Дніпрянка пише біологічні книги для дітей
Нещодавно у харківських видавництвах побачили світ дитячі книги «Шафа під сливою» і «Літо довжиною в ДНК» дніпрянки Аліни Штефан, лікарки — за освітою і літераторки — за покликанням. Видання було представлено на цьогорічному Міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал» у Києві, а 21 липня у дніпровській книгарні «Є» авторка презентуватиме ілюстровану казку «Шафа під сливою». Аліна Штефан розповіла «Вістям», про що її твори, як стають дитячими письменниками, як можна поєднувати літературу й науку, а також роботу й виховання трьох доньок.
Про ГМО та гени для дітей
— Аліно, про що Ваші перші книги?
— «Шафа під сливою» — це пригодницька історія про двох дівчаток, котрі мандрують у старій шафі, якою підперли зламану сливу, улюблене дерево дітей у дворі, а вона виявилася незвичайною. В ній — багато старих журналів, і коли подруги згадують щось із прочитаного, то опиняються в тих епізодах: перетворюються на фехтувальниць, їздових собак, коника й павука… А хотіли вони лише повернутися на кілька днів назад і зробити так, щоб слива не зламалася. Це їм вдалося, але потім ніяк не могли потрапити додому. Цей формат мені сподобався тим, що можна було навести багато цікавих фактів в одній історії. «Шафа…» розрахована на дітей 8-9 років, а «Літо довжиною в ДНК» — для трохи старших читачів. Герої книги — підлітки, учні школи нового зразка, які виграли грант на поїздку в будь-яку лабораторію світу. Але вони відмовляються від цього заради соціального проекту: розповідають на лекціях одноліткам про ГМО, редагування генів, генну терапію, про те, як із клітини можна відновити мамонтів… Була мета зробити пригодницьку історію, яка інформувала б про сучасний стан біотехнологій. Працюючи над даним твором, я багато нового відкривала для себе. Було цікаво знаходити відомості, переосмислювати, вигадувати, як її можна подати доступно для підлітків…
— Як з’явились ідеї книжок?
— «Шафа під сливою» виникла з розмов моїх доньок про пінгвінів, про павучка та коника. Я трохи записую те, що вони між собою говорять, і це стає поштовхом для творів. Раніше вони цього не помічали, а зараз інколи запитують: «Ти запишеш?» Спочатку «Шафа…» була невеличкою казкою, яку надрукував журнал «Маленька фея та сім гномів». Її ідеєю зацікавилася редакторка видавництва «Віват» Олена Рибка. Ми зустрілися на минулорічному «Книжковому арсеналі». Вона сказала, що з моєї історії можна дещо цікаве зробити, але треба додати епізодів. Я це виконала, і в липні ми уклали першу в моєму житті угоду. На тому ж «арсеналі» я відстежувала події, що стосувалися науково-популярних книжок, бо в мене була ідея написати щось біологічне. Побачила презентацію «ЛакіБукс» — це проект, який залучає письменників та ілюстраторів до створення науково-популярних творів для підлітків. У них кілька напрямів, ближчим з яких для мене є біотехнології. Я їм залишила свої контакти, вони у липні зателефонували, ми обговорили ідею, згодом уклали угоду, а коли вже був готовий рукопис, разом шукали видавництво.
Як хобі стало роботою
— Аліно, Ви закінчили медичну академію за фахом «лікувальна справа», а зараз пишете дитячі твори. Як відбувся цей стрибок в іншу професію?
— Я ніколи не мріяла бути письменницею, так як і лікаркою. Починаючи з 8-го класу, їздила на всеукраїнські олімпіади з біології, здобувала зазвичай 2-ге місце, тому все складалося так, що маю вступати до медичного. Чомусь біологічний факультет ніхто мені не запропонував, хоч я — більше теоретик, і з цього факультету для мене була б більша користь, як мені здається. Але в 11-му класі якось подумала про журналістику, навіть підійшла порадитися до учительки української мови й літератури. А вона мені сказала, що до медичного завдяки призовому місцю я вступаю без іспитів, лише за співбесідою, й я ніби вже давно обрала цей виш, то навіщо звертати в інший бік. Після того я не поверталася до журналістики думками, але писала для себе. Стати письменницею подумала тоді, коли сиділа вдома у декреті з третьою донькою: мені це вже так набридло, що хотіла почати ще щось робити. Так, у 2012 році я стала медичним копірайтером: писала статті про стоматологію, онкологію, медичний туризм, імпланти. А потім захотілося щось для душі написати, і вийшла перша казка. Я надіслала кілька казок видавництву «Мамине сонечко», і в їхніх журналах з’явилися мої перші твори. Це мене надихнуло: отже, щось виходить, можна писати далі. Потім я почала робити огляди дитячої літератури для кількох спеціалізованих сайтів і надсилала власні історії у видавництва: просто брала з довідника адреси видавництв, які займаються дитячими книжками, і писала їм. Минулої весни Олена Рибка мені відповіла.
— Вам вдалося поєднати своє хобі із фахом…
— Так. Книга «Літо довжиною в ДНК» без біології та медицини, напевно, не з’явилася б. І мені цікаво продовжувати цю ідею — пов’язувати свої біологічні й медичні знання, досвід із дитячою літературою, зацікавлювати наукою підлітків.
— Чи важко суміщати літературу з іншою роботою та материнством?
— Весь день в офісі поєднати з написанням книг неможливо. Я думала, що зможу писати у вільний час, тому нещодавно влаштувалася на роботу, але вільного часу не стало. І дівчата мають від мене набагато менше уваги, ніж звикли і ніж я сама звикла, бо мені не подобається, коли бачу їх лише ввечері. Тому нещодавно звільнилася — доводиться розставляти пріоритети. Так і почала писати, це була можливість працювати вдома. Не знаю, як можна поєднувати все, тому зазвичай собою невдоволена, бо не встигаю з домашнім господарством.
— Як доньки ставляться до Вашого письменництва?
— Вони, мені здається, пишаються такою незвичною мамою. І це надихає, для мене це дуже цінне.
Наталія Рекуненко
фото автора
Поделиться ссылкой:
