Героями не народжуються: як захищають Україну журналісти з Дніпра

logo

Вониз тих, хто не створений для війни, бо вони – не військові, а журналісти. Мали улюблену роботу, коханих, дітей. Але одного дня вирішили, що не можуть не стати на захист цього всього.  До Дня журналіста, який відзначається в Україні 6 червня, журналістка  «Нашого міста» поспілкувалася зі своїми колегами, які пішли на війну.

Олексій Валенко воює поряд з іноземцями

Олексій Валенко працював у холдингу «Наше місто», бувжурналістом сайту 49000. Але  наприкінці березня 2022-го поїхав до Києва, де влаштувався у добровольчий батальйон “Карпатська Січ” (нині  —  49 окремий штурмовий батальйон ЗСУ). Там знаходився до кінця літа, невдовзі після звільнення Київщини батальйон поїхав під Ізюм. Після того ще були виїзди в статусі добровольця. В травні 2023-го Олексій Валенко підписав контракт зі Збройними силами України, вступив в 78 окремий полкдесантно-штурмових військ. Нещодавно він перевівся в інший підрозділ.

— Одне з найсильніших вражень за ці воєнні роки – це Херсон, — згадує 26-річний Олексій Валенко.  —  Після деокупації я декілька місяців виконував завдання в тому районі.Склалося таке враження, що містяни уклали якусь таємну угоду налагодити нормальне життя всупереч всьому, що відбувалося і відбувається. Треба розуміти, що місто обстрілюють буквально через день, область — щодня. Причому, в деякі райони ворог може навіть FPV-дрони запускати. Нещодавно в самому центрі скинули КАБ. Утім, я там через день міг сходити за крафтовою кавою, магазини працюють, вдень діти граються на дитячому майданчику. Уявити щось подібне на інших напрямках складно. Зазвичай вприфронтових містах залишаються переважно літні люди, яким просто нікуди їхати. Херсон же важко відрізнити від умовного передмістя Дніпра чи Києва.

Ще достатньо сильне враження на журналіста справили іноземні добровольці. Він часто  зустрічав їх як в “Карпатській Січі”, так і в десантно-штурмових військах. В навчальній роті в ДШВ  був американець, в 78-му полку Олексій  зустрічав японців,в “Карпатській Січі” дуже багато колумбійців, а ще колись спілкувався з італійцем.

Вражає те, що ці люди дуже часто мали непогане життя на своїй Батьківщині і витратили величезну кількість грошей, зусиль і часу, щоб воювати за Україну, — підкреслює Олексій Валенко. —  Часто це навіть не спеціалісти, не професіонали війни, а просто хлопці, які приїхали сюди з ідейних міркувань. І це не інструктори, вони йдуть служити звичайнимивійськовими.  Тож хоча б з огляду на це ми теж мусимо боронити нашу країну.

Зараз Олексій Валенко виконує бойові завдання, але на сайтах холдингу «Наше місто» читає новини про рідний Дніпро.

Анатолій Івченко став добровольцем

Передпочатком великої війни Анатолій Івченко теж працював у холдингу «Наше місто». А саме – журналістом та ведучим дайджесту новин на Youtube-каналі «Дніпро оперативний». У війську він раніше не служив, але вирішив піти до Української Добровольчої Армії. Потрапив туди 22 березня 2022 року.

— Піти воювати мене підштовхнуло відчуття власної гідності, —  згадує Анатолій. –Подумав: чому хтось має захищати замість мене нашу чудову країну майбутнього? Своїм рідним та близьким спочатку не сказав правду. Запевнив, що буду працювати у пресслужбі у війську. Про те, як є, вони дізнались через чотири місяці. Мене залишилися чекати батько, який, на жаль, помер у лютому цього року, а також мама та кохана дівчина.

Насправді Анатолій спочатку проходив навчання –стандартний вишкіл піхотинця, а потім як навідник міномету. А згодом опинився на границі Донецької та Запорізької області, а в серпні разом з побратимами перейшов на Херсонський напрямок. Коли правий берег Дніпра був звільнений від окупантів, Анатолія відправили під Бахмут. У вересні 2022-го він разом з товаришами цілим підрозділом вступили до лав ЗСУ.

— Коли ми були у звільнених селах Херсонщини, місцеві мешканці зустрічали нас дуже радісно, як героїв, — розповідає АнатолійІвченко. —  На Донбасі такого піднесення не було – бувало різне, загалом люди реагували на нас спокійно. Протягом року ми працювали під Курдюмівкою, поки 28 грудня 2023 року мене госпіталізували з серйозною травмою.

Одним з найбільш тяжких моментів на війні Анатолійвважає евакуацію поранених та загиблих побратимів. На жаль, одного дня одним з 300-х, якого мусили евакуювати, став і сам Анатолій. Справа в тому, що взимку 2023-го йому довелось приблизно тиждень провести на бойових позиціях. За цей час у Анатолія трапилось часткове відмороження стопи та отруєння газами.

— Після реабілітації планую повернутись до минулої професії, — ділиться Анатолій Івченко. – Свого часу я працював не тільки журналістом, а й диктором у холдингу «Наше місто» та у новинах на «Суспільному». Тож маю надію, що мій  досвід стане у нагоді.

Єгор Мороз під час війни став офіцером та одружився

Рішення йти на війну Єгор Мороз для себе ухвалив у квітні 2022 року. Хоча на той момент в нього була улюблена робота –працював редактором сайту «Інформатор». Поцікавившись різними підрозділами, вирішив мобілізуватись у Старичі, на Новояворівський полігон у Львівській області.

— Ще був варіант опинитися у Десні Чернігівської області, але добре, що я туди не потрапив, — згадує Єгор Мороз. – Саме туди незабаром стався «прильот», було багато загиблих. Пройшов базову військову підготовку, після чого мене зарахували у 93 бригаду. Через три тижні опинився на фронті, в Ізюмському районі Харківської області. І почалося —  атаки противника, багато обстрілів. Я був у піхоті.

Єгор зтеплотою згадує своїх командирів, які пройшли АТО. Вони навчили молодого піхотинця виживанню у надскладних ситуаціях. В серпні 2022 року дніпрянин потрапив під Бахмут. Разом з побратимами виїжджав на БМП на бойові завдання, підтримував вогнем піхоту. Потім був Соледар, де Єгор та його товариші тримали терикон біля одного з заводів. Важкі бої тривали з шостої ранку до пізньої ночі.

— Знаходився на териконі, поки мене не контузило, а ще ятравмував коліно, — розповідає Єгор Мороз. – Була довга реабілітація. Дякую дніпровським лікарям – вони поставили мене на ноги. Після цього займався більш спокійною, паперовою роботою. А коли почалися розмови про контрнаступ, я дуже захотів взяти в ньому участь. Перевівся до 47 окремої механізованої бригади, пройшов навчання на оператора БПЛА. Мисупроводжували роботу піхоти, бронетехніки, наводили артилерію. На жаль, наш контрнаступ провалився – не хочу коментувати, з яких причин.

Згодом колишній журналіст став офіцером з морально-психологічного забезпечення. Це консультант для бійців, певною мірою – соціальний працівник. Важлива робота, бо українські бійці, на жаль, не дуже добре знають про свої права та можливості. Зараз Єгор знаходиться у Дніпрі на реабілітації.

— Служба у піхоті впливає на здоров’я, — зізнається 31-річний Єгор Мороз. – Треба лікувати спину, суглоби, бо бронежилет, каска, озброєння, рюкзак, гранатомет, іноді кулемет дуже сильно давлять.

Під час великої війни Єгор створив сім’ю. Це сталося 26 серпня 2023 року  — на власне весілля у Дніпро він прибув на наступний день після того, як став офіцером.Дружину Єгора звуть Софія, вона також журналістка. Молоді люди певний час працювали разом. Зараз дівчина у Києві, пише про сферу ІТ, зокрема – про використання новітніх технологій в оборонній промисловості. Тож Єгор іноді виступає консультантом по деяким питанням.

— Після лікування повернуся до своїх хлопців, будемо далі працювати, — каже Єгор Мороз. – Я військовий, і мій нинішній головний інструмент  — ноутбук – може знову змінитися на автомат. Зараз у піхоті дуже невистачає особового складу, поповнення приходить повільно. А втрати у вигляді 300-х багато. Після кожного поранення бійці вибувають мінімум на декілька тижнів, а той місяців. Нестача людей є наразі головною причиною того, що на деяких ділянках фронту ми відступаємо.

Єгор та його побратими покладають надію на закон про мобілізацію. Але разом з тим, підготовка новобранців зараз триваємінімум три місяці, тож миттєво поповнення на фронт не потрапить. Багато кого відправляють на навчання у різні країни Європи.

— Гадаю, шанси на перемогу в нас є, однією з її умов є повернення людей до того психоемоційного стану, який був на початку війни, — впевнений Єгор Мороз. – Коли шок дуже швидко перетворився на внутрішню мобілізацію. Тоді людимасово підтримували ЗСУ, а зараз донати дуже впали – про це говорять всі волонтери. А тут ще акції типу «Ухилянт» у тік-тоці. Можна скільки завгодно казати про права людини та про те, що ти не народжений для війни, але якщо сюди прийдуть буряти чи чеченці, вони зроблять з нас рабів. Тому краще зараз долучатись до армії. Якщо ти хороший електрик, водій, будівельник, айтівець, фінансист, тебе у 99 % тебе не відправлять в окоп, якщо ти сам туди не попросишся. Будеш працювати за своєю професією.Наприклад, у нас в роті є повар, який був шеф-кухарем одного з київських ресторанів. В армії багато роботи для цивільних спеціалістів. Долучайтесь!

Віктор Ожогін був двічі поранений в ту саму ногу

У 2014 році до зони АТО добровольцем вирушив наш колега – старший лейтенант Віктор Ожогін, який багато років працював на керівних посадах у Дніпропетровській обласній державнійтелерадіокомпанії.  Він тоді став командиром взводу Національної гвардії України. 

 — Майже місяць ми перебували між Новоазовськом та Маріуполем, — згадуває Віктор Ожогін.  —  Нас обстрілювали майже щодня, на третій день після нашого приїзду було знищено практично всі речі, медикаменти. Ми тоді ще не встигли облаштувати бліндажі та вирити окопи – ворожий коригувальник, мабуть, повідомив наші координати… Був ранній ранок, і дякувати Богові, що ми встигли всіх розбудити і вивести з наметів, якіневдовзі згоріли. Спасибі землякам-журналістам: вони допомогли нам відновити запаси одягу. А взагалі, людина звикає до всього, зокрема й до війни. Приблизно за десять кілометрів від нас знаходилися «днрівці», звідти й вівся вогонь. А з іншого боку приблизно на такій же відстані знаходилися російські регулярні війська – зокрема, батальйон «Кавказ». 

За словами Віктора,  він тоді жодного разу не пошкодував, що під час другої хвилі мобілізації наполіг у військкоматі натому, щоб його, офіцера запасу, взяли до армії. Хоча вік був вже солідний — 56 років, практично всі солдати годилися йому в сини. 

— Коли я йшов воювати, взяв із собою фотографії дружини Олександри та молодшої доньки, а ще – знімки старшої доньки та онука, — розповідав Віктор Ожогін. —  Були ще деякі пам’ятні речі, я їх залишив у наметі, під час обстрілу вони згоріли. А ось ті фото, що носив біля грудей,збереглися –  це найдорожчі мої талісмани. 

Віктор Ожогін родом із Воронезької області, довгий час жив у Луганську. У 2014-му з багатьма друзями-луганчанами опинився по різні боки барикад. У Луганську поховано його батька – старшого лейтенанта Івана Ожогіна. Тоді великою мрією дніпрянина було увійти разом зі своїм взводом у звільнене місто та дати на могилі батька залп із автоматів.  Якби ж він знав, як довго ще доведеться чекати на її здійснення.

У 2016 році Ожогін повернувся з фронту на телебачення, працював старшим редактором. Був членом Комісії з журналістської етики. Але у березні 2022-го  знову потрапив на фронт. Заради того, щоб стати учасником повномасштабної російсько-української війни, він у своєму військовому квитку виправив третю цифру року народження — з «5» на «6». Зараз Віктору Івановичу 66років.

У званні старшого лейтенанта Ожогін був заступником командира роти (за напрямом роботи з особовим складом) у батальйоні «Дніпро-1» Національної гвардії України.  Його рота пройшла   Рубіжне, Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут. У Бахмуті він провів 40 діб оборонних боїв, у яких очолював зведену роту, а ще були Ізюм, Куп’янськ. Восени під Лиманом на Донеччині Ожогін зазнав важкого уламкового поранення. Аби доправити Віктора Івановича до польового шпиталю, бойові побратими неслийого на руках близько десяти кілометрів. Уламок потрапив йому в праву ногу, перебило артерію. Пощастило, що один із бійців зміг швидко накласти турнікет.

Після лікування Ожогін повернувся на фронт. Влітку минулого року дістав друге важке поранення в ту саму ногу у бою поблизу Кремінної на Луганщині.  Але і після цього він не демобілізувався.  До останнього часу був заступником командира батальйону по роботі з особовим складом. Зараз –старший офіцер відділу по роботі з особовим складом 31бригади НГУ ім. Олександра Радієвського.

Фото з особистого архіву героїв.

Нагадаємо, раніше ми писали про те, як захищають Україну актори з Дніпра.

Категорія: Афіша,Війна, Новини Дніпра, Тема дня

Позначки: Головне,Новини Дніпра, Україна Росія війна

Приєднуйтесь до нас у

Дивіться також: