Нікопольці на передовій: Вона подарувала йому танець. Він їй – мирне небо
Дружина воїна. Хто це? Яка вона? Як жити їй, коли вона знає, що чоловік її кожної миті – під прицілом. І не тут, близько, а десь далеко, що й не обійняти і не допомогти. А тільки чекати. Всю силу свою вкладати в оте чекання. Зараз багато хто з нікопольських жінок відчули на собі, як це – жити в очікуванні чоловіка, що поїхав у далекі краї на заробітки. Тому вони теж – розуміють. Але чекати додому воїна – особлива місія.
Більше двох років тому провела на вокзал свого чоловіка Костянтина Галина Малява. Тримала за руку їх маленького сина Богдана. Що там коїлося у душі жінки напередодні шаленої безодні невідіомості – тільки Бог знає. Але зупиняти мужчину Галя не стала.
— Я бачила, що він готовий до цього. Вдома був завзятим страйкоболістом. Та ще й бойовим гопаком займався під керівництвом Василя Тирси (ми іноді бачимо захоплюючі показові виступи його вихованців на міських святах – ред.). Не мала права тримати. Костя ще з Майдану жив там – не передовій подій.
До речі, так чи інакше, і страйкболісти, і Тирса долучилися до дій українській армії. Перші пішли воювати — хто у спецпідрозділи, хто у дисантуру. А другий і зараз активно допомагає воїнам у якості волонтера. Одного разу навіть потрапив у бойову частину до Кості. Обидва не очікували такої зустрічі. Ото було радощів! Вчення мудрого Тирси, який не танцівників, а сравжніх козаків виховував (матюкнувся – віджимайся!) дуже знадобилося Кості у польових умовах. А ще – весела козацька вдача.
— Ні в кого музики нема, тільки на нашій бойовій машині, — говорить Костя і показує відео, на якому на всю потужність реве пісня з його БМД. Доречі він – командир відділення у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. Під його командуванням – екіпаж бойової машини десантної, що складається з семи бійців.
— За роки війни, слава Богу, наше відділення не понесло жодних втрат, — констатує Костянтин.
Аби зняти стрес, бійці не лише слухають музику, співають пісні, але й займаються спортом. Спортзали із саморобними тренажерами хлопці лаштують собі просто у польових умовах. «Млинцями» для штанги може слугувати, наприклад, покручене шмаття металу. Цього добра на полі бою вдосталь.
— Пьють рідко, — говорить Галина. Вона знає про життя Кості на війні, здається, все. Кожен день, кожен божий день вона має вийти з чоловіком на зв’язок. Телефонний дзвінок, скайп, вайбер, повідомлення у соц. мережі, смс-ка. Що-небудь, аби лише знати – він живий.
— Тільки так я можу залишатися більш-менш спокійною. Одного разу Костя після бою не вийшов на зв’язок. То я почала телефонувати його товаришам, які сплять поряд. Я приїздила до чоловіка на передову двічі, то ж знаю, хто де спить. Спочатку слухавку не взяв один. Тоді я подзвонила другому, нарешті, третій відповів. Після тяжкого бою вони всі, втомлені, полягали спати, то й не виходили на зв’язок. А ще раз Костя не зателефонував, то я дійшла до його керівництва. Чоловіка розшукували по внутрішньому зв’язку, аби він мені передзвонив, і наказували, аби більше так своїй жінці не робив нерви.
За роки війни Костя та його товариші стали справжніми професіоналами.
— Якось ми проходили спільне навчання з військами НАТО, — розповідає чоловік Галі. — Я вам скажу, у них організація трохи інша. Якщо у нас кожен піклується сам за себе, то там про здоров’я бійців – моральне та фізичне – дбають централізовано. Тому у них і обмундирування (хоча й у нас непогане) більш зручне та легке.
Але й воно не допомогло американцям виграти у силі та витривалості нашим бійцям. Як розповідає Костя, якось бігали кругами у броніках по стадіону. Так наші хлопці легко переганяли заокеанських товаришів.
— А коли наші хлопці проходили випробування за право носити блакитний берет, натовці дивувалися складності завдань, — з гордістю розповідає Костя. – У них таких немає. Якось ми навіть запропонували їм пограти у командну гру, та їх керівництво навідріз відмовилося. Мабуть, не хотіли моральний дух ломати воїнам НАТО.
А поки Костянтин нарощував чоловічу силу та професіоналізм на війні, Галя рятувала себе від хвилювань у тилу – творчістю. Під її керівництвом – два нікопольські хореографічні колективи. «Екшн» та «Амадеус». Коли тільки провела чоловіка на війну і відчула першу розпач розлуки, присвятила йому танець «Обійми» (під одноіменну пісню Вакарчука). Він дуже сподобався публіці і виконувався на багатьох сценах міста та регіону. Навіть у шпиталі для бійців у Покровську (колишній Червоноармійськ, Донецька обл.) колектив «Амадеусу» його виконував. Але той, кому присвячувалася ця постановка, побачив її лише через два роки, коли повернувся додому. Ведуча концерту Наташа Гармаш оголосила, що герой цього номеру – тут, серед публіки. Дівчата танцювали, не стримуючи сліз, а дружина від хвилювання трохи забула давно доведені до автоматизму рухи. Ось і приїхав. І обійняв. Сила жіночого чекання зробила свою велику справу.
