Майбутнє залежить від нас

logo

Андрій Козачок — один з тих, хто перший став на захист України у зоні АТО. Війна змінила його ставлення до життя, до людей, до України, але чоловік вважає, що саме ця війна може стати початком нового майбутнього. Працюючи на ПАТ «ДніпроАзот», Андрій став активістом громадської організації «Патріот 2015».

«Я підтримую гасло «ніхто, крім нас!» Ми повинні змінювати нашу країну на краще, а не хтось. Адже саме зараз час змін – переламний момент, коли ми повинні діяти, а не закривати очі на те, що в Україні війна. Проблема лише в тому, що й досі більшість людей не бажають змін».

— Як ви ставилися до подій на Майдані?

— Скептично, по правді кажучи. Я навіть дивувався людям, які там знаходились. З телевізора лили одну історію, а люди, які приїздили з Майдану, розповідали зовсім інше. Об’єктивної позиції з цього приводу в мене не було, тому я думав, що пошумлять і нічого не доб’ються. Був впевнений, що ту систему влади, яка намагалася з людей зробити бидло, не зламати.

— Що вплинуло на ваше рішення іти у АТО?

— Відправною точкою стало, коли у нас віджали Крим. В нашого підприємства, де я працював до війни і зараз продовжую працювати, був дуже хороший дитячий табір «Ісари», який знаходився в Ялті, у горах. Я туди їздив з самого дитинства, тому з ним в мене пов’язані найтепліші спогади. І у 2014 році його просто відбирають.

Мене призвали 2 квітня. В нас якраз був турнір по футболу, я грав у заводській команді, коли дізнався про те, що мені прийшла повістка. Наступного ранку я одразу поїхав до військкомату. Там все проходило сумбурно, медогляд також був умовний. Нас направили у 93-ю бригаду. За розподілом я потрапив у зенітно-ракетний дивізіон 93-ї бригади у відділ управління, за спеціальністю «водій-механік». У моїй батареї було ще двоє з нашого міста — Саша Заводовський, він став моїм кумом, та Андрій Луценко, тому ми одразу здружилися.

— Коли ви потрапили у зону бойових дій?

— 25 травня, після виборів президента, ми в’їхали у зону АТО. Коли тільки туди їхали, ми сподівалися, що після виборів все закінчиться, та не судилося. Спочатку були блокпости, тоді здавалося все дуже страшним, але як виявилося, найстрашніше було попереду.

У перших числах липня ми заїхали у Донецьку область, в опорний пункт у Миколаївці, звідти почалися всі події: штурм Карлівки, потім зайняття позицій у селищах Тоненьке та Водяне. 2 серпня ми заїхали у населений пункт Піски, де були до 11 листопада. Наша задача полягала у тому, щоб прикривати лівий фланг Донецького аеропорту, забезпечувати їх необхідною продукцією та вивозити поранених.

— Що запам’яталося чи вразило?

— 2 серпня відбулась перша бойова сутичка, саме в цей день ми, можна сказати, відсвяткували свій другий день народження, але потім був третій, четвертий і так далі.

Коли ми їхали на бойовий виїзд, наш побратим Паша, побачивши церкву, завжди хрестився, а ми з цього спочатку підшуковували. І ось коли ми виїжджали на першу ротацію і проїжджали повз тієї ж церкви, всі почали хреститися, адже були такі ситуації, коли все вирішували лічені секунди. Наприклад, якось повз мене пролетіла 120-та, і коли мене хлопці відкопали, кажуть: «Ми не розуміємо, як ти вижив?» Отримав контузію.

Це зараз з контузією вивозять до госпіталю на реабілітацію. А тоді людей не вистачало, тому легкі поранення лікували на місці, самостійно витаскували уламки. До речі, на той момент в нас не було професійних військових медиків, натомість були дуже хороші молоді медики з «Правого сектору» Марічка та Іванка, які у своєму молодому віці взяли академвідпустку у медінституті Львову та поїхали у зону АТО. Вони, ризикуючи життям, дуже допомагали нам, але і для них це був безцінний досвід.

— Чи змінилося ваше життя після війни?

— Життя змилося, точніше, змінилося відношення до життя. Повертаючись до мирного життя, з досвідом, отриманим у зоні АТО, єдине, що можна сказати: тут жити набагато важче. Треба переступати через себе, адже на війні ми жили лише теперішнім, не було ні минулого, ні майбутнього. Там все просто. Коли повернувся додому, люди досить часто задають дурне питання: «А навіщо ця війна?» і так далі. Як так? Це єдина країна, вона неподільна! Ми ведемо бій на своїй території, ми захищаємо своє! Як би там не було, але ця війна дала величезний поштовх у тому, щоб ми усвідомили, що ми — українці, що в нас є цінності. Єдине, що ми програли, — це інформаційну війну. Коли ми стояли в Миколаївці, там показували лише російські канали, як ми їх називали «сепар-ТВ», то вони так промивають мозок, що сам невільно починаєш їм вірити. Яскравий тому приклад — місцевий мешканець Пісок дядя Вова, з яким ми під час служби познайомились. Він розповідав, що їм вбили в голову, що з Росією вони будуть жити краще, а коли почалась війна, рожеві окуляри спали. А саме ми чим могли допомагали місцевим, більшість своєї «волонтерки» віддавали їм. Зруйнований поселок Піски — це дуже прикре видовище, і ти розумієш, скільки на тих руїнах страждань. І це просто результат політичних ігор.

— Чим зараз ви займаєтесь?

— Одразу після повернення з війни почав займатися волонтерством. До речі, перший бронежилет у нашій бригаді нам придбали мої колеги з трудового колективу. Тому коли я приїхав, розповів на роботі, що треба хлопцям на передовій, всі дуже швидко відгукнулися. Й так, що мені прийшлося тричі їздити на передову. Ми створили організацію «Патріот 2015», де вирішуємо питання атовців та їх сімей, але з кожним днем цих питань все більше і більше.

К. Кіба