«А їстоньки хочеться, а ми ж йдемо без нічого», — свідок Голодомору
Перший Криворізький приєднується до акції «Запали свічку».
Впродовж тижня о 18:00 ми розповідатимемо історії, які страшно згадувати, але які треба знати. Не будемо забувати свою історію. Без минулого — немає майбутнього.
Сьогодні Ганна Никифорівна Власенко (у дівоцтві Степаненко) має доньку, двох онучок. А смак того окрайця хліба вона пам’ятає все життя. Каже, що нічого смачнішого ні до, ні після не їла.
«Тітка привезла з Західної України буханець хліба та й каже, плачучи: «Дітки, вставайте, ось дивіться, що я вам привезла». А ми ж того хліба так давно не бачили! Дала нам по шматочку. Скільки живу, стільки не забуду який же він добрий був той хліб! Не знаю, як ми вижили».Ганна Никифорівна Власенко народилася у голодному 1933-ому у селі Шевченки на Сумщині. До сьогодні бабуся Ганна пам’ятає кожен день свого голодного дитинства, важкої, у щоденній праці юності.
На щастя, дитинство її доньки, що народилась і росла вже у Донецьку було ситим. А двом онукам скаржитись на недоїдання грішно було і поготів. Обидві кажуть, що бабуся завжди годує, як кажуть в народі, «від пуза».
А у 1947-му, розповідає бабуся Ганна Власенко, їли шпичаки.
«Шпичаки, що це?. У нас у лузі за фермою весною стояла вода. Річка виходила з берегів і заливала. А в лузі ріс очерет. Висока така рослина, а коли старий – цвіте віничком пухнастим. І як тільки він з води вилізе, ми його «хвать». Воно таке розовеньке з білим, солодке-солодке. І ми його їли».Згадує Ганна Никифорівна і як приходили та забирали останнє, що є у хаті.
«Тоді, після війни, приходили з сільради, кажуть до мами:- Вам треба здати 300 штук яєць.- Так в мене ж і курок немає.- Не знаю. Треба здати і все.У кого корови – здавайте молоко, у кого пшениця – пшеницю. Вигрібали, вимітали все».Та як би тяжко не було, але якось виживали.
«Навіть вчилися. Ходила в школу в бабусиних чобітках. А через те що старі, обтріпані були, одрізала верхню половину чобота і бігала. Полотняна торба через плече — там книжки. І пішки у школу на Дмитрівку (Великописарівский район Сумської області — ред.). Ходила з нами Женька, вона багатша за нас була. Йдемо у школу, тільки перейдемо річку — дістає Женька з торби пиріжок і їсть. Ще до школи не дійшли, а вже їсть. А ми йдемо без нічого. А їстоньки ж хочеться! У школі нічого не давали тоді. У 1947-1948 роках це було».Восени, взимку вчилися, а влітку у колгоспі працювали. Ганна робила на молотарці. Треба було на млина подавати снопи, зв’язані оберемки хлібного колосся.
«Кидаю, кидаю – хоч би попити, хоч би впасти, хоч би що. Коли той обід – буде чи ні? Молотимо, молотимо. Слава Богу – обід. Побігли, попадали під скиртами – спимо. Ну, думаю, ввечері, прийду додому, ляжу одразу. Та де там! Прийшла, вмилася і на танці бігом».
Не тільки сумні події згадує Ганна Никифорівна. Були і моменти радості у ці страшні роки.«Як я у бабусі платки крала! – сміється. — Оті півтораметрові: рожеві, червоні, блакитні. Платком зав’яжуся і біжу на танці. А бабуся каже: «В таких платках на танці не ходять, тільки в церкву, на весілля і кудись у гості на свято. А я брала та бігла. А потім тітка відвезла ті хустки на Західну: в вузличок зав”язала та й поїхала. А звідти привезла борошна та хліба».
Ганна Никифорівна знала голод, важку працю, і завжди пам’ятає смак того окрайця хліба, привезеного тіткою із Західної України.Розповідає родині бабуся, а на очах бринять сльози.
І раптом згадує рядки:
«Розійшлись ще дітьми, а зустрілись дідами.З давнини тих часів стали спогади враз.«Пам’ятаєш, Гришуню, як ми дітлахамиЙшли щодня на стерню колосочки збирать?»
«Пам’ятаю, Ваньок», — і в Гришуні зненацькаЗасльозилися очі, спохмурніло чоло.Не забути тих років голодних юнацьких,Не забути як з голоду пухло село.
Як війна в нас дитинство і юність украла,Не вернула батьків і спалила житло.Як з малими дітьми матері бідували,Як же тяжко в воєнні роки всім було…».
Фото зроблено для дошки пошани на підприємстві «Донецький спецкомбінат» у день нагородження Орденом «Трудової слави» у 1983 році. До Донецька Ганна Власенко переїхала у 17 років, Тоді, розповідає, вербували на будівництво шахт. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Згодом переїхали до Кривого Рогу. 
І сьогодні у свої 83 роки бабуся Ганя порається у городі, заготовляє щось на зиму. Хоча діти й онуки забезпечують усім необхідним, страх, — який вже в”ївся у свідомість, — залишитися у хаті без крихти хліба, примушує щоденно кланятись землі. Селянська праця дуже нелегка, але вона їй рада, бо, каже «так усе ж буде!».
