Затребувані, але не визнані державою

logo
181759_zatrebuvani_ale_ne_viznani_derzhavoju.jpeg


Затребувані, але не визнані державою

Понад рік доброволець з Кобеляк провів у зоні АТО — майже весь час на передовій. А тепер не може отримати посвідки учасника бойових дій.

«Я вдягну військову форму, щоб ви мене одразу впізнали», — каже Олександр Ярський з Кобеляк (позивний «Якут»), коли домовляємося про зустріч по телефону.

Через два місяці йому виповниться 71 рік. А коли пішов у зону АТО, мав за плечима 68. «Як можна сидіти вдома на дивані, коли в країні така біда? А я ж іще відчуваю в собі сили, можу скрутити й молодого, якщо потрібно. (Олександр Борисович і справді чоловік міцної статури, замолоду займався спортом — мав три перші розряди: з гімнастики, боротьби й важкої атлетики.) До того ж, хоч і доріс до гірничого майстра, мій основний фах — підривник. У своєму житті підірвав, мабуть, тисячі тонн вибухівки (спеціалістів такого профілю в нас не так багато), тому вважав, що мої знання і вміння можуть знадобитися особовому складу. Звертався до заступника військового комісара області, пропонував свої послуги, той охарактеризував мене так: дід, мовляв, адекватний. Проте вік у мене — самі розумієте… Навіть з офіцерського складу в такому віці в зону воєнних дій уже не брали».

Хоча у військкоматі 68-річного Олександра Ярського й не взяли на фронт, він таки знайшов можливість туди потрапити. Його сусід Володимир Маньківський (позивний «Херсон») у той час ніс службу у 5-му батальйоні Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Він розповів командирові батальйону, що в нього є дуже патріотичний земляк, дід-підривник, іще при здоров’ї. А той і каже: нехай, мовляв, приїжджає. Отак разом із Володимиром Маньківським Олександр Ярський і прибув у 5-й батальйон. 

Олександр Борисович показує мені фотознімок будинку в Пісках, у якому він мешкав з побратимами. Одного разу в міцну будівлю влучила 120-міліметрова мінометна міна і, ясна річ, зруйнувала її. Затримуюся поглядом на шрамах на обличчі літнього чоловіка. Проте, як виявилося, поранення Олександр Борисович отримав на любовному фронті: не поділив з колишнім однокласником однієї панянки. Свого часу Олександр Ярський любив жінок (і вони його теж), проте зрештою лишився самотнім і нині живе разом із 43-річним сином (з 10 років виховував його сам). Має 17-річну онуку.

Невдовзі, під час Мінських перемовин, постало питання про те, що з нашого боку воюють незаконні збройні формування. Тобто «Правий сектор» прирівняли, по суті, до бандформувань — так 16 квітня 2015 року за наказом згори нас вивели з Пісків. Мені довелося побувати в Красногорівці й на Світлодарській дузі. У Красногорівці ніс службу у складі 1-ї окремої штурмової роти, командиром якої був іще зовсім молодий вояк із позивним «Да Вінчі». Ми займали оборону на спортивній базі, у паркані були ніші, звідки наші бійці вели вогонь і спостерігали за противником. За кілометр від нас, у промзоні, окопалися сепаратисти. У 2016-му місяць жили в лісосмузі під Дебальцевим — біля Бахмутської автотраси. Там, як і інші, я стояв в окопі. Увечері била артилерія, удень стріляли снайпери. За нами дислокувалися бійці Нацгвардії. У результаті вони отримали всі пільги, будучи за 60 кілометрів від передової. А добровольців не надто шанують. Хоча, якби не ми, невідомо, як повернувся б хід цієї війни. Звісно, ми не виконували злочинних наказів на кшталт «не відкривати вогню у відповідь». Пригадую такий епізод: по військових з 93-ї бригади вели прицільний вогонь танки противника, були жертви, а наказу стріляти у відповідь згори не надходило — це було якраз перед перемовинами в Берліні навесні 2015-го. Ми тоді втрутилися: підбили ПТУРами два танки, третього не встигли, бо він утік. Після цього, правда, нас три доби «накривала» їхня артилерія — досить точно била по наших позиціях».

Перебуваючи в зоні АТО, Олександр Ярський не думав про якісь регалії чи пільги — було не до того. А потім йому стало образливо: був на фронті, нюхав порох на передовій, а навіть посвідки учасника бойових дій не має.

«Таких паперів ніде не беруть до уваги. Я вам скажу, що легше пробити оборону ворога, ніж чиновницьку оборону. Звертався до Міноборони України, але отримав відписку. Відмову у видачі мені посвідки учасника бойових дій мотивують тим, що я не воював у складі Збройних сил. До речі, дехто з добровольців, разом з якими їли з одного казанка кашу на передовій, перейшов до 54-ї окремої механізованої бригади. Але ж мене через вік туди нізащо не взяли б! Власне, тому й змушений був повернутися з фронту додому», — розповідає чоловік. 

Головне управління персоналу Генерального штабу Збройних сил України також повідомило, що, «згідно із Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту», надання статусу УБД передбачено особам, які у складі добровольчих формувань брали безпосередню участь в антитерористичній операції, за умови, якщо в подальшому такі формування були включені до складу Збройних сил, Нацгвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань. За наявною інформацією, 5-й окремий батальйон Української добровольчої армії та ДУКа «Правий сектор», у складі яких ви перебували в зоні АТО, не були включені до складу ЗСУ. Враховуючи зазначене вище, Міноборони України не має законних підстав для надання вам статусу учасника бойових дій».

Александр Ярский

Фотокореспондент із Горішніх Плавнів, який сфотографував Олександра Ярського, наступного дня загинув

«Державна служба України у справах ветеранів війни та учасників АТО повторює все це слово в слово. Щоправда, вона мене обнадіює: «У разі включення добровольчого формування, у лавах якого ви брали безпосередню участь в АТО, до складу ЗСУ, Нацгвардії чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань ви матимете право звернутися до комісії відповідного  відомства для надання вам статусу учасника бойових дій». Ось уже три роки включають, усе обіцяють. Знаєте, що таке узаконити чи не узаконити? Це «договірняк».

Добровольців же не легалізують через те, що найвищі ешелони нинішньої влади налаштовані проти патріотичних рухів. Ніхто з високопосадовців вам цього не скаже, але насправді це так. Комусь дуже вигідно удавати, ніби добровольці не відіграли значної ролі в цій війні, як вигідно було й розколоти ДУК. Але ця влада — тимчасова, у нас є право її змінити. І якби ми не були такими дурними, то не дали б їй над собою панувати. Я дуже розчарований тим, що добровольців не підтримали на рівні держави, хоч вони, по суті, прийняли на себе перший удар. За моєю інформацією, у Верховній Раді лежить законопроект про те, щоб визнати добровольців учасниками бойових дій, але його не розглядають. Бо, крім усього, це ще й економія коштів, — робить висновок Олександр Борисович. — На всіх рівнях мені ставлять дурні запитання: де ви, мовляв, узяли зброю, хто вам її видав? Я рядовий, і зброю мені видав командир — хіба це незрозуміло? Хоч загалом «Правий сектор» мав 6 рапір, важкі міномети, ПТУРи — не було хіба що авіації. То хіба вище військове керівництво про це не знало? Коли потрібна «показуха», з телеекранів показують відомого російського кіноактора Анатолія Пашиніна, котрий знімався в культовому серіалі «Грозові ворота». Перебравшись в Україну, він став бійцем 8-го батальйону Добровольчої української армії. Знімальна група, яка приїжджала до нього, показувала військову форму добровольців, зброю. По суті, частково визнали добровольців, посмертно присвоївши звання Героя України одному з нас — оперному співакові Василю Сліпаку (позивний «Міф»), котрий входив до десятка найкращих голосів світу. Ми перетиналися з ним на дорогах війни. Коли разом із бійцями він проїжджав Авдіївкою і співав якусь зі своїх арій, можна було подумати, що мелодія лине з гучномовця. Василь загинув від кулі снайпера через 40 днів після того, як я повернувся з зони АТО додому, на тій бойовій позиції, де раніше стояв і я. Він 19 років прожив у Франції, був солістом Паризької опери й забезпеченою людиною, але приїхав, щоб захистити Батьківщину. 

А тим часом, поки нагорі добровольців ніяк не легалізують, рішення визнати їх учасниками бойових дій ухвалюють на місцевому рівні. Першим це зробив Івано-Франківськ. На сьогодні вже в 15 областях добровольцям видають так звані регіональні посвідки УБД. 

«Вирішує це питання комісія при облдержадміністрації після того, як проголосують депутати обласної ради, — вводить мене в курс справи доброволець з Кобеляк. — У мене є відеодокази: на кадрах, які зняла творча група «5-го каналу», я дарую Дмитрові Ярошу виготовлену власноруч дерев’яну скульптуру (різьба по дереву — моє хобі) — він приїжджав у зону АТО, а я саме був днювальним у нашому опорному пункті. Інтерв’ю зі мною і мої фотографії розмістила в книзі «Неоголошена війна» журналіст «5-го каналу» Ольга Калиновська. Проте що мене коробить? Аби довести той факт, що я був у зоні АТО, маю надати свідчення не добровольців, а саме бійців Збройних сил України, та ще й нотаріально завірені. Тобто мене, по суті, змушують вдаватися до якихось маніпуляцій. Звісно, з багатьма з бійців ЗСУ ми іноді стояли поряд на бойових позиціях, але, повірте, там ніхто не цікавився справжніми іменами. Та я й у своєму батальйоні не знав імен і прізвищ побратимів, усі зверталися одне до одного тільки на позивні. Навіть шикувалися попервах у балаклавах, старалися не «світитися» перед фото- чи телекамерами, адже всі ми в базі даних «ДНР-ЛНР». Знаю, наприклад, «Пилипа» зі ЗСУ, я йому ще розвантажувальний жилет діставав, бо на той час бійці купували військову форму за свої гроші. Але мені відомо про нього тільки те, що він з якогось села на Дніпропетровщині. Я не допитувався на передовій, які в нього ім’я й прізвище, — тоді такі запитання були зайвими. Коли я вирушав у зону АТО, чиновники з нашої райдержадміністрації видали мені берці. А відтоді, як повернувся, жодного разу добрим словом не згадали. Згадують лише тих АТОвців, котрих призивали від військкомату. Образливо…»

Олександр Борисович запевняє, що існує синдром війни: якщо там, на передовій, наставала тиша, з’являлося таке відчуття, ніби щось не так. 

Автор: Ганна ЯРОШЕНКО

А поделиться?