Майстриня з Дніпропетровщини створює дивовижні ляльки (Фото)
Колись давно криворізьку художницю Тетяну Боброву показували в одній із передач місцевого телеканалу «Рудана». Тоді глядачів вразила лялька, яку Тетяна принесла із собою, — чудове янголятко, що відпочивало у своєму гніздечку. Представили жінку як художницю з костюмів муніципального театру «Академія руху». Але ляльки і театральні костюми — не все, чим займається наша землячка. Її ілюстраціями оформлені чимало книг криворізьких авторів. Вона — талановитий графік, прекрасний педагог. Роботи майстрині дуже тендітні, просякнуті якоюсь невимовною філософською правдою, яку ми повинні розшифрувати, коли потрапляємо на її чергову виставку. Сьогодні Тетяна Боброва — гостя «Вістей».
Багатогранний талант
— Пані Тетяно, Ваш талант — багатогранний. Костюми, кераміка, графіка, витинанки, ще, здається, флористика…
— Флористикою зараз не займаюся, це було захоплення у дитячі, студентські роки. Але до квітів, рослин загалом я небайдужа у будь-яких техніках, обожнюю їх малювати.
— Пам’ятаю Ваші дивовижні ляльки, які довелося побачити на виставках, що відбувалися в галереї «Ф-Арт» у минулі роки, на фото у соціальних мережах. Відчувається, що кожна робота має свій характер.
— Свою першу ляльку я зробила, ще навчаючись у філіалі міської художньої школи, що на 44-му кварталі. Тоді кожен учень створив образ одного казкового персонажа, було цікаво порівнювати їхні характери. Далі була театральна трупа «СТУК» (студентський театр розумної ляльки) на художньо-графічному факультеті Криворізького педуніверситету. Ідею нам запропонував викладач Адольф Якович Штейнберг. Ляльки були великі й дуже характерні. Сюжети ми придумували самі. Самі шукали і записували звукові ефекти. Пізніше були виступи на різноманітних фестивалях…
Авторською ж лялькою я займаюся із 1997 року. Першою спробою була лялька-венеціанець. Персонаж — досить гротескний. Потім були казкові та алегоричні, портретні та фантазійні. Моя улюблена з-поміж них — Капелюшник з «Аліси в Країні чудес». Але не тому, що цей твір нині «у моді», книга Льюїса Керрола — наша улюблена ще з тих пір, коли донька була маленькою. І немає вдома іншої книги, «зачитаної» до такого стану!
Мені цікаво створювати образи. Інколи щось сумне, іноді щось лагідне, як бабуся-Осінь із кошиком фруктів та опалим листям… Серед моїх ляльок є, звичайно, й «списані» з прототипів. Люди інколи замовляють певний персонаж, щоб він був схожий чи на них, чи на друзів, родичів тощо.
— Пам’ятаю Ваші витинанки ще з 90-х років — це було щось неймовірне. Чи маєте якийсь секрет?
— Мої витинанки — це не зовсім витинанки, криворізькі глядачі пам’ятають виставки географіки. Філософія лінії, силуету творить фантазійні композиції. Їм притаманний символізм. Я не дотримувалась народних традицій витинанки, а відштовхувалась передусім від особливостей графіки.
— Ви, як митець, мабуть, шукали себе у різних жанрах?
— Як і усі художники, я працювала в різних техніках, вивчаючи особливості матеріалу — флористика, кераміка, лялька, акварель, книжкова ілюстрація тощо.
Робота в театрі
— Згадаємо про Вашу діяльність як художника із костюмів у театрі пластичного мистецтва «Академія Руху».
— Багато років віддала роботі в театрі. Дуже його люблю. І донині вдячна долі, що звела мене із талановитим режисером Олександром Бєльським.
Костюми, створені у цьому театрі (вистави «Безсоння», «Історія ведмедиків панда», «Прощавай, зброє», «Реквієм», «Спогад про майбутнє». — Прим. ред.), перетворювалися на певний філософський образ, глибину якого треба відчути та усвідомити. Бувають персонажі, які мають дві іпостасі — світлу й темну. Людина за своєю природою — неоднозначна. Тож будь-який костюм розроблявся з урахуванням ось таких моментів.
— А ще у Вас була робота над костюмами для «Дон Жуана» у постановці Олександра Бєльського.
— Ми завжди враховували історичну епоху, але необхідно було знаходити її пластичне втілення. Пам’ятаю, режисер підмітив: «А чи не занадто красиві у нас селянки?» А чому б і ні, якщо вони так захопили самого Дон Жуана!
Спільні погляди
— Крім театру, Ви ще й ілюстрували збірки деяких криворізьких літераторів. Розкажіть про це.
— Книжкова ілюстрація стала моїм новим захопленням. Хоча і раніше книги надихали мене на створення картин. Переважно, це збірки поезій криворізьких авторів. Інколи були дитячі книжечки (Інни Долєнік «Гойдалка», Євгенії Платонової «Сказки тетушки Фог»). Стилістика видання залежить від того, наскільки я можу говорити символами, чи, навпаки, від мене чекають «історичної правди». Наведу приклад. «Тринадцятий апостол» Григорія Туренка ілюструвався не один рік. Але ж і 56 ілюстрацій! Поки я малювала, автор іще дописав свою поему. Працювалося легко, тому що я з дитинства обожнювала Олександра Блока, а автор теж присвятив йому частину життя. Я відчувала епоху, персонажів тощо. А ось у виданні «Время желтых носков» В. Лясова — сюжети з життя, цілком знайомі з радянського минулого, але що стосується моди, звичок, довелося консультуватися із чоловіком, він трохи старший і чудово пам’ятав те, що врізалося в пам’ять і автору книги. До речі, іронічний погляд у минуле в нас виявився спільним.
Прекрасне — довкола
— Як на Вашу творчість вплинула війна на сході України?
— З’явилися графіка з Шевченківською тематикою, ілюстрації до історії моєї сім’ї.
Мене хвилюють не лише особисті переживання, але й історія мого народу, родини. Ще в дитинстві, гуляючи у дендропарку «Олександрія», що в Білій Церкві, я думала, що ось цими доріжками проїжджав мій прадід.
Моя рідна тітка написала книгу спогадів, яку так і назвала — «Останній твір на вільну тему». На її 70-ліття мені захотілося зробити їй приємне, я намалювала декілька ілюстрацій до її спогадів, відредагувала їх і ми просто зробили такий собі «самвидав». До речі, минулого року моїй мамі виповнилося 73 роки, а тітці — 82. Вони отримали дипломи учасників міжнародного літературного конкурсу «Бути людиною», а тітка ще й стала переможцем у номінації «художня мініатюра».
— Ви працюєте на продаж?
— Чесно кажучи, це не моя основна справа. Я працюю у школі мистецтв, і це забирає чимало сил, енергії й часу. Крім малюнка, живопису, я викладаю історію образотворчого мистецтва.
— Коли Вам краще працюється?
— Краще мені працюється завжди, коли є час.
— Які роботи приносять найбільше задоволення?
— Я отримую задоволення навіть від маленьких етюдів чи начерків під час мандрівок, чи це стара церква під Ворохтою, чи лісове озеро, чи розкидані вітром парасольки на березі моря… Тож і своїм учням раджу: не розлучайтеся з олівцем, і нехай очі навчаться бачити прекрасне довкола, дивуватися і радіти, адже ми самі створюємо світ навколо себе!
Володимир Думанський,
фото з архіву Тетяни Бобрової
Поделиться ссылкой:
