Чорні запорожці і холодноярці: як нові назви та символи ідеологічно відроджують Українське військо
На початку російсько-української війни навесні-влітку 2014 року в Україні почали з’являтися добровольчі підрозділи, які обирали для себе суто українські назви. “Січеслав”, “Київська Русь”, “Сармат” — ці назви так чи інакше пов’язані з історичними коренями України, які підкріплювали бойових дух добровольців на полях Донбасу.
У свою чергу, офіційні підрозділи Збройних сил України до останнього часу так і залишали за собою радянські та пострадянські назви, які не мають жодного відношення до української історії.
Дмитро Журавель, журналіст порталу Opinion зазначає, що зміна назв і символіки — це одна із головних вимог на шляху до віддалення нашої армії від так званого “руського миру”.
“В умовах гібридної війни подібні кроки керівництва країни та безпосередньо армії важко переоцінити. Збройні сили поступово звільняються від спільного контексту з російською армією. Звісно, на перший погляд зміна символіки може здаватись недієвою. Але це все діє на рівні свідомості та підсвідомості, психології людини. Чітке відокремлення “свого” від “чужого” гратиме тільки на користь. Культивувати українське та відмовлятися від “братского”, яке нав’язується протягом всього існування України, – це завдання не лише армії, а всіх. Нещодавній випадок, коли після зміни символіки прикордонної служби виявилось, що вона нагадує символіку терористичних угруповань “ДНР-ЛНР” – це якраз приклад того, як система намагається пручатися та не піддаватися змінам. Але змінюється все. І наразі не тільки символіка ЗСУ, а вся українська армія повністю. Зрештою, за останні роки дійсно можна сказати, що вона є. Тому будь-які кроки, хоч зміна кольору беретів десантників, хоч логотипів – це точно крок уперед. Та сама історія з військовими привітаннями, це такий самий крок вперед і крок від радянського минулого, яке продовжує культивуватися Росією.”, — зазначає Дмитро Журавель.
Протягом останнього року одразу декілька бригад ЗСУ змінили свої назви та узгодили нову символіку, або ж впевнено розпочали цей кропіткий процес.
Зокрема, 72 бригада отримала назву на честь Чорних запорожців — бійців часів визвольних змагань 1917-1921 років,а 24 бригада була названа на честь Короля Данила Галицького. На черзі — урочиста церемонія присвоєння нових назв 55 бригаді (Запорізька Січ), 56 бригаді (Маріупольська), 3 полку спецпризначення (Святослава Хороброго) та 93 бригаді (Холодний Яр). Під час урочистого параду до Дня Незалежності ці підрозділі мають отримати нові бойові прапори. Окрім цього, під час параду на Хрещатику українські війська вперше мають вітатися гаслом “Слава Україні”.
Як бачимо, українізація війська набуває все більших масштабів. Необхідність цього процесу підкреслюють і учасники бойових дій.
“Вважаю, що сьогодні саме і є той момент, коли введення нових назв та символіки в ЗСУ мало б найкращий та найпозитивніший вплив на бойовий дух та боєздатність цих підрозділів. Саме зараз кується нова українська армія, саме зараз і цій армії закладаються свої, власні традиції та пишеться своя, власна військова історія України. І вояки мають відчувати, що саме вони і є тими, хто безпосередньо причетні до цих змін та становлення традицій. тому, коли та чи інша бригада отримує нове найменування — це є знаком усвідомлення та відзначення її заслуг та подвигу у війні. Звісно, це піднімає бойовий дух та надихає на нові подвиги”, — зауважує Олександр Писаревський, боєць, який у складі добровольчих підрозділів побував у найгарячіших точка війни на Донбасі.
Що стосується випадків, коли окремі військові відмовлялися примати нову символіку й саботували ці зміни, то Олександр Писаревський зазначає, що це — одна із сходинок, яку треба пройти на шляху до остаточного реформування армії.
“Щодо несприйняття, деякими, малосвідомими віськовослужбовцями нової уніформи, то не бачу в цьому жодної трагедії. Справа в тому, що військо завжди було найконсервативнішою частиною суспільства. В ньому завжди досить важко приживалися нововведення, але приживалися. Ще більша інерція у так званих елітних підрозділів та родів військ, якими прийнято вважати ДШВ та МП. Хлопці чіпляються за старі, ще совкові, погляди та традиції, до яких, до речі, не мають жодного відношення. Я ще розумію, коли дядьки, які служили у ВДВ чи ДШБ СРСР чіпляють на себе блакитні берети і зовсім не розумію, коли їх одягають юнаки з ЗСУ. Як на мене — це просто недоліки і недопрацювання заступників командирів з виховної роботи. Гадаю, що ця проблема вирішиться з плином часом і вкоріненням української традиції. Як на мене, то українським десантникам є набагато більше чим пишатися ніж їхнім совковим колегам, які прославилися лишень участю у інтервеціях, бандитських нападах на сусідів, та зрадницькими ударами в спину найщирішим союзникам», — констатує боєць.
Схожої думки притримується і Микола Колесник, куратор батальйону “Кривбас” голова Ради ветеранів АТО при партії УКРОП. Втім, він наголошує на тому, що разом із зміною “обгортки” має змінюватися і “начинка” ЗСУ.
“Шкода, що зміна символіки ЗСУ не відбулась ще у 1991 році, коли обмежились тим, що додали до радянських трохи жовто-блакитних кольорів. Якби зміни були впроваджені одразу, вважаю, ми мали б на початок війни не спадкоємців радянських традицій з синьо-жовтими елементами, а справді національне військо. Важко сказати, наскільки символіка впливає на боєздатність військових частин і підрозділів у відсотках. Цей вплив важко виміряти, але те, що він є й доволі значний – заперечувати не можна. Та найважливіше, на мою думку, те, що змінювати кольори однострою, шевронів і бойових прапорів потрібно синхронно, з відходом від “совка”, який майже вбиває ЗСУ. У нас уже є цілий якісний прошарок командирів, котрі з першого дня на війні з Росією. Ці люди вміють воювати й не розуміють затримки з упровадженням нових бойових статутів, шаленого, у десятки й сотні кілограмів папірообігу, не розуміють, чому ті, кого вдень зі свічкою було не знайти на фронті у 2014-2015 роках, тепер вирішують долі, кого милувати, кого «страчувати», кого на гору пхати, а кого – розбити об саме дно. В часи перемир’я та окопної тяганини реанімувалися найгірші прояви довоєнної статутщини, кар’єризму та бюрократії. Декларуємо вступ до НАТО, а в реалі атавізми “совка” й “постсовка” не дають нам змоги подолати загнивання системи”, — зазначив Колесник.
Сам куратор батальйону “Кривбас”, як і багато інших українців, у свій час проходив службу в радянській армії, але символіку “совєтських” військ в українських підрозділах не захищає, бо вважає що сьогодні не варто чіплятися за минуле й не заважати молодому поколінню українських воїнів встановлювати свої “порядки”.
“Я служив ще в радянській армії, у ВДВ, маю свій берет і тільник, але навіть не починаю дискусію про те, чи “потрібно/непотрібно” було змінювати кольори. Я не чіпляюся за минуле, бо далі служити та захищати Україну вже молодим бійцям, яких не обтяжує “ностальжи” за службою в Тамбові, Тулі, Воронежі чи десь під Москвою. У таких самих (нещодавно) блакитних та чорних беретах у нас стріляв і досі стріляє ворог. Як пам’ять про крилату піхоту, що пішла в небо, свій берет я збережу, але жодних дискусій щодо цього не вестиму й радити нічого не збираюсь”, — розповідає він.
Разом із цим, Микола Колесник не забуває і про “беркутівців”, які лише формально внесли зміни у свою символіку, а по суті залишили старі порядки в своїх підрозділах.
“Та знову-таки скажу, що змінена символіка, шеврони, кольори, однострій і бойові прапори, на яких кров загиблих героїв, привітання “Слава Україні!” та відгук “Героям слава!” не повинні бути прикриттям махрового “совка”, який пожирає ЗСУ зсередини, – змінювати потрібно все! До речі, мене не полишає думка, що у колишніх “беркутів” уся символіка майже без змін, окрім декількох абревіатур. Дуже хочу побачити вишикуваних спецпризначенців, які одноголосно на “Слава Україні!” відгукуються “Героям слава!” Якісні зміни потрібні всюди, та зовнішні ознаки, на жаль, не можуть вирішити всіх проблем. Але особисто я вірю у краще! Слава Україні!”, — підсумував він.
Як бачимо, зміна символіки і назв в українських частинах, не дивлячись на окремі випадки “саботажу”, знаходить лише позитивні відгуки у суспільстві та серед людей, які наближені до війська. Проте, за чотири роки в ЗСУ до кінця так і не викорінена найголовніша проблема на шляху до створення стабільних боєздатних підрозділів — “совковщина”. Саме через неї сьогодні з лав Збройних сил масово звільняються бійці, які мають бути щитом держави.
Очевидно, що це питання може вирішитися лише з часом — коли найвищі керівні посади в армії посядуть молоді й прогресивні представники Нового Українського Війська, які міцно загартовані в боях з російськими окупантами.
Системні реформи в ЗСУ відбудуться саме тоді, коли критичної маси наберуть інші, менші зміни. І сьогодні можна впевнено казати, що зовнішнє оновлення війська — це саме той необхідний крок, який у майбутньому наблизить армію до нових висот.
Автор: Антон МОРОЗ
