Його слово обірвалося на половині життя
14 вересня 2017 року поету і журналісту Семену Ковальчуку виповнилося б 75. І його 39 років не встигли договорити і дописати щасливих днів, прожитих з красунею – дружиною Таїсою і дітками – донечкою Лесею і синочком Олесиком (Олексієм).
Згадує Таїса Миколаївна Ковальчук.— 1 вересня 1965 року був гарний сонячний день. Нас, студентів українського відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського Державного (тепер Національного) університету зібрали в клубі на урочисту частину. Ми ще не знали одне одного, а вперше пізнали, коли розійшлися по аудиторіях і в нас була перша лекція з німецької мови. У нашій групі було 9 дівчат і 1 хлопець. Викладачка знайомиться з кожним і з`ясовує елементарні шкільні знання німецької мови. Мене і Валю Іващенко вона похвалила, а хлопцеві, як потім стало відомим його ім`я Семен Ковальчук, вона зробила зауваження, щоб він підтягнув свої знання. Задзвенів дзвінок на перерву і тут хтось мене смикає за косу і каже: «Ей ти, дівчино, (навіть оте «ей» прозвучало якось не образливо) допоможеш мені з німецькою?». Так як я була в школі відмінницею і завжди допомагала слабшим у знаннях однокласникам, то я й погодилась. Хоча підсвідомо проймануло у моїх думках: такий дорослий, бо був за всіх нас старший на 4 – 5 років, а так слабко знає німецьку. На перерві він запросив мене у студентську їдальню, розпитував про мене саму, звідки я родом, як поступила у ДДУ, бо йому було нелегко здавати іспити після служби в армії, після роботи в Магдалинівській районній газеті, а ще й вдома потрібно було допомагати матері – вдові (його батька і рідного дядька розстріляли фашисти в липні 1942 року, а Семен народився у вересні, то ні батько не побачив сина, ні син батька). Часу на підготовку майже не було, але вступив. Вибір був один — українське відділення.
Працюючи в районній газеті, він друкував і свої вірші. І тоді ж бухгалтер газети сказала йому: іди вчитись, одержуй вищу освіту, щоб не втратити роботу, яка йому подобалася, до якої мав хист, бо почав писати ще в шкільні роки і друкуватися в своїй районці. І він послухав мудрого слова.
Отож, ходимо з ним на лекції, учимося філології, сидимо за однією партою, і бачимося щодня. Навіть і після лекцій, бо він мене завжди проводив до трамвая, сам потім їхав у гуртожиток, а я – додому, до батьківської хати у Сухачівку. Бували походи в кіно, і на концерти. Інколи на вистави до театру імені Шевченка. Мені завжди його було жаль, аж навіть незручно за те, що моєму Сєні доводилося і мені купувати квитки за свою студентську стипендію. Пам`ятаю, що хлопці наші часто ходили розвантажувати вагони ночами, щоб заробити 10 рублів, за які можна було купити нові книги і квиток у кіно коханій дівчині.
Але головним було навчання, і для мене і для мого Семена, який мав природний розум і кожна наука давалась йому неважко.
Хочу згадати ще про таку деталь: усі, хто був студентом знає, що саме на сільськогосподарських роботах у вересні і відбуваються найближчі знайомства між однокурсниками. Отож, знайомлячись з кожною з нас дівчат, яких було аж 45 із 50 студентів, він себе називав «дядько Семен». Це звучало так весело і супроводжувалось жартами. Семен Ковальчук завжди був у центрі уваги всього курсу, дівчата навіть ділилися з ним своїми душевними переживаннями і прислухалися до його порад, як духовного наставника. Він був розсудливим і виваженим. Був помітним і в університеті, бо навіть викладачі зверталися до нього, як до рівного собі – Семен Данилович. Коли Івана Сокульського, який був старостою літстудії «Гарт», виключили з університету за так тоді званий український «буржуазний» націоналізм, то Семена обрали старостою «гартівців», і чималий відрізок нашого студентського життя так і крутився навколо літстудії «Гарт» та її стіннівки, вихід якої завжди був подією на нашому факультеті. Там друкувалися Семен Ковальчук, Володимир Буряк, Володимир Пайос, Володимир Грипас, Володимир Іноземцев, Михайло Дяченко, Михайло Романушко, Іван Данилюк, Віктор Сирота, Віктор Хоменко, Наталка Нікуліна та інші молодші нас.
Усі п’ять студентських років ми з моїм Семеном Даниловичем були тільки разом, хоча його вже було запрошено працювати на обласне радіо в сільгоспредакцію ще з 4 курсу. Радіо він любив.
Після університету ми створили сім`ю Ковальчуків. Від нас пішли у Божий світ донечка Леся і синочок Олесь (Олексій). Одержали квартиру на ж/м «Перемога». Батьки мої купили нам автомашину – помаранчеві «Жигулі», бо батько мій тоді так і сказав: «Бачу, що у вас міцна добра сім`я і зять наш заслужив такий подарунок». І саме завдяки моєму чоловікові я теж стала радіожурналісткою, а він моїм першим наставником у цій особливій роботі.
Як для мого Сєні, так і для мене наша робота – то було наше життя. Часто їздили разом по області записувати радіопередачі і навіть зі своїми дітьми. А щоб довгі дороги здавались коротшими, ми співали усі разом. Олесик наш ще маленьким дуже любив, як тато з мамою співали народну пісню «Із сиром пироги» і говорив: «Чому козак за тими пирогами плаче, хай би вороги забрали ті пироги, а дівчину лишили козаку, вона б ще йому напекла…», а ми з Семеном сміялися, і промовляли: який у нас розумний син.
Син учив доньку Лесю віршувати, бо в неї проявлявся творчий хист, хоча життя розпорядилось по своєму. Ми вчилися разом, і працювали разом і по сей день мене не покидає думка, що мій Семен Данилович Ковальчук так поспішав багато зробити добра на землі і для своєї сім`ї, і для своїх родичів, і просто для людей, з якими зводила його журналістська доля, як наче знав, що йому відведено такий короткий вік – тільки 39. Він завжди говорив: «Треба допомогти», у нас навіть ночували чужі люди, які були героями його радіорепортажів. Він часто повторював, що його мати готова була віддати останню сорочку тому, хто бідніший за неї. Таким був і Семен. Поруч із професійною журналістикою в його серці жила і свята поезія. Залишився рукопис його віршів, написаних ще в 70 роки, і зібраних у загальний зошит; хтось обіцяв колишніх гартівців надрукувати і видати перші їхні книжки, І Семена теж, але цього не сталося, нажаль і тепер я вирішила все ж у пам’ять про свого талановитого чоловіка видати книжку з його віршами, яка зараз в роботі. Ми були першою студентською парою на нашому факультеті. Потім і Віктор Петренко, наш однокурсник, який став дуже відомим журналістом на всю Україну теж одружився з молодшою на 2 курси студенткою ДДУ Людмилою Іванівною. Мій Сєня цінував своїх друзів з літстудії, і дуже поважав молодого поета Івана Данилюка, який теж був одружений на своїй однокурсниці Лілії Григорівні.
Нас небагато було студентських пар, але ми вдячні саме своїй «альма матері» за щасливу жіночу долю, як була щасливою і я зі своїм незабутнім Семеном Даниловичем Ковальчуком.
Наша дочка Леся Семенівна Ковальчук закінчила ДДУ з відзнакою, і аспірантуру, син Олексій Семенович Ковальчук уже 18 років працює редактором досить популярної обласної газети «Вісті Придніпров`я». Дай Боже їм і подальшої щасливої долі, і щоб і їхні діти, а наші онуки не забували, чийого вони роду і що в їхніх жилах тече і дідусева гаряча кров, якому б 14 вересня могло б виповнитися 75 років. Згадайте, друзі, добрим словом Семена Даниловича Ковальчука. Він вас усіх любив.
Записала спогади Лілія ДанилюкФото із сімейного альбому
Поделиться ссылкой:
Метки: Дніпро, життя, журналістика, ЗМІ, Семен Ковальчук, спогади
