Приклад сили духу для всієї країни: «Доньку поведу в дитсадок пішки», — Яна Зінкевич

Яна Зінкевич — у свої 21 постать не тільки відома, а і видатна. В 19 років вона отримала орден «Народний герой України» за заслуги в зоні бойових дій. За спиною дівчини створення оперативної і мобільної служби медичної допомоги для поранених в АТО «Госпіальєри», ДТП, після якого Яна опинилася в інвалідному візку, одруження, пологи, народження донечки. Нещодавно стало відомо, що здійснилася мрія дівчини. Яна вступила на омріяну медицину до Дніпровської медакадемії. З цієї нагоди ми і зустрілися з легендарною дівчиною. Спілкування видалося відвертим і чесним. Загалом, зтикаючись з такою потужністю сили духу та волі в такому юному тілі, буквально відбирає мову. Від захоплення кілька годин складно говорити. Тендітна і така молода, Яна Зінкевич, особисто для мене, безсумнівно, є уособленням цілої багатостраждальної сьогоденної України і потужним особистісним прикладом для всіх нас!

Яно, наскільки мені відомо, ти мріяла стати медиком ще до війни. Чому не вступила на медичний факультет?

«До медичного університету не вступила через вимагання хабара. Окрім того, мені завалили шкільний атестат, адже дехто з викладачів не злюбив мене через властиву схильність до опору та протистоянь. Бо завжди була таким собі «борцем за правду». Щодо хабара, його розмір складав суму, якої у моєї сім’ї не було. А якби й була, то принципово його б не давала. Мені було важливо вступити самостійно. Саме за це я борюсь: в українському суспільсвтві має бути більше справедливості». 

Що сталося далі?

«Я трохи повчилася на біофаці, та виявилося — то не моє. А далі був Майдан. Я потрапила в основну двадцятку опорного Руху Заходу України — в команду до Сашка Білого. Він вже тоді знав, що буде війна і готував нас до цього, не тільки морально, а в першу чергу фізично. Він стверджував, що ситуація виглядатиме приблизно так: кого не куплять, того застрелять. Нажаль, в його випадку так і вийшло. Після загибелі Сашка команда не розпалася. Ми обрали лідером місцевого відомого нейрохірурга, який все своє життя пропрацював у Рівному, звідки родом і я, й мав репутацію правильної чесної людини. Далі у нас «віджали» Крим, почалися дії на Сході України. Ми вирушили в Київ вступати до добровольчого батальйону. Це не були виключно праворадикали: люди йшли різні, бо хотіли виступати на захисті інтересів України. А сила «Правий сектор» мала пристойну репутацію і була досить популярною. В нашому батальйоні були абсолютно різні люди. Мені було 18. На той момент часу я була єдиною дівчиною в батальйоні. Просто як бієць, не як лікар. Паспорт я мала, тому мене й узяли».

В яких точках ти побувала як боєць?

«Багато де. Спочатку був штурм Карлівки, далі Піски, Авдіївка, Красногорівка, Водяне, Опитне, Щастя, Бутовка, Аеропорт, ну тобто все-все-все підряд. Потім Савур-Могила, Іловайськ, Дебальцеве. Встигла побувати в найбільш гарячих точках. Саме там, під час найстрашніших боїв та величезних втрат, серед поранених, я зрозуміла, що таке військова медицина, служба похоронів, служба, котра повідомить родину до оприлюднення факту про загибель бійця. Втім, на той момент таких служб не було, ні на фронті, ні в угрупуванні «Правого сектору». 

Яким був перший досвід твоєї допомоги пораненим на фронті, пам’ятаєш?

«Звісно. Це було у Карлівці і то був кремезний чоловік, вагою більше ніж з80 кілограм. Я перла його на собі з вогню через усю цю Карлівку, живого та важко пораненого. По дорозі попросила випадкового перехожого допомогти, той зголосився. Так, на носилках ми донесли пораненого до медпункту. У нього була пошкоджена нога та артерія, нам вдалося його врятувати. Це був мій перший поранений. Так я зрозуміла, що на війні слід робити не те, що ти хочеш, а те, що потрібно».

А як бути з фактором ризику і страху?

«Прийшла відповідальність за чуже життя. Ти раптом усвідомлюєш, що для когось це лише одне життя, а для когось — це життя — цілий світ і його варто врятувати. Це — чийсь батько, чийсь чоловік, чийсь син, чийсь брат, чийсь друг. А отже, цю людину слід рятувати будь-якими силами, і чи професіонал ти, чи ні — вже не так важливо, аби зробити усе, що від тебе залежить. Тоді в Карлівці я збагнула, що гірше не зроблю за будь-яких обставин, а спробувати взяти на себе відповідальність за створення структури з медичної допомоги пораненим слід взяти на себе. Наш тодішній командир Дмитро Ярош дав згоду і допоміг».

Як ви познайомились з Дмитром?

«Під час перших артобстрілів у Карлівці, а крили нас тоді вельми щільно, Дмитро віддав наказ відступати. Поряд з нами йшли батальйони «Дніпро-1» і «Донбас», «93 бригада». Я йшла в першій десятці, бо саме там найперші і найбільші втрати, відповідно, я маю бути саме там, на передовій. Дмитро помітив, що в бою є жінка. Він наказав мені відступати. Я не послухала і пішла вперед. Після бою Дмитро познайомився зі мною особисто і подарував свій ніж. Ярош довірив мені розвиток структури фронтової медицини, соціальної реабілітації поранених. Шматок роботи величезний. Я погодилась і почала виконувати її. Відтепер потрібних людей направляли до мене: гарних водіїв швидкої, ветеренарів та лікарів тощо. Так спочатку сформувався взвод, потім рота, зараз це батальйон».

Чи наступали моменти переосмислення, утоми?

«Після Дебальцевого стало очевидно, що треба робити вибір: або ти повертаєшся в цивільне життя, або ти лишаєшся в цьому до кінця. Я свій вибір зробила ще тоді — маю йти до кінця. Це сталося в лютому 2015 року. Це було вже сепарське Дебальцеве».

Як працює структура, тобі допомогають організаційно?

«Вся наша структура, звісно, зав’язана здебільшого на мені. Зустрічі, знайомства, фінанси, зв’язки — все це зона моєї відповідальності. Впізнаваність, налагоджена система комунікацій мають величезне значення. Навіть реабілітацію після аварії я пройшла за місяць ту, що мали проводити три місяці. Не було часу. Не можна було покинуту бат так надовго. Я почала свій шлях, мені вже нема куди від нього діватись. У нашої структури дві з половиною тисячі врятованих. Десяту частину з них я вивела особисто. Мені здається, це досягнення. На фронті від початку АТО вже близько десяти тисяч поранених. Добра четвертина — це, виходить, наша робота». 

Усвідомлюючи кількість врятованих життів, що ти відчуваєш?

«Певну вдячність людям, які свої здоров’я та час поклали на вівтар цієї справи. Певною мірою — втому, певною мірою — відразу до війни вцілому. Всіх добровольців ховаємо саме ми: організація похорон з нуля. Починаючи від свідчень прокуратури, й омивання та транспортуванням тіла, закінчуючи покупкою труни та одягу для загиблого, спілкуванням з сім’єю, похованням».

Держава допомагає?

«Ні, всі кошти складає виключно спонсорська допомога. Іноді на державному рівні навіть палки в колеса вставляються. Ну як це так, МОЗ та Міноборони досі, за три роки війни не спромоглися створити діючу структуру, яка вийшла у «малолєтки» без освіти? Це дратує, розумієте. Мають місце і злість, і недовіра, і конкуренція».

А як бути з нагородами?

«Намагаюся досягати своїм, учасникам бату, здебільшого народні. Моя державна нагорода за заслуги не передбачає пільг. Навіть вступала я власними силами».

В приймальній комісії, коли подавала документи, впізнали?

«Звісно, навіть декілька вишів за мене змагалися. Одначе, жодних інших пільг не було. Складала мову, історію та біологію».

Яка форма навчання?

«Денна».

Коли все встигати?

«Складно сказати зараз (усміхається), побачимо з осені».

Яким спеціалістом станеш: хірургія, стоматологія, терапевтика?

«Поки що вирішувати не можна. Мій фізичний стан змінюватиметься, треба приймати рішення в майбутньому з огляду на це. Мріяла бути нейрохірургом. Втім, після аварії це неможливо. Я маю гарні організаційні здібності, тому варто буде спробувати витягнути з «дєбрєй» сучасної української медицини якусь районну клініку, наприклад».

Яким є твій день? З чого він зазвичай складається?

«Зранку я неодмінно випиваю каву, потім на базі виходжу до своїх. Плануємось, робимо рознарядку, приймаємо волонтерів, проводимо ротацію. Проводжу зустрічі, якшо треба — їду на зустрічі  по містах. Постійні дзвінки, майже цілодобово. З восьмої до восьмої, інколи навіть до десятої години вечора я працюю. Після аварії та штучної коми перше, про що я попросила, це відновити мій розбитий телефон. Мені слід постійно бути на зв’язку».

Сторінку «Госпітальєрів» ведеш сама?

«Я пишу, однак, не завжди, знову ж таки, на те вистачає часу. Із цим мені допомагає колишня піар-менеджер «Скрябіна», наш прес-секретар і моя гарна подруга Аліса Котик. Та я помітила, що людям цікаво читати саме приватні речі. Не в сенсі інтимності, а в сенсі приватності. Мої враження, особисті думки. Тому інколи моя сторінка у Facebook набирає значно більшу кількість репостів. Так, повідомлення про, скажімо, нові препарати може виявитись читацькій аудиторії менш цікавим, ніж, наприклад, моя фотка з іспитів, яка набере тисячі лайків. Окрім моєї сторінки та сторінки бату, ми іноді дописуємо на «Обозреватель» чи «Цензор». Маємо певною мірою працювати на пропаганду, інформаційка серед військових та цивільних структур — найкраща наразі у нас. Я щоденно сотнями й тисячами опрацьовую вхідні повідомлення. Усі вхідні повідомлення за час моєї реабілітації в Ізраїлі після аварії я розібрала тільки півроку назад. Уявіть об’єм інформації, яку варто опрацьовувати».

Яка кількість людей наразі працює у батальйоні?

«Близько п’ятиста чоловік пройшло через бат за час війни. Зараз нас близько тьохста. Основна частина — 55 бійців. Це люди, що постійно їздять на ротації на передову або допомагають на базі. Оперативний резерв складає ще 200 чоловік, вони розташовані в найближчих областях. Наша база знаходиться в Павлограді. Якщо на штурмову операцію потрібні додатові сили медиків, я збираю додаткові команди. Зазвичай з однієї операції вивозять 10-15 поранених силами кількох авто та 10-12 медиків».

В «Госпітальєрах» — тільки українці?

«Американці, італійці, поляки, канадці, росіяни — всі ці люди брали участь у нашому баті. Добрих чоловік 15 іноземців».

Чи вистачає часу на сім’ю та маленьку донечку?

«Як правило, ні. Зараз мала з батьками. З кількох причин. Не тільки через брак часу. Однак, знаходжу можливість бачитись та займатися дитиною, адже їй немає ще і рочку».

Як твої батьки ставляться до твоїх рішень та роду занять?

«Підтримують. Батьки завжди розуміли, що сидіти склавши руки, я не буду. Вітчим довгий час був моїм замом, побував на передовій, отримав там контузію. Мама під час моєї вагітності допомагала мені по базі, зокрема, на складах: систематизувала побутові, речові, медичні склади. Зробила ремонт в приміщенні бази».

Волонтерством займалася і раніше, до війни?

«Ще у підлітковому віці допомагала організаціям, що опікувалися малозабезпеченими с’імями, та притулку тварин».

 Як часто буваєш в Дніпрі?

«Через день. У воєнному госпіталі та в лікарні Мєчнікова. Дніпро — форпост поранених України. Також, проводжу тут зустрічі з потенційними спонсорами. Щомісяця ми витрачаємо великі суми коштів на лікування, організацію поховань, допомогу постраждалим та онкохворим у наслідок війни людям, на ремонт обладнання та транспорту». 

Як скоро, на твою думку, закінчиться війна?

«Через років сім. Тому до цього треба готувати хлопців, яким зараз років по 12-14. Країні загалом потрібні не класні хлопці і дівчата, а прекрасні спеціалісти. Тому потрібно усвідомлювати власну месійність і здобувати знання. На рівні знань можна змінювати суспільство, створюючи у ньому нові рушійні процеси. Я мислю такими категоріями, не політичними. В політику мене неодноразово кликали. Втім, я поки що не бачу себе там. Можливо, з часом. Навіть не знаю. Це має бути складно фізично. Я підняла бат, мені треба підняти дитину. Є чим зайнятись».

Чи достатньо уваги приділяє українська медицина питанню реабілітації поранених?

«У нас взагалі медицина не передбачає результативну і спеціальну реабілітацію поранених після війни, не говорячи про допомогу психологічну. За кордоном при лікарнях існують спеціалізовані відділки болю, в яких неодмінно працюють психіатри, соціальні працівники та анестезіологи. Вони шляхом вивчення проблеми і визначають, яким чином лікувати постраждалих та найбільш оптимальним способом адаптувати їх до нормального життя, через адекватне знеболювальне та психологічні програми. Суспільство має усвідомити, що просити допоги у будь-кого людині, що пришла з війни — це приниження. Ці люди мають мати можливість бути самостійними і не почуватися обузою. Про це треба думати і дбати».

Тебе впізнають на вулицях?

«Так. Багато людей підходить, усі реагують по-різному, кожен по-своєму. Хтось дякує, хтось дає сто гривень, хтось плаче наді мною. Я вдячна за такі речі, бо це увага і підтримка».

Коли ми побачимо тебе без візочка?

«Доньку поведу в дитсадок пішки. Це станеться через два роки. Загалом, при таких травмах, як у мене, не встають. Світ знає тільки три випадки. Я збираюся піти. Моїм знайомим та прихильникам останнім часом часто сниться, що я одужаю та ходжу».

Дніпропетровська панорама

Автор: Ольга СМІРНОВА