Моя гвинтівка цього року має три підтверджених влучення, — снайпер УДА Олена Білозерська
У мене менталітет не журналіста, а науковця і творчої людини. Про журналістику я ніколи не мріяла, але випадково потрапила в цю професію: на початку 2004 року я працювала на одній нецікавій роботі, і якось з групою хлопців, які стали моїми першими знайомими з патріотичного середовища, поїхала в Придністров’я — ця поїздка і змінила мою долю. З нами їздив один хлопець – студент, він підпрацьовував у газеті. Пообіцяв редактору написати статтю про життя придністровських українців, але завтикав і статтю не написав. Щоб його виручити, це зробила я. Але хлопець поступив чесно — привів мене в редакцію і розповів редактору, хто автор. Після того, як той її почитав, запропонував мені роботу в газеті. Так я потрапила в журналістику – це було в лютому 2004 року. Якраз тоді вийшов з тюрми Ігор Мазур (Тополя) — один із лідерів УНА-УНСО, ув’язнений за участь в акції “Україна без Кучми». В день його звільнення дали прес-конференцію, на яку я прийшла з першим редакційним завданням. Там роззнайомилась з унсовцями, і увійшла в їхнє середовище. Почала тусуватися з ними, ходити на вишколи в ліс.
Потім був перший Майдан. Саме в той період я писала історичну книгу про часи Другої світової війни, але я відклала її написання і пішла, грубо кажучи, робити революцію. Тоді я документувала події, як для газети, в якій тоді працювала, так і для особистого архіву.
Я обожнюю бути свідком подій. Завжди кажу, що моя місія в цьому світі – свідок. І так трапляється, що в ключові моменти історії я потрапляю в центр того, що відбувається, — і документую це. Мабуть, такого архіву фото-відео матеріалів, як у мене, більше немає ні в кого.
У 2007 році на LiveJournal я відкрила свій блог, який задумувала як власне незалежне ЗМІ, бо мене дістали редактори. Поступово стала відомим блогером. Постила текстові, фото- і відеорепортажі, які робила з усіляких київських і не тільки молодіжних, патріотичних і протестних акцій. Це була абсолютно скажена робота, бо акцій могло бути по дві-три щодня. Я робила її з самовіддачею, але отримувала віддачу від читачів.
А в 2010 році на пару з товаришем відкрила власне інформагентство «Поряд з вами». За часів Ющенка мені жилося комфортно. В принципі, він мені подобався усім, окрім своєї політичної слабкості. А от коли до влади прийшов Янукович, він почав усіх гнобити, і до моєї репортерської діяльності додалася правозахисна. У мене було два обшуки, хотіли навіть посадити за справи, до яких я не мала жодного відношення, але громадськість, журналістські, в тому числі міжнародні, спільноти мене відбили. З тих пір, після двох обшуків, вдома я не тримаю жодних архівів.
І на першому, і на другому Майдані я була з першої і до останньої хвилини як журналіст. У 2014році газу надихалась так, що кашляла місяців п’ять. Отримала і кийком, і гумову кулю. Окрім всього іншого, тоді я на громадських засадах була помічником Андрія Павловського, на той час нардепа від БЮТ. У кожного депутата з помічниками були графіки чергувань — і ми патрулювали вулиці ночами. Іноді, також ночами, я приходила чергувати на барикадах на Грушевського, надягнувши балаклаву, щоб не було зрозуміло, що я жінка, бо в перший ряд тоді дівчат не пускали.
Насправді, найбільший страх у своєму житті я пережила саме під час Майдану, а не на сході. І відчула я його навіть не тоді, коли опинилася в епіцентрі подій 18 лютого, а коли вийшла з нього. Я, хитаючись, ішла по Богдана Хмельницького додому, бо вся техніка була розряджена, а я сама ледь трималася на ногах. Зустріла багато тітушок, але вони мене не чіпали, мабуть, сприйняли недостойною мішенню. Я прийшла додому, зробила репортаж про події 18 числа. Слідом прийшов чоловік і наш товариш, позивний Каталонець, зараз він наш кулеметник. Каталонець був поранений уламком гранати у голову, я його перев’язала, і чоловік сказав мені, що цієї ночі Майдан впаде, і ми з тією зброєю, яка є у нашої групи, будемо прориватися на західну Україну — і звідти починати партизанку. Звичайно, що мене з собою вони брати не збирались.
На той момент на площі вже спалили БТР, горів будинок профспілок — я розуміла, що знову треба йти туди, але водночас знала, що тітушки вже калічать і вбивають всіх, хто йде на Майдан. Саме тоді вже вбили В’ячеслава Веремія, журналіста газети «Вести». Це сталося мало не за рогом мого будинку – і це був найстрашніший момент в моєму житті, коли ти знаєш, що можеш не дійти до Майдану, але розумієш, що все одно треба йти. Моя мати плакала, кричала, висіла на мені, щоб я цього не робила, але я все одно пішла. Лише коли дісталася туди, зрозуміла, що вже не страшно. Потім повернулася додому, знову зробила репортаж про нічні події, закінчила писати десь о 6 ранку. Подумала, що посплю пару годин і знову піду знімати, але вирубилась — і в гарячці пролежала добу, і на Майдан знову потрапила аж 20 лютого, коли розстрілювали Небесну Сотню.
Коли закінчились майданівські події, була якась порожнеча в душі. Ми так звикли до життя в напруженому ритмі, що було абсолютно не зрозуміло, що тепер робити. Але того ж дня чоловік запропонував мені поїхати в магазин «Мілітарист» купити військове спорядження, форму, берці, бо розумів, що починається війна з Росією – і дійсно, незабаром так і сталося.
На початку квітня 2014 року ми поїхали в зону АТО. Спочатку жили в тренувальному таборі «Правого сектора». Довго сиділи на тренувальних базах, тому що не було зброї. Деякі люди не витримували і йшли в «Айдар» та інші військові об’єднання. Взагалі, спочатку я служила в ДУК «Правий сектор», а з зими 2016 року в Українській Добровольчій армії (УДА) під проводом Дмитра Яроша.
Багато хто зараз вважає мене крутим снайпером, хоча я думаю, що вчитись мені ще довго.
Коли почалася війна, у мене був вибір — іти солдатом чи воєнкором. Я не вибрала друге, бо вважаю, що під час війни журналістиці немає місця, а лише військовій пропаганді. А ще до журналістів на фронті, за невеликими винятками, погано ставляться. Та вони й самі часто роблять шкоду, бо багато чого плутають, демаскують позиції тощо. Але яка шкода від журналістів — військові бачать, а яка користь — взагалі не розуміють: а це знову ж таки пропаганда, інформаційна війна, яка є не менш важливою, ніж війна за допомогою зброї. І ще, якщо ти жінка-журналіст, то тебе, оберігаючи, нікуди не будуть пускати. А от коли ти ідеш зі снайперською гвинтівкою, може, ти ще нікого не встрелила, але всі вже точно знають, що ти тут робиш. Проте у мене, окрім зброї, завжди з собою дві або три камери.
Перший вихід нашої ДРГ складом 12 чоловік на ворожу територію був у кінці червня 14-го року. Під час того виходу я вперше в житті побачила освітлювальну міну. Вона зависла над нами — і в полі стало вночі так само видно, як удень. Ми зайшли в тил ворога, дуже грамотно зробили засідку над дорогою, бо в нас була інформація, що по цій дорозі їздять невеликі озброєні групи супротивника. Тоді у нас не було ніякої координації з армією, але, як потім виявилось, туди, де ми стали у засідці, поїхали три «Бехи» (БМП — бойова машина піхоти, -ред.) з розвідкою 93 бригади. Вони тричі зупинялись на перекур біля нас і, якби не жовто-блакитні прапори на їхніх машинах, ми б усіх їх перефігачили. Через дві доби стало зрозуміло, що вони розлякали нам всю дичину. Тоді Вольф, наш командир, сказав мені, щоб я зняла з себе зброю, розпустила волосся, щоб було видно, що я жінка, і йшла здаватися. Ось так ми познайомилися з 93 бригадою. На своїй броні вони евакуювали нас звідти. Потім привезли в своє розташування, там ми познайомились з комбригом Олегом Мікацем, тобто законтактували з армією — і всі наші наступні бойові виїзди вже були разом з армійцями.
