний патріарх! Саме дякуючи йому я мав щастя
познайомитись з Борисом Миколайовичем Мозолевським, працюючи у відрядженнях від
музею в Орджонікідзевській ареологічній експедиції, яку він очолював.
Борис Миколайович – третя постать триади, яка стала для мене майстром і в
житті, і в науці. Дякуючи йому я набирався досвіду польових досліджень курганів
і згодом під його керівництвом почав самостійно проводити розкопки у складі
експедиції. Він учив не просто розкопувати кургани, не тільки дивитися на них
як на археологічні об’єкти, але й бачити за ними тих людей, які поховані тисячі
й тисячі рокі тому. Бо вони були такі ж самі, як і ми, жили такими ж почуттями,
як і ми. Він вчив аналізувати кургани не тільки очима та розумом, але й
відчувати душею. Бо кургани несуть у собі філософію життя й смерті,
швидкоплинності й вічності.
У цьому році Борису Миколайовчу було би 80 років…
Під час подорожі я проїхав 30 сіл та чотири селища, перетнув кордони трьох
областей: Дніпропетровської, Херсонської та Миколаївської, і у їх межах
Новоронцовського, Високопільського, Долинського, Казанського та
Великоалександрівського районів.
1
липня 2016 року (п’ятниця)
На превеликий жаль у подорож їду один – не знайшлося напарника. Буде важкувато.
Не всі розуміють, чому я пнусь в таку далечінь, а щоби не пояснювати (все одно
не дійде) жартую: «Та хочу побачити, як миколаївці виглядають, бо я їх ніколи
не бачив. Може вони з рогами, або ж з хвостами, а може одноокі»…
5.00 – прокинувся. Як завжд перед поїздкою легкий мандраж, збудження з почуттям
чогось нового, що мене може очікувати в дорозі… Вигуляв разом з дружиною
свого песика Боцмана. Жінка Олена сумна і невесела. Після прогулянки
сфотогравувалися з Боцманом по черзі… Речі зібрані. Випив стакан молока.
Перехрестили з дружиною один одного і провела вона мене до стадіона Металургів.
Там ще по черзі сфотограувалися біля мого велосипеда та ще раз перехрестили
один одного перед дорогою, поцілувалися… Я сів на вело і поїхав не
озираючись. «Бережи себе! Бережи себе в дорозі» — проспівала наостанок мені
вслід моя Оленка.
6.30 – виїзд з вул. Малиновського.
7.15 – с. Олексіївка. Вітер для мене
зручний – північно-східний, боковий. Перемінна хмарність.
7.50 – проїхав повз місце
розташуванн дослідженого ОАЕ в 1999 році кургану епохи енеоліту-бронзи, який
стояв біля траси. Метрів за 500 видно залізничний міст і поворот на Пкоров (м.
Орджонікідзе). Праворуч – урочище Озера, де колись Б.М. Мозолевський дослідив
два кургани. Ближче до залізниці на Кривий Ріг видно насип розораного с/г
технікою кургану (теж урочище Озера). Пройшло вже майже 17 років з часу
розкопок. Швидко летять роки… Тільки згадав та зітхнув важко.
8.05 – проїхав поворот на залізнчну
станцію «Чортомлик», а далі – повз поворот на с. Перевізькі Хутори.
8.15 – зупинився перед спуском у
балку Довжик. Дуже спітнів. Парко. Необхідно протряхнути. Став біля траси під
знаком «крутий поворот». Поруч удовж траси стоять чотири високих красеня –
береста, далі праворуч – з-за пагорба виглядає густа від трав шапка
стародавнього кургану. А далі, у низині біля русла р. Базавлук, я знаю,
знаходиться невелике село Красне. Біл цього села, наскількии пам’ятаю, ще перед
війною археолог Б.М. Граков відкрив поселення скіфської доби.
Скільки їхав, трасу з обох боків прикрашали білі голівки деревію, фіолетові
квіточки мишиного горошку та високі кущі петрова батога з рідкими блакитними
пелюстками…
До восьмої споруди (дамби) близько трьох км по трасі. На ній бачу темні цяточки
машин, які ледве повзуть.
Ліворуч, у балці бачу невелику густу лісосмугу. Там у далекому 1983 році
експедиція Б.М. Мозолевського (а вона буланевелиичка), відзначала день народження нашого бульдозериста. У той день до нас
приїхав начальник Чортомлицької експедиції В’ячеслав Юрійович Мурзін з незначно
групою підтримки. Співати він не вмів. Як казав йому Борис Миколайович: «Ти не
співаєш, а базлаєш, як цап!». Я пам’ятаю, «пробазлав» тоді Мурзін пісню на
нашому святковоум пікніку «Вот кто-то с горочки спустился»… Так! То були
світлі, добрі дні, що залишилися у моїй пам’яті. Хоча всі дні, які були
пов’язані з присутністю Мозолевського у моєму житті, запам’яталися і світлими,
і добрими. Якимись легкими, як у дитинстві… Можливо, це враження можно
списати на молоді роки мої. Не знаю…
В тому році наша експедиція проводила розкопки біля с. Покровське на місці
теперешніх Покровських кар’єрів ОГОКа. Проводили дослідження кургану Кругла
Могила, а разом у балці Довжик на лівому березі р. Базавлук, де Мозолевський
відкрив поселення скіфського періоду (можливо, воно знаходилось на місці
розташування переправи). Борис Миколайович проводив ці розкопки окремо від
експедиції В.Ю. Мурзіна з німцями. Післяя 1981 року в ОАЕ стався розкол.
Точніше не в самій експедиції, а між Мозолевським та Ренатою Роллс з ФРН (вона
з німцями приїхала працювати до нас на курган Чортомлик та інших скіфських
могилах).
У 1983 році, як і у минулому 1982-му, один із моїх колег, співробітник нашого
музею, не працював з Борисом Миколайовичем в експедиції, а перебував у
експедиції В.Ю. Мурзіна і німців. Я пам’ятаю, якось вирвалося з вуст
Мозолевського напівжартома-напівсерйозно на його адресу: «От він зрадник, до
німців поїхав…». Тоді його фразу я пропустив крізь вуха. Ну поїхав, та й
поїхав. Кожен сам вирішує, в якій експедиції йому працюватии… Але тепер, з
роками, я зрозумів, як було неприємно Мозолевському за поведінку мого колеги,
до якого він непогано ставився. Ну, то Бог з ним…
Балка Довжик, де проходить траса, близько 1 км завширшки.
8.40 – спускаюсь у балку. Як добре
не працювати ногами та педалі не крутити. Але ці хвилини якось швидко
закінчуються. Тепер треба пішки дертися вгору. Парко. Знову відчуваю, як піт
струмками біжить по спині.
8.50 – вибрався на дамбу. Попереду
дорога довжиною 3-4 км. З них мабуть половина відстані роздовбана, в ямах.
Страхіття…
9.15 – переїхав дамбу. Машини в
обидва боки їдуть хаотично (наче водії п’яні), обережно об’їжджаючи ями, або
попадаючи в них. Душно. Поки їдеш – вітерець обдуває. Став – починаєш танути,
як сало.
9.30-11.25 – с. Грушівка (кол.
Ленінське), в гостях у Свиток Анатолія Івановича та Олександри Василівни.
Познайомився з їх сином та онуком – Сашком років 12-ти. Сімейство Свиток дуже гостинне,
привітне, просте і чемне. Олександра Василівна нагодувала мене смачненьким
борщиком, звареному на плиті, що стоїть у дворі. Смак борща з такої плитки
значно відрізняється від того, що зварений на газовій. Димковий дух борщової
рідини, настояної на свіжому та чистому сільському повітрі… На словах не
передати, необхідно тільки покуштувати і розслабитись… На друге – пюре с
м’ясом. Смачно. А на третє – домашній квас з бульбашками газу. Холодний. Добре
йде у таку спеку, і відриватися не хочеться від нього. Так і сидів би поруч з
ним під тінню листя дерев або винограду в солодкій ейфорії. І всі мирські
турботи розчиняються десь у гарячому мареві за межами за межами цієї
прохолодної оази…
Але все хороше чомусь дуже швидко закінчується. Треба збиратся та їхати далі,
на захід. Під час обіду розповів добрим господарям про плани, мету своєї
подорожи. Вони уважно вислухал мене, поспівчували (в таку спеку та ще й їхати,
та ще й у таку далечінь). Попрощався. Дали мені Свитки поводирем онука Сашка,
щоби той вивів мене через село на трасу. А перед цим запросили мене на
зворотньому шляху знову завітати до їхньої господи. Я пообіцяв.
11.40 – Виїхав за межі с. Грушівка.
Спекотно, душно. Знову мокрий. Олександра Василівна дала мені в дорогу
домашнього квасу.
12.05-12.20 — Зупинка перед в’їздом на Мар’янську дамбу. Довжина її близько
1 км. Дамба перетинає Мар’янську затоку, поступово вигинаючи спину на південь.
Перед дамбою, ліворуч, є невеликий пляжик з пісочком 5-6 метрів довжиною. Тут я
поклав велосипед і в одязі поліз бовтатися у воді, в якій побачив маленьких, з
п’ятачок, білих медузок. Метрів за 100-150 від мене густий очерет, над яким
колами дуже низько літає орел. Мабуть здобич відчуває.
12.20-12-25 — Переїзд через дамбу, уздовж якої сидять з вудками
рибалки (головним чином з правого боку). Парить. І купання не допомогло. Лише
тимчасово.
12.40 — За межами села. Остання хата. Поворот направо і – на
ґрунтовку. Задивився, як молодиця з вулиці у дворище тягає напиляні стовбури
(на зиму запасає). Вона мене, сміючись, рукою запросила допомогти. Яке там!
Мені треба пертися далі, на захід, у Степ… Повернув на швидкості – і «влип по
вуха» у багно ґрунтовки. Прийшлося підніматися по дорозі на водорозділ (це
приблизно 1,5 км). От халепа!
Справа у тому, що за день до цього в цих місцях
пройшли грозові дощі. Грязьові потоки розрізали дорогу досить глибокими
«каньончиками». Доводиться обминати або перебиратися через них, тягнучи на собі
велосипед з вантажем по слизькій глині, а де можна – по траві.
13.15 — Піднявся на водорозділ. І одразу ж, ліворуч, за лісосмугою,
метрів за 200, побачив верхню половину кургану приблизно 5-6 метрів заввишки.
Маю спокусу віднести його до скіфського часу, а по формі насипу – до так званої
Товстої Могили. Але можу помилитися, оскільки курган я не обстежив на близькій
відстані. Сфотографував древню споруду на фоні нерозквітлих соняшників та за
деревами лісосмуги… Як тут добре! З водорозділу видно с. Мар’янське, затоку,
водосховище. А далі на північнй схід у серпанковому повітрі – золотисті поля та
зелені лісосмуги… Вітерець освіжає, обдуває, обнімає… На південь від
кургану – балка Шмиглова. Яка краса! А головне – людей немає. Я наодинці із
природою, зі Степом…
13.35 — Їду далі. Ліворуч – дубково-абрикосова лісосмуга. Ґрунтовка
тепер тягнеться по чорноземах. Вона напівволога. Добре, що вітерець її трохи
протряхає. Їду повільно, але ж їду.
Абрикоса спілого повно, — що на деревах, що на
дорозі. Дерева помаранчеві від нього.
13.40 — Знову місцями багнюка, калюжі. Доводиться дертися або по бур’янах уздовж
узбіччя дороги, або ж, буває, просто по багнюці, якщо немає іншого варіанту. І
тягнеш тоді велосипед на собі. Почалася лісосмуга акацій. У її проміжку побачив
чиюсь пасічку.
13.56 — Ґрунтовка поганюча. Де їду, де іду. Праворуч – відгалуження
дороги. Метрів за 100 бачу курган приблизно 4 метри заввишки. До нього не
добратися – багнюка. У ґрунтовку, по якій я їду, впирається лісосмуга. Вона
відділяє курган від величезного звалища кізяка, яке займає приблизно 2-3 га
площі. Після дощів все це розкисло, розповзлося аж до дороги. Калюжі на шляху
чорні від кізяка. Повітря міазмове, тисячі набридливих мух, які обліплюють
мене, начебто я сам шматок лайна…
15.00 — Привал. Все, заморився… Здається, вибрався я з балки
Осокорівської. Бог знає, скільки пішки пройшов (і по багнюці, і по бур’янах).
Поки ще не розібрався, куди тепер вибиратися далі, за межами балки. Де село
Велика Костромка?
Навколо балки ґрунтовки малонаїжджені (тобто людей
мало буває). Тому тут розкіш для птахів і тварин. Фазани, куріпки, одуди. Чую
спів соловейка. На вологому ґрунті дороги сліди зайця і лисиці… Заморився. Але
коли присів під деревом відпочити, почав поступово «відходити», розслаблятися.
Сиджу, прислухаючись до вітерця, до птахів, дивлюсь на дерева, а від них зір
перекидається на синє з хмарами небо. Все одно, не зважаючи на стомленість, я
вважаю, що життя прекрасне…
15.25 — Їду далі. Подзвонив Оленці, щоб не переживала.
15.50 — В’їхав на південну околицю с. Велика Костромка. Західніше,
над Зеленодольськом, пройшла гроза. Тривала хвилин 10-15. Цікаво, чи проїду я
по тих місцях до села Потьомкіне?
16.00 — Знову сонечко сяє своєю щедрою спекотою.
16.25 — У центрі села Велика Костромка. Дорога не дуже гарна – бетонка з
перемичками, ямками. Але це все одно краще, ніж тягти ноги й колеса по
розмоченій жирній землі ґрунтовки. В калюжах помив підошви взуття та колеса
велосипеда…
16.45 — Гроза. Дощ стіною. Я все ще у с. Велика Костромка. Встиг
заховатися на зупинці. Степом на с. Потьомкіне я тепер точно не проїду. Буду
їхати по бетонці через Зеленодольську ТЕЦ. Там повз неї є дорога на
Високопілля. Пояснили мені добрі люди, як далі їхати.
Боже! Дякую тобі за те, що дав можливість вчасно
вибратись із ґрунтових доріг. Гаплик був би мені, якщо би я опинився там у
грозу. А ще гірше – після…
Зі мною на зупинці переховуються ще двоє: хлопчик
років 12-13 з косою (у школі бур’яни косив – завдання вчителька йому дала) та
чоловік років 55-60. Виявляється, що він степом їхав слідом за мною на
велосипеді…
Зупинка поступово заповнюється водою (від дороги
ухил у бік зупинки). Будемо як зайці, але без діда Мазая.
17.05 — Гроза пройшла. Води набігло на зупинці майже по щиколотки.
Два «зайці» поїхали по домівках. Хлопчик побажав мені вдачі та доброї дороги.
Він не міг повірити, що я так далеко їду. Що ж, тепер і мені час вирушати.
Добряча гроза була…
17.50 — Проїхав Зеленодольську ТЕЦ. Оце видовище! Труби (а їх чотири)
– височенні. Які ж вони заввишки? 100, 200 м? Вражають! Знову дощ, гроза…
18.25 -Виїхав на дамбу Зеленодольського водосховища. До цього
блукав. Не можу виїхати на Високопілля.
20.25 — Проїхав по південній, західній та північній частинах дамби аж до
Зеленодольська (це приблизно 7,5-8 км).
Приблизно до центру водосховища пролягає дамба,
яка бере свій початок від ТЕЦ. Дамба засаджена деревами. Панорама водосховища
разом із дамбою чудова на фоні вечірнього заходу сонця із золотистими
хмаринами. Вітерець вщух. Рибалок практично немає. Їду і спокійно роздивляюся
усі природні декорації. Ґрунтовка до дамби засипана якоюсь чорною вугільною
речовиною…
Намагався проїхати через ставки колишнього
рибколгоспу «Південний», від якого йде дорога на райцентр Високопілля. Не зміг
– ворота на замку. Собака якась дурненька – скільки я не стукав у ворота, вона
жодного разу не подала голосу, і мовчки дивилася на мою метушню біля воріт…
Мабуть рибколгосп тепер вже «колишній». Тепер, скоріш за все, це приватна
територія.
Таким чином я змушений був робити великий гак
навколо водосховища до Зеленодольська.
Доречі, Зеленодольськ – гарнесеньке, чепурнесеньке
і затишне містечко. Місце для пенсіонерів. Правда, деінде дорога побита
неглибокими ямами. А так містечко чистеньке.
Проїхав с. Малу Костромку, перетнув залізницю на
м. Апостолове і поїхав далі на захід.
А сонечко вже сідає…
21.45 — Вже сутінки. Повернув направо з дороги, продрався крізь
двохметрові будяки, лісосмугу і поставив майже навпомацки намет на краю
пшеничного поля. Подалі від дерев з кліщами. Через дорогу село (Мала Шестерня),
а також сільський будинок клубу. Нічого не їв. Страшно заморився. Подзвонив
Оленці – все нормально. Живий. Вкладаюся спати.
23.30 — Відбій.
2 липня 2016 року (субота)5.00 — Підйом. Вночі та під ранок кілька разів дуже боляче зводило
судомою праву ногу. Їсти не хочеться. Насильно запхав у рота шмат ковбаси та
огірок. Під час подорожі тільки воду і п’ю. До харчів, що везу із собою, за
добу майже не доторкнувся…
6.30 — Виїзд на Високопілля. А їхати до кінцевої
мети ще ого-го! Дорога асфальтована, частково розбита ямами. Проїхав по ній
уздовж околиці с. Мала Шестерня. Жінки сидять з відрами, наповненими молоком –
чекають машину-молоковоз. Від цього перехрестя повертаю на захід і виїжджаю на
«грейдерку», яка веде до села Князівка. Дорога погана – ями, каміння. Приблизно
через кілометр «грейдерка» різко повертає на південь. З обох боків її
прикривають від ланів густі і широкі лісосмуги, через які мандрівникові важко було
би продертися. Але в них темно і прохолодно. Східна лісосмуга закриває мене від
променів сонечка, які поступово нагрівають повітря. Вітерець тут відсутній, як
і автомобілі. Але ні! Бачу молоковоз, який їде мені назустріч, оминаючи ями на
шляху. Схоже, їде на Малу Шестерню… Ліворуч залишилася дорога на село Тополине.
7.25 — Проїхав уздовж Князівки. Невеличке село. Будинки іноді
розкидані далеченько один від одного. «Грейдерка» зникла. Почалася асфальтована
дорога. Покриття сільських доріг гарне. (Перед цим – від Зеленодольська і до
Князівки я їхав по роздовбаній «грейдерці», що забрало у мене дуже багато
часу).
Проїхавши уздовж села, повертаю на південь.
Лісосмуги уздовж дороги (непоганої, доречі) відсутні. Сонечко поступово
припікає, але північно-східний, майже ходовий вітерець трохи скрадає працю
небесного світила.
7.45 — В’їзд у районний центр смт. Високопілля. У ньому дорога стає
гіршою – місцями з’являється багато ям.
7.45-8.20 — Перебування у Високопіллі. У центрі, на
невеликому імпровізованому базарчику з чотирьох продавців (поруч з універмагом)
купив 1,5 літри молока за 10 грн, а у хлібному кіоску – дві булочки з повидлом.
Молочко смачненьке, холоднесеньке! «Видув» літр з булочками із величезним
задоволенням! Подзвонив Олені, доповів, що я вже у Високопіллі.
Центр його більш-менш чистенький. Зробив фото.
Залізничне сполучення між Високопіллям та Апостоловим відсутнє… Поснідавши, я
поїхав далі на захід – у бік села Ольгіне. За межами Високопілля почалася добра
асфальтована траса. Обабіч неї — рідкі дерева (головним чином пірамідальні
тополі, які тіні практично не дають).
8.40-8.43 — Проїхав село Ольгіне. Траса розділила його на дві частини.
Спостерігаю лише одну вулицю, яка тягнеться з півночі на південь. Через село
траса більш-менш нормальна, але трохи далі від села і аж до села Іванівка вона
звужується і страшенно розбита.
9.30-9.45 — Перебування у с. Іванівка, яке лежить у глибокій балці (Ковальова). Пити
хочу страшенно. Зайшов у крамницю – хотів мінералки купити, а у них з 20 грн
немає здачі. Каже продавщиця: «У нас тільки крупні купюри» і показує мені пачку
по 100 та 200 грн. Непогано, мабуть, живуть люди у цьому селі.
Із центра Іванівки дорога йде вгору, вибираючись з
балки на водорозділ. Підйом крутий і затяжний. Біля крамниці я познайомився з
одним із мешканців цього села. Він порадив не їхати по дорозі, а пішки по балці
через стадіон і далі по стежці піднятися на високий пагорб, і по ньому через
сосновий бір вийти на водорозділ, а там – на трасу.
Послухався я його та й попнувся по балці на круті
схили. Перейшов по камінцях через маленьку річечку – таку собі невеличку
притоку, яка по балці впадає у річку Інгулець. Перебравшись через неї, подерся
я по схилах. Ніякої стежки не знайшов, піднімався «серпантином», бо дертися
просто вгору неможливо – дуже круто. Далі, ближче до соснового бору і в ньому
самому пагорби стали більш пологими, але радості від цього не додалося –
довелося пробиватися крізь мухопліт, траву, по купинах, обминаючи сосни (як
повалені, так і живі). Замучився страшенно, спітнів. Та ще й у роті і макової
росинки не було. Пити хочеться дуже.
10.10 — Вибрався врешті-решт на трасу, що веде до села Аннівка. Упав безсилий
біля дороги під аличею з червоними плодами. Вони кисленькі ще, але все ж таки
хоча б якась речовина, аби спрагу задовільнити.
10.25 — Збори та виїзд на Аннівку. Хвилин п’ять як проїхав, бачу –
черемша. Покуштував, ні – ягоди ще не дозріли. Північно-східний вітерець віє
практично в обличчя. Трохи важкувато. Але, слава Богові, траса проходить
місцями по неглибоких балках, і не треба повзти по схилах пішки, а можна їхати.
11.10 — Село Аннівка. Розташоване, як і Іванівка, у глибокій балці
(Кобильня), по якій тече невелика ліва притока р. Інгулець. Дорога круто збігає
у балку. Село зовсім невеличке. Хотів спрагу заспокоїти. Зайшов у маленьку
крамничку, але в ній тільки тепла вода. Продавщиця сказала, що холодні напої є
у сусідньому селі – Заградівці (там крамниця має холодильник).Їду по селу, дивлюсь, жінки (а їх дев’ять),
збирають сміття, палять багаття. Четверо чоловіків з ручними газонокосилками
зрізають бур’яни. З їх розмов я зрозумів, що всі ці люди – вихідці із Західної
України. Мабуть, приїхали звідтіля на сезонні роботи.
Перед цим побачив одноповерхову довгу будівлю
(мабуть, колишній будинок культури) з двоскатною покрівлею, на якій
встановлений хрест. Церква. Ліворуч від входу в храм, на перекладині висять
дзвони, зроблені з газових металевих балонів. З першого погляду я вирішив, що
по бідності ця церква, можливо, належить Київському патріархату. Коли
наблизився, прочитав напис на дверях. Дійсно, це храм УПЦ КП. Наші церкви (ті,
що я бачив) ледве животіють на рідній землі, а московські, разом з попами,
жирують…
Аннівка – це Дніпропетровська область. Коли їхав
до цього села, на роздоріжжі (Аннівка – Новобратське) праворуч побачив високий
курган. Якої саме висоти – сказати не можу. Її скрадають соняшники. Приблизно
оцінив курган у 4 метри…
Альона Зінченко
Відділ культури та туризму
