На весілля запросили побратимів і волонтерів

logo

Ольга Перова.

Поєднані війною

Восени минулого року, коли Гіменей ще тільки плів свої солодкі узи для Ігоря Сулима й Оксани Грошевіхіної, у Дніпропетровську вийшов документальний фільм про історію їхнього кохання. «Поєднані війною» — так називався цей «короткий метр» — став для пари весільним подарунком. Саме війна познайомила їх — солдата й волонтера. «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи…» Щастя Ігоря й Оксани виросло з трагедії, яка відбулася в країні. До речі, поезія певною мірою стала «детонатором» спалаху їхнього почуття. «Олії» до багаття симпатії підлив Ігор уже в першу хвилину знайомства з Оксаною. До цього їй, хоч і дуже привабливій, ніколи не читали вірші. Пізніше вона зрозуміла, що й Ігор раніше нікому не читав вірші. У принципі, він, вирісши у селі й пішовши на війну з батьківського дому, узагалі мало що знав про поезію й, швидше за все, навіть не підозрював про те, як багато романтики дрімає в його душі.

Оксана розбудила цю сховану глибоко в душі й, здавалося, непотрібну романтичність, коли разом із подружкою Наталею, теж волонтером, навідалася в палату № 10 на 5-му поверсі обласної лікарні імені Мечникова. Це сталося після Іловайського котла, і лікарняні палати були заповнені пораненими, якими почали активно опікуватися волонтери. Але 10-ту на 5-му поверсі, немов замасковану, волонтери оминали. От і Оксана з Наталею, обходячи поранених, яких пригощали домашньою випічкою, почули від когось із персоналу відділення: «У нас у 10-й теж поранені є. Чому не заходите?» Зайшли. Поранених було двоє. З одним, на ім’я Андре, громадянином Хорватії, заговорила Наталя. Ну а Оксана підійшла до другого… Згадуючи про цю зустріч, і Ігор, і Оксана розповідають, що не могли відвести очей один від одного. Ігор, дарма що поранений і весь у бинтах, був дуже гарний. Оксана, із шарлоткою в руках, — чарівна у своєму дівочому хвилюванні й щира у своїй волонтерській турботі. «З початком воєнних дій мені вже доводилося провідувати поранених, спілкуватися з воїнами, чергувати біля ліжка. Але я ніколи не дивилася на них як на чоловіків, не оцінювала з погляду дівчини. Ігор же змусив подумати про нього не як про пораненого, якому потрібна підтримка, а як про чоловіка.

Особливо коли, дивлячись мені в очі, почав читати вірші… На світі є таке почуття, що виростає із глибин душі…» — згадує Оксана.

«Нам не вижити»

Пізніше, коли вони вже гуляли вулицями Дніпропетровська й розповідали один одному про себе, Оксана довідалася, що то за щемливі вірші прочитав їй Ігор при першій зустрічі. Він знайшов їх у зошиті побратима з 93-ї бригади Євгена Бражника, який писав, що називається, на привалах. Пішовши на війну добровольцем за кілька днів до свого 25-ліття, Ігор у перервах між опануванням гранатометної справи та інших премудростей військового мистецтва відкривав зошит, охоче простягнутий побратимом, і вчитувався в рядки… Вони несли емоції й почуття, які хотілося переживати й дарувати… Деякі вірші він записав на свій мобільний телефон — той самий, із якого перед виходом з Іловайського котла відправив батькам есемеску «Нам не вижити»… «Навіщо? — запитала потім Оксана. — Ти подумав про маму, про тата, як вони сприйняли твої слова?» — «Я хотів, щоб вони знали, де загинув їхній син і де шукати моє тіло», — відповів на це Ігор.

Телефон згубився, коли він, вибравшись із палаючої «бехи» (бойова машина піхоти), стікав кров’ю, лежачи обличчям до поля й спиною до війни. Осколок снаряда дістав його, коли усередині набитої солдатами БМП ще не почали детонувати боєприпаси й машина рухалася по коридору, який виявився пасткою. Потім, коли Ігор з декількома бійцями встиг вибратися з «бехи», що перетворилася на смолоскип, його наздогнали ще дві кулі. Одна розірвала кістку в руці, друга вцілила в шию. Ігоря врятував хрестик, який він для зручності носив іззаду: куля зрикошетила від нього й пройшла по дотичній до шиї. А не будь хрестика, застрягла б у хребті…

Він думав, що помирає… Шукав телефон у бронежилеті, щоб попрощатися з рідними… Він був не один у батьків, що виховали п’ятеро дітей, останніми з яких стали Ігор із Віталієм, брати-двійнята. Але хіба від цього їхнє горе було б менш гірким? Він хотів їх утішити, хоча б повідомивши, де зустрів смерть. Але телефон загубився, а потім його й інших солдатів узяли в полон, довго вели кудись, наказували лягти й стріляли поруч із головами, прасували землю танками поруч із їхніми тілами, у яких ледь жевріло життя… Потім вони кілька годин сиділи в якійсь ямі, доки їм не веліли вантажитися на машини швидкої допомоги і не повезли в чисте поле, де їх підібрали «вертушки», що доправили поранених у Запоріжжя. Як з’ясувалося, воїнів звільнили завдяки Червоному Хресту. У Запоріжжі, попросивши в когось мобільний, Ігор подзвонив батькам: «Я живий, але поранений». Реакції не дочекався: телефон вирвали з рук інші солдати, щоб подзвонити мамам, дружинам, нареченим…

«Подумай про мене»

Оксана зустрічала на вокзалі маму й тата Ігоря, щоб провести їх до сина. На той час молоді люди зрозуміли, що навряд чи зможуть жити далі один без одного. Прощаючись із Ігорем у перший день знайомства, Оксана дала йому номер свого мобільного, як давала всім іншим пораненим, припускаючи, що їм може знадобитися її допомога. Ігор подзвонив через кілька хвилин, коли Оксана тільки-тільки піднялася на 6-й поверх, щоб почастувати інших поранених домашньою випічкою. «Я запрошую тебе в кафе. Покажи мені, будь ласка, місто…» — попросив хлопець.

Того дня вони довго гуляли по парку. Ігор знову читав вірші — із загубленого ним телефону. Він давно вивчив їх напам’ять. «Пожалуйста, подумай обо мне, и я на миг почувствую дыханье…» — слухала Оксана. Тоді вони ще тільки почали пізнавати один одного й багато розмовляли. Ігор розповідав про своє дитинство в невеликому селі Могильне Кіровоградської області; про те, яка в нього велика і дружна родина; про те, що з юних літ хотів служити в армії, однак рік строкової служби в навчальному центрі «Десна» не дав йому такого досвіду, як подальші півтора місяці підготовки до АТО в складі 93-ї бригади в Черкаському. Оксана не запитувала Ігоря, чому він вирішив стати добровольцем, як і він її — чому вона пішла у волонтери. З дитинства дівчина любила історію, закінчила істфак ДНУ, викладає улюблений предмет у школі, де працює її мама, а ще — зі студентських років знаходила тих, кому могли знадобитися її безкорисливий ентузіазм і підтримка. Тоді, до війни, допомога була адресована переважно хворим дітям. Війна значно розширила коло тих, хто її потребує. Але Ігор уже не хотів почуватися волонтерським підопічним. Після кількох днів знайомства він запропонував Оксані вибрати собі каблучку в магазині й купив її коханій. Можливо, для того, щоб не давала забути про Ігоря: на нього чекало тривале лікування в Литві.

Оксана провела Ігоря в Литву в свій день народження, 13 вересня. Не стримавшись, заплакала, хоча знала, що сучасні засоби комунікації дадуть їй змогу щодня бачити коханого й розмовляти з ним. Так само думав і Ігор, але все-таки скоро засумував і попросив військового, що опікувався пораненими, — волонтера Рамуноса, щоб йому дозволили запросити Оксану в Литву. І коли отримав добро, оплатив дорогу коханій. Дівчину зустріли в аеропорту, на машині привезли в реабілітаційний центр, де Ігорю мали робити серйозну операцію на руці — куля вирвала частину кістки. У Литві він подарував Оксані другу каблучку. Третю — у Львові. У столицю закоханих вони поїхали на Різдво. Там, у знаменитій майстерні шоколаду, Ігор освідчився Оксані: став на коліно, вийняв із-за пазухи троянду, а з кишені — коробочку з обручкою і попросив кохану стати його дружиною. І, звичайно, одразу отримав згоду — під оплески відвідувачів кав’ярні.

Колись розкажуть

Весілля, однак, Ігор і Оксана справили тільки через 10 місяців, у листопаді: збирали гроші, бо хотіли, щоб воно вийшло яскравим і гарним. Весілля справді було чудове — справжнє українське із вкрапленнями традицій інших народів. Пара запросила багатьох людей, причетних до їхнього щастя, у тому числі волонтерів і воїнів. Був на ній і Євген Бражник, і не виключено, що в його зошиті з’явився новий вірш, присвячений Ігорю й Оксані.

Але вони вже давно зрозуміли, що життя — це не суцільна поезія. І все-таки, на їхню думку, сувора буденність не означає, що в їхньому житті вже немає місця прекрасним емоціям, які колись захопили їх… Ігор, який вступив на заочне відділення в технікум, хоче бути гідним дружини, а вона — його. Він каже, що зараз усі свої зусилля спрямовує на одужання (Ігор Сулим — інвалід 2-ї групи, на нього ще чекає серйозна операція на руці, куди вживлена металева пластина). Нині він знову в Литві, куди воїна запросили на лікування. Але Оксана вже не поїде до чоловіка. 24 листопада доньці Ігоря й Оксани виповнилося три місяці. Молодий тато був на пологах і навіть перерізав пуповину. Народжена в День незалежності України, дівчинка одержала світле ім’я Зоряна. Колись батьки розкажуть дочці історію свого кохання… Колись… Коли війна залишиться далеко позаду…

Дніпро.

Фото надане автором.