Декомунізувати не можна залишити: хто така Катерина ІІ?

Декомунізувати не можна залишити: хто така Катерина ІІ?

Нині на Дніпропетровщині активно обговорюють питання перейменування регіону. Адже згідно із Законом України про декомунізацію наша область мала б ще в лютому 2016 року отримати нову назву. Тому дніпровські активісти ініціюють перейменування регіону на Січеславську. Зокрема, зареєстрували на сайті Президента відповідну петицію, яка активно набирає голоси. Проте наразі активна частина населення регіону жваво дискутує, як же насправді має надалі називатися поки ще Дніпропетровська області.

Відтак, одна сторона стверджує, що український край давно має бути додекомунізований та носити проукраїнську назву, інша ж переконана — варто лишити назву такою, яка є, та є й прибічники ідеї повернути назву Катеринославщина.

У радянські часи Дніпропетровщина була названа на честь політичного діяча Петровського, який уособлює масштабні злочини радянського режиму, що визнані світовою спільнотою. Раніше Дніпроград вже досліджував та висвітлював постать пана Петровського у долі українською Держави. До нього ж регіон називався Катеринославською губернією та прославляв царицю Катерину ІІ.

Тож ким була Катерина ІІ і чим заслужила те, що на її честь була названа одна з найбільших губерній України — читайте далі у матеріалі.

Після палацового перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Саме за її правління, в період 1764-1783 років, було завдано найвідчутнішого удару по українській вольниці.

Історик Наталія Яковенко у своїй праці цитує одну із інструкцій імператриці прокуророві Сенату князю Олександру В’яземському.

“Мала Росія, Ліфляндія, і Фінляндія, суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції… треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс… Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів щезли…”, – писала Катерина ІІ.

Свою політику зі знищення українського традиційного устрою та, загалом, “очищення” пам’яті українців від славетного минулого Катерина ІІ розпочала практично відразу ж.

Так, вже у 1764 році, за рішенням імператриці, в Лівобережній та Слобідській Україні було ліквідовано інститут гетьманства. При цьому цариця відрубала: «Потрібно, щоб саме звання гетьмана зникло, а не те, щоб якусь іншу людину призначити на цю посаду».

Вся повнота влади зосередилися в так званій Другій Малоросійській колегії, а точніше, у руках графа Петра Румянцева, який її і очолив.

Як можна було здійснити такий широкий наступ на українську автономію? Очевидно, тільки після знищення тих, хто міг чинити опір цьому. На той час це було українське козацтво і Запорізька Січ, як його осередок та символ нескореності.

У 1775-му Катерина ліквідувала Запорізьку Січ та її вольності. Зроблено було це потай і раптово військами «дружнього» запорожцям сербського генерала Петра Текелі, як «нагорода» за їхню вірну службу в турецькій війні. При цьому кошового отамана 84-річного Петра Калнишевського, який закликав не підіймати зброю проти цариці, заслали на Соловки, де у тюремній камері, дуже схожій на яму, провів останні 30 років життя, зовсiм осліпнувши та залишившись без будь-якого спілкування.

Прикметно, що як і у випадку з нинішньою окупацією Криму, російська влада лише згодом видала офіційне пояснення своїх дій щодо заборони козацтва на теренах України, а до того удавала, що нічого не відбувається. Так, маніфест Катерини ІІ про знищення Січі із набором безглуздих звинувачень на адресу запорожців з’явився лише 3 серпня – тобто через 2 тижні після самої події.

Задоволена тим, що здолала запорожців, Катерина того ж 1775 року наказала: «Вживання слова «запорізький козак» розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності» (той самий підхід — стерти із історії саме ім’я…).

Далі Катериною ІІ були продиктовані відомі адміністративні реформи, проведені імператрицею у 80-ті роки. Серед них і скасування козацького військового устрою Гетьманщини (1783 року). Це означало ліквідацію українських козацьких полків. Натомість, було запроваджено російську імперську систему адміністративного управління – створено Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське намісництва. Далі варварський указ від 3 травня 1783 року, який, посилаючись на необхідність акуратного надходження податків до державної скарбниці, прикріпляв всіх селян до того місця, де їх записали в останню румянцевську ревізію та забороняв їм переходити на нові місця.

Саме тоді, по суті, стали рабами вільні українці, чиї предки 1648 року саме за право на волю підняли криваву шаблю Хмельниччини. У ХІХ столітті кріпосна залежність селян на українських землях у складі Російської імперії набула особливо грубих форм. Вона була скасована тільки у 1861 році.

Окремої уваги варте питання так званого «заснування» царицею Дніпра. За указом Катерини ІІ у 1776 році нібито офіційно засновується адміністративний центр і називається Катеринославом. Проте не слід забувати, що місто «Катеринослав» засновувалося не на пустому місці.

За висновками сучасних археологів про те, що найдревнішим містом на території сучасного Дніпра і прямим його предком була столиця слов’янського племені уличів Пересічень, розташований на піщаних пагорбах острова Чаплі, при пересіченні Дніпра і Самари. Місто, яке за чисельністю населення дорівнювало князівському Переяславу і було найдальше винесеним на південний схід Європи крупним слов’янським поселенням, виконувало торгову і логістичну функцію, забезпечувало прохід суден і товарів через пороги, підтримувало переправи через Дніпро і Самару.

Пересічень вперше згадується у літописах під 940 роком, коли його після трирічної облоги взяв воєвода київського князя Ігоря Свенельда. Він виник на початку 800-х років, пережив розгром і втечу у середині 10 століття на захід більшої частини уличів, які не витримали війни на два фронти з варягами і печенігами, але існував і розвивався і за панування болгарів, хазарів, угрів, варягів-русів, печенігів і половців, поповнювався слов’янським людом втікачів з Русі, був одним із центрів бродників. Монгольський погром 1230-1250-х років знищив Пересічень, але не зупинив хід і безперервний розвиток міського життя у Надпоріжжі, продовжувачем якого є сучасний Дніпро.

Потім були Старий і Новий Кодаки, козацька слава і сила, плацдарм волі і нової народної державності, відвойований в орди і степу. Була Січ, само ім’я якої може бути продовженням імені Пересіченя, пронесеного через віки нащадками уличів як пам’ять про свою стародавню столицю.

Тож сміливо можна заявити, що дата 1776 — вигадка, а краще б сказати, міф, який став зброєю в тодішній, кінця XVIII століття, гібридній війні Росії з українцями.

Суть міфологеми проста: мовляв, тут, на землях запорозьких козаків, панувала дикість, але прийшла «матушка Єкатєріна» пліч-о-пліч з «руським миром» і принесла цивілізацію та міське життя. З таких цеглинок і будувався фундамент панування Російської імперії на наших територіях. Адже мало підкорити народ, треба нав’язати йому власне трактування історії, і тоді роби з ним, що хочеш.

Можна зробити висновок, шо правління Катерини II позначилося повною русифікацією України. Під час владарювання імператриці росіяни «підчистили» українські книгозбірні та підправили власну історію. Катерина ІІ несе особисту відповідальність за знищення Запорізької Січі – останній оплот української державності, розчленування Гетьманщини на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, під час урочистого відкриття яких народ був зобов’язаний кричати: «Віват, Вєлікая Єкатєріна”. Також цариця закріпачила українців, а ще заборонила козацьке військо, запровадила російську мову викладання в Києво-Могилянській академії. За свідченням істориків, в одному із приватних листів з Києва вона писала: «ніде в своєму житті не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як на Україні».

Також Катерина ІІ не засновувала наше місто, не заселяла регіон та не за її ініціативи в області з’явилося життя. “Катерина-засновниця” — популярний міф, нав’язаний радянською історіографією. Скоріш вона зробила все аби «очистити» пам’ять українців від славетного минулого, тим самим зробити українців чужинцями на своїй же землі.

Нагадаємо, електронна петиція розміщена у розділі веб-сайту Офіційного інтернет-представництва Президента України та доступна за посиланням. Для того, щоб підтримати електронну петицію щодо закріплення Січеславської області в Конституції України необхідно дотримуватись певного алгоритму.

Автор: Дарина ТВАРА