Оксана Лісіцина: я — твоя мама, я — поруч

logo
175665_oksana_lisicina_ja_tvoja_mama_ja_poruch.jpeg


В пам’яті жителів нашого міста ще не стерлися події того страшного січневого дня 2015 року, коли Новомосковськом рознеслася звістка , що під час пожежі, з сьомого поверху, стрибнув трирічний хлопчик. Стрибнув і… вижив. Місто повнилося чутками, але ніхто напевне не знав, що трапилося з дитиною, де вона, що з нею? Одні казали, що у хлопчика поламана лише нога, інші, що малеча майже не ушкоджена, і лише дві людини, Оксана та Денис, приїхавши на місце події, як тільки дізналися про трагедію і зрозумівши, що хлопчик залишився жити, хоча і не відомо в якому стані, миттю поїхали до районної лікарні, щоб з’ясувати ситуацію і надати посильну допомогу. Вони під’їжджали до лікарні і не знали, що швидка, яка їхала їм назустріч, везла дитину до обласного центру у край важкому стані. Наступного ранку Оксана вже була у лікарні на вул. Космічній, що у Дніпрі. Вона боєм брала реанімацію, до якої її не впускали, і на питання лікарів, хто вона дитині, без вагань відповідала – мама! П’ять днів дитина знаходилася між небом та землею, п’ять довгих днів лікарі намагалися стабілізувати її стан, щоб почати оперувати. І п’ять довгих днів Оксана благала лікарів дозолити їй зайти до хлопчика лише для того, щоб сказати йому, що він не один. Через п’ять днів Давида вперше прооперували, а ще через деякий час Оксана таки домоглася, щоб їй дозволили хоча б хвилинку побути поряд з дитиною. Реанімаційна палата — картина не для людей із слабкими нервами. А реанімаційна палата, де знаходиться трирічна дитина, підключена до апаратів, які забезпечують її життєдіяльність, це подвійне випробування. Ті перші хвилини поруч з безпорадною дитиною Оксана запам’ятає назавжди. Вона стояла поруч з Давидом, і як молитву повторювала: «Ти не один — мама поряд, ти не один…». Оксана була у палаті, всього декілька хвилин, але побачене і пережите тоді справило на неї таке сильне враження, що ще доволі молода жінка посивіла. Можливо, з цього самого дня Оксана та її чоловік Денис остаточно вирішили, що ні за яких обставин хлопчик не залишиться сиротою.

Розмовляючи з прийомною матір’ю про ті дні, мимоволі захоплюєшся рішучістю цієї молодої пари боротися за життя дитини, не зважаючи ні на що. Слухаючи її розповідь, починаєш розуміти, що без допомоги оточуючих дива могло б не статися. За хлопчика боролися всі, навіть ті, хто особисто не знав ні хлопчика, ні подружжя. Оксана за допомогою волонтерів скликає прес-конференцію, до подружжя приїжджають журналісти з провідних українських каналів і просто до лікарні приходять незнайомі люди, які за власні кошти купують ліки. І все це заради однієї мети – врятувати маленьку дитину. Більшість людей, які допомагали дитині у реанімації, не називали своїх прізвищ. Але кожному з них подружжя Лісіциних безмежно вдячне. Про цих благодійників Оксана розповідала з особливою теплотою. Особливу роль у порятунку Давида відіграла зовсім молода жінка Альона Мазепа. Можливо, так розпорядилася доля, що саме в цей момент Альона допомагала маленькій дівчинці з Маріуполя, яка теж знаходилася у реанімаційному відділенні. Почувши історію хлопчика, який впав з сьомого поверху і вижив, Альона негайно почала шукати кошти для його порятунку. Через соціальні мережі, серед друзів і знайомих вона оголосила збір грошей і лише за один день зібрала п’ятдесят тисяч гривень, неймовірну для родини Лісіциних суму.

Жодне написане мною слово не передасть тих емоцій, тієї безмежної вдячності, з якою Оксана розповідала мені про Альону. Зі свого боку, я настільки перейнялася її розповіддю, що після бесіди з прийомною матір’ю, під впливом почутого, знайшла у фейсбуці особисту сторінку Альони Мазепи та висловила свою вдячність цій людині за зроблене, і ось що вона мені відповіла: « Вы знаете, в тот момент я действительно была готова разбиться о камень, словно умирал мой родной сын. Я думаю, жизнь даётся для того, чтобы жить, а не умереть. Поэтому делала то, что делала. А ещё — доказала себе и всем, что невозможное – возможно. Это были нереальные деньги. А люди после эфиров дали вдвойне, возможно и втройне. Состояние Давида было крайне сложным, но мы достигли результата. Дай Бог, чтоб уже взрослый Давид относился к людям с уважением. Ведь именно люди ему подарили вторую жизнь».

Я вкотре задумалася, що ми один без одного? Які наші шанси вижити в цьому світі? І повертаючись до теми нашої розмови, шановні читачі, я запитую себе: «А чи були шанси у малого Давида вижити, якби не люди, які сприйняли його біду, як свою?» І сама собі відповідаю: «Майже ніяких». Часто чуєш нарікання, що світ змінився, що люди стали жорстокішими, байдужими до долі не лише чужих, а і рідних. Але історія Давида Жарікова спростовує ці нарікання. Впевнена, все залежить лише від нас з вами, нашого прагнення допомогти, підтримати, достукатися до душі інших. Ловлю себе на думці, якби не Оксана та Денис, якби не Альона, якби не журналісти телеканалів, якби не лікарі, якби не люди, якби не їх милосердя, чим би могла закінчитися ця історія? Питання риторичне.

Але давайте знову повернемося до подій дворічної давннини. Через три тижні Давида перевели до нейрохірургічного відділення. Оксана була поруч. Вона підходила до хлопчика зі словами: «Я — твоя мама, я — поруч». Але малюк боязко дивився на молоду жінку, не підпускаючи її до себе. Майже тиждень Оксана простояла біля вікна, привчаючи Давида до своєї присутності. І нарешті хлопчик визнав її за свою. Але ще деякий час, коли до палати заходили жінки з білявим волоссям, він намагався побачити в них свою рідну матір. Оксана кожну з цих жінок підводила до ліжка і лише тоді, коли хлопчик переконувався, що це не його мати, він заспокоювався. Час ішов, дитина, як і раніше, їла лише через зонд, але її стан поліпшувався. І ось одного разу Давид подивися на Оксану і тихо прошепотів: «Борщ». Оксана спочатку не зрозуміла і перепитала хлопчика. А він раз по раз повторював: «Борщ, борщ». Оксана розповідає, що коли почула, що Давид хоче звичайної їжі, радощі не було меж. Вона порадилася з лікарями, зонд було знято, і наступного дня Давид їв борщ. З цього дня впевненість, що з хлопчиком буде все гаразд, ставала все міцнішою. Давида з мамою виписали додому, де їх чекали прийомний батько Денис та братик Ілля. Хлопчики одразу знайшли спільну мову. Ілля – ровесник Давида, — як міг підтримував свого братика, малював, грав з ним, дивився мультики. Але попереду було ще п’ять місяців у гіпсі. І ось коли прийшов час його знімати, нова біда спіткала Давида — повторний перелом. І знову гіпс на довгих чотири місяці. Через чотири місяці гіпс було знято, зроблено рентгенівський знімок і нарешті почуто довгоочікуваний вердикт лікарів – все добре, перелом зрісся, потрібна реабілітація. І знову на шляху родини трапилися добрі люди, які організували безкоштовну реабілітацію Давида у санаторії СБУ в Одесі. Двадцять днів важких випробувань для хлопчика і його мами, двадцять днів нестерпних, але вкрай необхідних процедур, двадцять днів тендітна жінка носила сина на руках і вірила, що все буде добре. І ось нарешті, на двадцять перший день, Давид самостійно зробив перші кроки. Оксана розплакалася. В нашій з нею бесіді вона мені так і сказала: «Це моя рідна дитина, бо у неї було і народження, і вигодовування, і перші кроки!» До повного одужання ще було далеко, але того, що пережив Давид та його нова родина за рік, вистачить мабуть, не на одне людське життя. Ще будуть і нові реабілітаційні програми, і санаторії, але те що дитина вижила і самостійно ходить, на мій погляд, це Боже благословення, тисячу разів помножене на людське милосердя.

P.S. У своїй розповіді про родину Лісіциних я приділила багато уваги прийомній матері Оксані, і майже не розповіла про прийомного батька – Дениса. І це несправедливо. Коли бачиш їх поруч, дивуєшся і мимоволі згадуєш щось із шкільної програми, — що протилежні заряди притягаються. Оксана – феєрверк, енерджайзер, вічний двигун. Денис – врівноважений, спокійний, надійний. Весь час, доки Оксана була поряд з Давидом, Денис не лише працював на виробництві, а й опікувався сином Іллєю, вів домашнє господарство, їздив провідувати дружину та Давида в лікарню. Та й сама Оксана говорить, що їй дуже пощастило з чоловіком. І коли вона розповідала про нього, її очі світилися любов’ю.

Ольга Лало,

заступник директора Центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоды

А поделиться?