Автор проекту «Слово на стіні» Анастасія Теплякова: Ми повертаємо забуті імена

Останнім часом стіни дніпровських будинків прикрасили різноманітні мурали. Графіті з котом, модульний малюнок на стіні, і навіть скандальне зображення дніпрянина з пакетом мережі «АТБ» на тлі Ейфелевої вежі — ось лише не повний список. 49000.com.ua поговорив із Анастасією Тепляковою, автором літературно-мистецького  проекту «Слово на стіні», про натхнення, вандалізм і поезію.

— Розкажіть, як починався проект «Слово на стіні»?

— Все почалося наприкінці лютого 2016 року в м. Покровськ  (тоді місто ще називалося Красноармійськ) Донецької області. Ідея виникла давно. Мені завжди подобалась українська література. Але дуже краяло серце те, що її надто мало читають. Є багато прекрасних творів, які, з різних причин, на жаль, забуті. Існує величезний розрив між читачем і автором, будь-яким автором, незалежно від того, який жанр, проза це чи вірші.

-Чому ви вирішили доносити до людей українську літературу у формі стріт-арту?

— Мені завжди подобався цей стиль. Я люблю гуляти по місту і фотографувати все, що люди пишуть на стінах. Думаю, вони роблять це тоді, коли витримати вже неможливо, коли щось просто горить і пече, так треба висловитись. Ми вирішили писати уривки з української літератури на стінах тому, що це – нетрадиційний, абсолютно новий спосіб її поширювати. Просто роздавати книжки нецікаво, люди візьмуть, але навряд чи будуть читати. Це вже точно було, а от римовані чи прозові уривки на стінах – ні. Тому, хочеш — не хочеш, а все одно будеш читати українську літературу, бо ось вона – перед твоїми очима.

— Як ви обираєте автора, якого будете цитувати на стінах?

— Ми намагаємось обирати місцевих, забутих письменників та поетів. Тому що імена, наприклад, Тараса Шевченка чи Лесі Українки, і так всім відомі. Місцевих же авторів ніхто не знає, звідси складається враженн, що якісної літератури в нас просто немає. Наприклад, переважна більшість людей на питання, чи читали Олеся Гончара, зробить великі-великі очі, і перепитає: «А хто це?».

— Але ж Олесь Гончар – наш земляк!

— Так, і  що вже тоді казати про інших місцевих авторів! Тому ми виправляємо цю величезну помилку, повертаючи митців із забуття.

— Як ви обираєте цитати для Дніпра?

— За тим же принципом: автор має бути тутешнім, народитися, жити або творити у Дніпрі. За сенсом – цитата має бути невелика, щоб її можна було осягнути оком, одразу прочитати. Цитата має «чіпляти» людину, змушувати замислитись.

— Чи псували ваші написи вандали?

— Так, в минулому році цитату на зупинці біля вулиці Телевізійної зіпсували вандали. «Чорному чоловічку» домалювали «вміст» в штанях, ми це все виправили, перефарбували, але, на жаль, напис не пережив зиму. Фарба почала лущитись, і ми власноруч замалювали графіті, а потім зробили заново.

Ще на наших графіті писали наркорекламу. На портреті Гончара письменникові зафарбували очі тим самим чорним балоном. Дівчина, що його малювала, попередила, що треба зафарбувати, бо відновленню не підлягає. Ми так і зробили. І лише навесні наново зробили трафарет.

— Як ви обираєте район?

— Район не має значення, головний критерій – щоб напис побачили якомога більше людей. Звісно, тут центр іноді краще, бо більше людей проходить. Але саме на ньому ми не концентруємось.

— Чи берете участь у спеціальних конкурсах?

— Ми виграли грант від Британської Ради, але там винагорода «натурою» — фарбами та іншими необхідними матеріалами. В спеціалізованих конкурсах, наприклад, в Фестивалі муралів,  участі не беремо. Мабуть, тому, що ми — самі по собі. Ми не вписуємося у формат конкурсів, а змінювати власний формат ми не хочемо. Тому що наше завдання – поширювати літературу, а не просто малювати.

— Як ви зібрали команду?

— Спеціально я нікого не збирала. Мені просто дуже пощастило з друзями,  знаю багато людей, які малюють, вони завжди відгукуються на мої ініціативи. Варто лише написати в соцмережі – і вже є команда. Навіть черга утворюється, люди пишуть: «А можна і мені помалювати?».

— Як  знаходите фінансування?

— Я вже розказувала про грант, що приніс нам матеріали. Недавно зробили власну банківську картку. В нас є наліпки, магніти з локацій, потроху продаємо. Найбільше допомагають друзі, переказами на ту ж картку чи готівкою. Ми ні в кого не просимо, зазвичай, люди самі пропонують гроші. Думаю, це і є підтвердження важливості проекту.

— Які у вас плани?

— Любимо експериментувати, шукати нові форми, нові локації. Єдина умова – наша робота — майже завжди експромпт, бо всі учасники проекту працюють, студентів чи школярів, що можуть присвятити півдня графіті, в нас немає. Тому малюємо, коли є вільний час, іноді і в темряві, і на холоді. З людьми в нас просто магія – я нікого не шукаю, учасники самі приходять. Не знаю, як це працює, але працює – і слава богу.

— Як би ви коротко описали «Слово на стіні»?

— Наш проект – про любов і повагу до слова. А ще – про відновлення коріння. Ми намагаємось повертати забуті імена. А ще «Слово на стіні» — це щось «a little bit crazy», адже ми малюємо вночі, малюємо на холоді, буває, що приїжджаєш додому, і ще півтори години намагаєшся відігрітися. Ми розуміємо, що наша поведінка незвична для багатьох, викликає дуже багато запитань, але інакше вже не можемо. Врешті решт, ми ж не просто робимо проект, а ще й класно проводимо час. Мабуть, тому, у нас нема проблем з послідовниками.

-Розкажіть цікаві історії, що трапились на локаціях?

-Коли ми тільки починали робити графіті в Покровську, було дуже холодно, як-ніяк, кінець лютого. Ми працювали між четвертим та сьомим поверхами, а я знімала процес на камеру. І от, стою я, знімаю, аж раптом помічаю, що в наш бік йде пара, жіночка й чоловік, сильно напідпитку. Чим вони ближче, тим мені зрозуміліше, що вже треба прощатись або із життям, або з апаратурою. Поки я думаю, жінка підходить до мене і питає: «Це ви написали?». «Ні, — відповідаю, — це он хлопчик нагорі, він малює». І тут незнайомка раптом мене обнімає і починає плакати, каже: «Мені так потрібен був цей знак згори, дякую, що написали!»

В Павлограді також був цікавий випадок. Ми собі малювали, повз йшов чоловік з пляшкою. Підійшов до нас, питає: «А що це ви робите?». «Та ось, — відповідаємо, — малюємо». «А чиї слова?» – «Світличної» (Ганна Світлична, українська поетеса, родом з м. Павлоград — прим. автора). «О, а я читав Світличну. То можна, я з вами помалюю?». Ми, звісно, дозволили.

-Як у вашому житті з’явились курси української мови? За якими принципами викладаєте?

-Мене запросила місцева «Просвіта». Курси стартували в листопаді минулого року. У нас два заняття на тиждень, одне – теоретичне. Інше – практика.

— Хто частіше за все приходить до вас вчити українську мову?

-Приходять різні люди, але залишаються, в основному, люди середнього віку, переважно, жінки.

-Ваша робота пов’язана із мистецтвом і мовою?

-В мене дві освіти, за першою з них я – інженер-землевпорядник. На щастя, ніколи не працювала за цим фахом. А от друга освіта  — українська філологія, і я із задоволенням працюю в цій професії. Раніше викладала на підготовчих курсах російську мову для іноземців. Тепер, нарешті, з’явилася і  українська мова для студентів з інших країн. Робота мені дуже подобається, студенти також.

—А як ваша власна поетична кар’єра? Чи плануєте найближчим часом щось видати збірку?

-Я скажу так: пишу вірші, тому що не можу не писати. Час від часу вони виходять в поетичних альманахах. Щоб видати збірку треба, перш за все, впорядкувати всю поезію, а на це, в свою чергу, потрібен час. Цього ресурсу наразі не вистачає, тому все є, як є. Так, звісно, мені було б дуже приємно, якби мої рядки змогли прочитати більше людей, хоч і пишу я, в першу чергу, для себе.