На Дніпропетровщині згадали видатного земляка (фото)

logo

«З болем у серці хочу розповісти про свого незабутнього тата…». Таким він був, наш Станіслав Трохимович Воротніченко, якого знала рідна Васильківщина, а далі і Дніпропетровщина, як начальника ПМК-14, голову двох колгоспів: імені Леніна та імені Богдана Хмельницького, начальника Васильківського районного управління сільського господарства. А потім і вся Україна — як заслуженого працівника сільського господарства України, вірного члена Селянської партії України, отамана Васильківського козацького коша і генерал-лейтенанта із козацьким найвищим орденом — «Золота Зірка» Війська Запорозького.

Рік тому через підступну хворобу коронавірусу його неспокійна душа відлетіла за межу вічності, залишивши спогади, котрі повідала нашому часопису його дочка Лілія Станіславівна Лук’янова (Воротніченко), а потім і онука Ірина Сергіївна Лисенко (Лук’янова). У цьому одкровенні є правда про долю особливої людини та ще багато чого повчального: щоб не забували, навіть коли перестає битися серце.

Станіслав Трохимович Воротніченко

Лілія, дочка: «Знаю, що колись татову велетенську статуру не змогли зламати погані люди, бо було всього на його віку, а клятий вірус зламав. Йому б жити і жити з його невичерпним інтересом до життя, з його небайдужістю до історії Української держави, до своєї сім’ї, родичів і друзів. Нас у тата і мами було двоє — я і мій брат Вова. Тож зараз особливо часто згадується моє щасливе дитинство аж до 7 років. У тата було ще тоді більше часу займатися моїм вихованням. А потім з’явився братик, якого татові довелося рятувати від тяжкої недуги власною кров’ю, і тепер я, слава Богу, маю гарного і розумного брата та шестеро племінників, і котрий продовжив селянську долю нашого тата, а тепер разом зі своїм сином Славиком вирощує хліб на рідній Васильківщині.

Тато мій дуже хотів, щоб усі його брати і сестри були грамотними людьми. Тож і про нас, своїх дітей, а потім і онуків турбувався, щоб усі ми мали вищу освіту, бо сам закінчив технікум з відзнакою і Дніпропетровський сільгоспінститут. Працював спочатку інженером у райуправлінні сільського господарства, де й отримав ключі від квартири, в якій відбулося їхнє з нашою мамою Любов’ю Родіонівною комсомольське весілля. Я багато чого пам’ятаю з татових спогадів, і це ще більше додає сердечного болю, бо вже не почую його громовитий голос, справді генеральський, бо його усі колеги так і називали — «наш генерал», а найбільше — не дізнаюсь його розумних думок.

Йому було в кого вдатись, як говорили в давнину. Мій дідусь Трохим Захарович Воротніченко до війни був головою колгоспу у Копанях Васильківського району, про якого говорили, що він у голод 1932-1933 років урятував 35 дітей від голодної смерті. А у 1937-му був заарештований за брехливим доносом разом із секретарем райкому партії Волковим. Та, на щастя, за відсутністю доказів злочину його випустили і як тоді зазначалось, «розжалували» в конюхи. А він же був прогресивним керівником, першим у районі провів у село електрику. Та перед війною дідуся знову призначають головою колгоспу «Червоний травень» у Миколаївці, звідки він добровольцем пішов на фронт. У село зайшли німці, бабусю Наталю із шістьма дітьми виганяють з хати і поселяють приїжджого поліцая. Вони ютяться у брудері на птахофермі і аж у 1943-му, як погнали німців, повернулися до своєї хати.

Татові тоді (у 1941-му) було 4 роки, але він пам’ятав, як мій дідусь ніс свого малого синочка на руках, ніби прощаючись. Так і загинув він під Уманню, батько шістьох осиротілих дітей.

Тато любив свою маму, доглянув її, любив своїх братів і сестру, допомагав їхнім сім’ям, не залишав без уваги до останнього свого подиху. І знову зринають у пам’яті мої дитячі роки, коли тато читав мені книжки, навчив малювати квіти, а брата Вову — машини і танки, що по його малюнках можна було б виготовляти цю залізну техніку. Літав зі мною на кукурузниках-літаках, і я бачила засіяні поля з висоти; навчив керувати автомобілем.

У тата був старший брат Захар, названий на честь їхнього дідуся, який загинув у I світову. Він був правильним і прогресивним військовим, але помер у 41 рік, тож тато підтримував його дружину Люсю і двох дітей. Брат Анатолій Трохимович Воротніченко усе життя пропрацював кваліфікованим електриком у Васильківському районі, а брат Леонід Трохимович Воротніченко був головою у двох колгоспах — імені Суворова та імені Чапаєва. Сестра Жанна Трохимівна була сильним математиком і вивчилася на бухгалтера, працювала в ПМК м. Дніпропетровська. Ось такого великого й особливого роду був наш дорогий тато. А ще я знаю і про старших родичів, як-от: брат мого дідуся — Григорій Захарович, яким тато завжди гордився, мав орден Червоної Зірки за Сталінград, а у 1947-му став головою колгоспу, в той страшенно голодний рік роздавав людям потроху зерна, щоб вижили, і на нього донесли погані люди. Про його арешт дізналися однополчани і написали лис­та фронтовому командиру Василю Івановичу Чуйкову і маршал Радянського Союзу врятував колишнього гвардії лейтенанта Воротніченка та домігся його звільнення з тюрми.

Оце в такій атмосфері родинних історій я і виховувалась. Навчалася на відмінно, але росла дуже енергійною дівчинкою. Тепер я думаю, то так гартувався мій характер, бо тато завжди говорив, що себе самій треба вміти захистити. Він був працелюбним (це і мені передалося по крові): о 3-й ранку вже летів «газиком» на якусь ферму, додавав хорошого настрою дояркам, із посмішкою говорив, що й корови додавали більше молока. А ще постійно бував у посівну чи жнива на полях Васильківського району.

Він в усьому любив порядок, не терпів хаосу; сильний організатор і цікавий співрозмовник, якого з цікавістю та розумінням слухали люди; слідкував за новими досягненнями сільськогосподарських наук; 45 років обирався депутатом Васильківської райради. Маючи вимогливий характер, він дуже любив маленьких дітей і ніколи на них не підвищував голос.

Станіслав Трохимович Воротніченко

На сімейних святах грав на гармошці свої улюблені вальси і чудово співав воєнні пісні. Тепер усе передумуючи (ніяк не звикну, що тата уже немає з нами цілий рік і його ювілей, 85-річчя, пройде без нього 15 січня), хочеться повторити: він був взірцем синівської, братерської і батьківської любові. Його вистачало на всіх — дітей, онуків, а моя донечка Іринка ще за його життя встигла подарувати йому правнучка Борю, щоб її дідусь отримав ще й титул прадідуся. Уже після смерті тата народилися двоє правнуків — Гліб і Саша.

Подружнє життя мами і тата, тривалістю майже 56 років, обірвалося 3 грудня 2020-го. Тепер ми опікуємося нашою мамою, щоб не відчувала себе самотньою. Тато так шанував усю свою рідню, що ціла стіна уквітчана родинними фотографіями, а портрет дідуся Трохима Захаровича Воротніченка, його загиблого батька, висить прямо над ліжком, щоб не забувався і своїм нащадкам. Мені дуже хочеться, щоб хто знав мого тата Станіслава Трохимовича Воротніченка, не забували його, бо він любив та поважав людей, скільки жив на землі. Давно побачила світ написана татом книга, названа так: «Селянин — це не професія, а це спосіб життя». Це означає, що він закликав любити україн­ське село і українських селян, годувальників нації, бо хліб не росте у крамницях, а на святій українській землі, і його вирощують селяни, та щоб про це пам’ятав кожен українець».

Ірина, онука: «Моє дитинство минуло у Васильківці з бабусею Любою та дідусем Славиком. Я була першою онукою і ту любов до мене ніколи не забуду (плаче). Бувало, дідусь при­їде на пів годинки пообідати і знову в дорогу, а я прошуся до нього в «Ниву». Провезе мене до краю вулиці Чкалова, зірве кленовий листочок із старезного клена, який і досі живе, а дідуся вже немає з нами (плаче), подасть у ручку як подарунок і скаже: біжи до бабусі, а сам — на роботу. Біля нього трималася уся наша родина, бо як дідуся не стало, то наче осиротів будинок, де ми збиралися на сімейні свята, і двір, і всі ми. Дуже любив мою маму Лілю, вони і схожі сильним характером і добрим серцем, пишався її успіхами в роботі (нагороджена орденом княгині Ольги). Він не відставав від життя, опанував комп’ютер, спілкувався зі мною у вайбері, есемесками, по відеозв’язку, в усьому знався, як молодий.

Дідусева любов до Васильківки передалася і мені, бо де б не довелося спочатку навчатися (ДНУ, Болонський університет в Італії, коледж Європи в Бельгії з досконалим ви­вченням англійської, французької, італійської мов), а потім працювати далеко від рідної сторони, весь час тривожила серце ностальгія, і як дідусь знав, так тепер і я знаю, що кращої за Україну нічого в світі немає. Він поспішав, щоб устигнути якнайбільше. Я рада була за нього, коли він зайнявся благородною справою — вихованням школярів на славних козацьких традиціях і завжди говорив, що дітей треба любити. А ще додам, що генерал-лейтенант Воротніченко вважав Українське козацтво і Українська Православна церква єдині довіку. Я горджуся своїм дідусем, від великого роду якого й ми, його онуки, прийшли у цей білий світ».

Лілія, дочка: «Хочу ще сказати, що минулий рік, коли не стало нашого тата, васильківці пам’ятали про нього: 10 червня 2021 року було встановлено меморіальну дошку на приміщенні колишнього райуправління сільського господарства; 12 жовтня провели козацький вечір пам’яті, де згадали усіх побратимів і свого отамана добрим словом; побачила світ книга «Хлібороб, козак, громадський діяч». Це гріло душу. І наша родина вдячна голові виконкому Васильківської селищної ради С. В. Павліченку, його заступнику М. М. Кореню, асоціації ветеранів Васильківщини — В. Ф. Стовпаку, Г. І. Васьковій; директору ТОВ «Васильківський вісник» С. П. Хорошилову; начальнику сервісного центру №24 ГУ ПФУ О. О. Кравець; автору книги Ф. Є. Томашку і всім землякам за їхню добру пам’ять. А Васильків­ський козацький кіш віднині носитиме ім’я свого першого отамана, генерал-лейтенанта С. Т. Воротніченка. Таку народну шану заслужив наш тато своїм активним і мудрим життям».

Лілія Данилюк