Який клімат потрібен новій економіці

Здійснивши у 2014-му геополітичний розворот на Захід, Україна мусить також знайти своє місце в сучасній глобалізованій економіці. Вибір загалом невеликий: або експортувати сировину, перетворюючись на бананову республіку, або виходити на світовий ринок із готовим, бажано високотехнологічним продуктом. Сьогодні Україна простує першим шляхом. Так, за даними Держстату за січень — жовтень 2017-го, частка продуктів тваринного й рослинного походження, а також жирів та олій становила в структурі експорту майже 35%, а готова харчова продукція — лише 6,5%. Частка мінеральних продуктів — близько 9,5%, а левова частка металургійного експорту (18% із 23%) — це продукція чорної металургії. Для порівняння: продукція машинобудування та електротехнічне обладнання становлять у структурі експорту близько 9,5%. Щоб викараскатися з такої малопривабливої ніші, в Україні мають з’явитись інноваційні компанії, які зможуть успішно штурмувати зовнішні ринки. Але такий прорив неможливо зробити, стимулюючи окремі галузі або даючи преференції окремим підприємствам, — на часі інституційні реформи, які створять в Україні сприятливий мікроклімат для розвитку і малого, і великого бізнесу.

Щоб зрозуміти, які саме зміни мають статися в першу чергу, достатньо поглянути, які компанії останнім часом очолюють списки вітчизняних експортерів. За підсумками 2016-го, це були «АрселорМіттал Кривий Ріг», «Кернел-трейд», Маріупольський меткомбінат імені Ілліча, Дніпровський меткомбінат, а також меткомбінати Азовсталь і Запоріжсталь, Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат, «Каргілл», «Нібулон» і «Сантрейд». Попри всі відмінності, більшість названих компаній мають одну спільну рису. За винятком кількох «міжнародників» («АрселорМіттал Кривий Ріг», «Каргілл» і «Сантрейд»), усі вони належать тим, кого прийнято називати олігархами. Так, ММК імені Ілліча, Азовсталь, Запоріжсталь, а віднедавна й Дніпровський меткомбінат входять до бізнес-структур Ріната Ахметова, «Кернел» належить Андрієві Веревському, «Нібулон» — Олексієві Вадатурському, а більша

Своїм успіхом ці компанії не в останню чергу завдячують тому, що їхні власники мали в розпорядженні політичні ресурси й охоче використовували їх для побудови власних бізнес-імперій. Наприклад, лише за перший рік президентства Віктора Януковича статки Ріната Ахметова, за оцінками Forbes, зросли більш ніж утричі: з $5,2 млрд до $16 млрд. Крах Партії регіонів похитнув позиції олігарха, але його ресурсів вистачає для того, щоб реалізовувати надприбуткові схеми на зразок «Роттердам+». Успішно поєднували бізнес із політикою й решта «королів» українського експорту. Доларовий мільярдер Андрій Веревський, попри досить молодий вік (43 роки), встиг побути народним депутатом чотирьох скликань, кілька разів змінивши політичну орієнтацію, а також радником прем’єрки Юлії Тимошенко та членом кількох «цікавих» комітетів Верхов­ної Ради. Його одноліток і також доларовий мільярдер Костянтин Жеваго був нардепом п’яти скликань. Олексій Вадатурський публічною політикою не займається, але в парламентській фракції Блоку Петра Порошенка перебуває його син Андрій. Фантастичний ефект синергії від суміщення політики та бізнесу відомий. Саме через це українську політику небезпідставно називають вищою лігою бізнесу. 

Серед топових експортерів України компанії олігархів, і це свідчить про те, що бізнес, особливо великий, є привілеєм вузького прошарку, а для більшості громадян шлях від бізнес-ідеї до її втілення лежить через смугу серйозних перешкод. Впродовж останніх років Україна суттєво піднялася в рейтингу Doing Business, проте й досі перебуває в товаристві Бутану та Киргизстану, значно відстаючи від країн Євросоюзу. Найбільші українські проблеми пов’язані з реєстрацією власності, кредитуванням, забезпеченням виконання контрактів і вирішенням питання неплатоспроможності. Та й сама власність перебуває в Україні під загрозою: як стверджують у Міжвідомчій комісії з питань захисту прав інвесторів при Кабміні, лише за 10 місяців 2017-го в Україні сталося понад 700 рейдерських атак. Тож не дивно, що підприємницька діяльність найкраще вдається олігархам, які можуть не лише ефективно обстоювати власні інтереси, а й використовувати на свій розсуд загальнонаціональні ресурси. 

Говорити про чесну конкуренцію та ринкову економіку в таких умовах не випадає, оскільки олігархічний бізнес живе за власними правилами. Наприклад, промисловість Донбасу задовго до війни мала від’ємні показники рентабельності й давно повинна була поступитися місцем конкурентоспроможнішим суб’єктам економіки. Але зав­дяки політичному впливу місцевої еліти донбаську промисловість десятиліттями накачували державними дотаціями, прирікаючи Україну на безглузді витрати, а сам Донбас — на економічну стагнацію. Належність до клубу політико-економічної еліти відкриває майже необмежені можливості, проте всім іншим доводиться або полишати бізнесові амбіції, або відчайдушно боротися за виживання, як це робить тепер наша ІТ-індустрія — кмітливе, але недолюблене дитя України. 

У першій половині 2017-го обсяг експорту ІТ-послуг перевищив $1 млрд, продемонструвавши зростання більш ніж на 18% (порівняно з аналогічним періодом 2016-го). Як стверджують аналітики, за кількістю сертифікованих ІТ-фахівців Україна поступається лише США, Індії та Росії. Тим часом галузь потерпає від нерозуміння з боку держави, що проявляється, зокрема, в обшуках, які проводять силові структури. Перевірки СБУ, МВС, прокуратури та податкової, які щороку проходять десятки компаній, ніколи не дають результатів у вигляді судових вироків, але часто проводяться з порушеннями й завжди завдають компаніям чималих збитків, оскільки спричиняються до простою в роботі. Так, у 2016-му в компанії Lucky Labs річні втрати галузі від «масок-шоу» оцінювали в $10–20 млн. Із захистом прав інтелектуальної власності в айтішників також проблеми, тому українські стартапи зазвичай відкриваються під іноземною юрисдикцією. Та й самі фахівці, передусім найкваліфікованіші, нерідко вдаються до «релокації», себто виїздять з України в пошуках спокійнішого життя та передбачуванішого економічного й правового середовища. 

На тлі цього значна частина українських підприємців воліє працювати в тіньовому секторі, у якому, за оцінками міжнародної Асоціації дипломованих сертифікованих бухгалтерів, формується до 46% українського ВВП. Внаслідок ухиляння від податків, порушення трудового законодавства та інших незаконних практик нелегальне підприємництво може бути досить прибутковим. Але загалом тінізація негативно впливає на економіку, істотно обме­жуючи її можливості для зростання. Передусім прирікає економіку на брак фінансових ресурсів, бо не оформлені належним чином активи не використовуватимуться як капітал. Тіньовий об’єкт не можна здавати під заставу, щоб отримати кредити для розгортання бізнесу, а нелегальне підприємство не може залучити інвесторів, видати акції й вкласти кошти у власну модернізацію. Таким чином, брак «живого» капіталу, за висловом перуанського економіста Ернандо де Сото, прирікає населення на «замкненість у брудному передпокої капіталістичного світу», у той час коли капіталізм стає «приватним клубом привілейованої меншості».

Отже, недосконалість інституцій, покликаних забезпечувати функціонування ринкової економіки, паралізує підприємницький потенціал України на користь вузького прошарку олігархії. На щастя, ця проблема не унікальна. Згідно з теорією американського економіста Дарона Аджемоглу запорукою економічного розвитку є надійний захист прав власності, незаангажоване правосуддя, рівний доступ до кредитування та вільний вихід на ринок для нових компаній. Ці умови забезпечують якнайширшу участь населення в економічній діяльності, завдяки чому країни отримують потужний поштовх до розвитку. Здавалося б, замовником таких змін має бути передусім еліта, зацікавлена в економічному зростанні країни, але на практиці так буває не завжди. Часто трапляється, що саме еліта отримує основні вигоди від ненормального розвитку економіки й тому нехтує інтересами всього суспільства заради власної користі. Тож побудова сучасної ринкової економіки має починатися з боротьби за політичні зміни.

Як стверджує Аджемоглу, ступінь відкритості економіки безпосередньо пов’язаний із рівнем політичного плюралізму. Що більше влади концентрує у своїх руках те чи інше політично-бізнесове угруповання, то брутальніше воно змушує економіку працювати у власних інтересах. Як це відбувається на практиці, ми бачили за часів Януковича, коли донецькі, сконцентрувавши у своїх руках владу, стали зазіхати не лише на правила економічної гри, а й на права власності: за підрахунками Антирейдерського союзу підприємців України, у 2010–2014-х роках рейдерських атак регіоналів зазнало близько 7 тис. українських підприємств. Убезпечити країну від таких явищ можливо лише завдяки реально функціонуючій демократії. Змінюваність влади, дієва система стримувань і противаг, верховенство права та підзвітність влади громадянам — усе це не лише умови політичної свободи, а й підвалини, на яких може бути побудована ефективна національна економіка. 

Якщо запит на економічні свободи формується громадянським суспільством, то провідна роль у реалізації цих змін належить державі. Лише вона здатна встановити нові правила гри й забезпечити їх дотримання всіма учасниками включно із суб’єктами великого бізнесу. Але для цього важелі держуправління потрібно забрати з рук олігархії. А деолігархізацію слід розглядати не лише в контексті розбудови демократії, а й як фундаментальну передумову економічного розвитку. Без неї решта економічних реформ не здатна поставити Україну на рейки сталого розвитку й створити умови для стійкого економічного зростання та модернізації. Лише реальна деолігархізація дасть Україні шанс посісти гідне місце в глобальній економіці, зупинивши перетворення України на бананову, чи то пак металево-зернову, республіку. 

Тиждень

Автор: Максим ВІХРОВ