Новомосковськ: історія однієї прийомної родини

logo

Я часто замислююся над тим, що приводить людей на шлях створення прийомної родини? Чому одні наважуються брати до себе дитину — сироту, а інші хоча і спілкуються з нею, але тримають її на відстані витягнутої руки. Я часто замислююся над тим, чому саме ця жінка відгукнулася на статтю в газеті і прийшла до нашого Центру. Я замислююся і розумію, що не освіта, ні кар’єра, ні статки відіграють першу скрипку в цьому питанні, тут дещо більше, тут те, що називають душею.

Її шлях до створення прийомної родини був довгим, майже рік. Коли Олена Вікторівна Лужна вперше завітала до нашого Центру, вона працювала на Новомосковському трубному, а паралельно навчалася на заочному відділенні металургійного технікуму. Розважлива та допитлива, вона ловила кожне моє слово, довго думала, а після задавала безліч запитань. Її цікавило все: як відбудеться її зустріч з дитиною, коли вона зможе її забрати додому, які складнощі її очікують, чи обов’язково підтримувати зв’язки з біологічними родичами, чому потрібно проходити навчання? Питання, питання, питання… Поступово вона знаходила відповіді і все більше наближалася до своєї мети.

Відправляючись на навчання, Олена Вікторівна, як і більшість батьків мріяла взяти до своєї родини дівчинку не старше трьох рочків, а коли приїхала з навчання була переконана, що в її родині з’явиться хлопчик.

Але події розвивалися не так, як думалося Олені. Захворів і невдовзі помер її батько, який протягом всього часу підтримував доньку в прагненні подарувати дитині родину. Коли рани від несподіваної втрати трішечки загоїлися, вона повернулися до своєї мрії і невдовзі в родині з’явився п’ятирічний хлопчик Захарчик.

Скільки безсонних ночей провела Олена Вікторівна біла ліжечка свого прийомного сина, віддаючи йому всю свою материнську любов. За п’ять років свого маленького життя Захар зазнав стільки, скільки і доросла людина навряд чи витримає. Дитина спала з відкритими очима. Він боялася, що якщо їх закриє, то втратить найдорожче – нову маму. День за днем, крок за кроком, відновлювала Олена Вікторівна втрачену Захаром довіру до дорослих. І першою нагородою, і першою перемогою стала для неї і для всіх нас та ніч, коли Захарчик вперше спав спокійно і з заплющеними очима.

Багато проблем ставало перед прийомною мамою, але з нею поряд завжди були люди, яким була небайдужа доля цієї дитини. Ці люди об’єдналися заради єдиної цілі зробити хоча б одну дитину щасливою.

Ольга Лало,

заступник директора Центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді