У Дніпровській школі №10 відкрили меморіальну дошку Валерію Мазніченку (Фото)

logo

Випускник цього навчального закладу загинув під час війни в Афганістані. Посмертно нагородженим бойовим орденом.

 «Ми зберігаємо пам’ять про світлу людину, мужнього хлопця, на долю якого випала  афганська війна, — говорить директор школи Валентина Івлева. -У чужому краю, де він проходив строкову службу, свій солдатський обов’язок Валерій Мазніченко виконав ціною власного життя…»

Меморіальна дошка, яку Валерію Мазніченку встановили на будівлі школи ще багато років тому, пошкодив час, тож учнівський і педагогічний колектив прийняли рішення про виготовлення нової. Її відкрили напередодні 15 лютого, важливої для тих, кого своїм чорним крилом торкнулася афганська війна дати – саме цей день 28 років тому поставив в ній крапку.

Голова дніпровського міського об’єднання ветеранів Афганістану Юрій Виноградов щиро подякував дружній шкільній родині за ініціативу, за те, що пам’ятають, побажав їм рости під мирним українським небом. До його щирих слів долучилися бойові побратими Василь Гонтар та Віктор Сіромашенко.

«Ця школа для нас давно стала рідною, ми підтримуємо з нею тісні шефські зв’язки, завжди відчуваємо тут повагу, розуміння, теплоту сердець, — зазначив Василь Гонтар. – Коли ми повертались з Афганістану, думали, що вже ніколи не будемо воювати. Та, довелося взяти зброю в руки багатьом із нас, на Донбасі воюють і наші сини. Знаючи ціну війні, всім серцем прагнемо миру. І він настане в рідній Україні!»

Про мир, вшановуючи солдатський подвиг тих, хто пройшов Велику Вітчизняну, Афганістан і АТО говорили учні 6-11 класів. Кожне їхнє слово було сповнене любов’ю до рідної землі, повагою до захисників, солдатського подвигу, дійсно пронизане пам’яттю.  Пісня у виконанні  Романа Лавріненка, вразила до сліз… Як і розповідь мами Валерія Мазніченка – Лідії Семенівни.

«У своєму листі, яке син відправив 5 квітня 1981 року, він написав, щоб вже у червні чекали, — не змогла стримати сліз вона. – А через десять днів  його не стало, загинув у бою… Лист прийшов лише 21 квітня. У ньому він був ще живим, збирався додому… Проходить час, а біль не відступає. Немає більшого щастя для матері, ніж бачити своїх дітей живими. Я усім вам щиро бажаю рости під мирним небом, бути щасливими.  І дуже вдячна за те, що пам’ятаєте».

«Дуже зворушливий захід, не раз защеміло серце, — поділився враженнями присутній на ньому учасник АТО Геннадій Єфремов. – дуже важливу справу роблять у цій школі, а головне дуже щиро. Я спостерігав за дітьми, розмовляв з ними, тож бачив, що їх це справді хвилює. Вони прониклись і самим заходом, і спілкуванням з мамою загиблого, його бойовими побратимами, які і є важливою частиною нашої спільної пам’яті. Без якої не буває майбутнього».

Юлія Бабенко, фото автора