Як зайчиха павлоградському журналісту помстилася
Про зимове полювання досі хто з письменницької братії не розповідав! Один лише славетний Остап Вишня чого вартий зі своїми мисливськими історіями. Але кожному бувальцю, у торбі якого побувала і хвостата, і крилата дичина, кортить похизуватись своєю байкою.
Ось і мене ця тема раптом почала муляти. Бо теж маю, хоч і дрібний, але таки досвід. Навіть, якщо це досвід помічника мисливця. Є в мене своя коронна пригода, якою хочу з вами поділитись. Втім, аби я тоді знав, що це полювання вийде мені боком, можливо, сидів би вдома… А почалося все з безневинного запрошення мого двоюрідного брата Руслана і його приятеля Славка. Обидва ще ті стратеги! «Приїжджай, — кажуть, — до нас на Сумщину — допоможеш зайця ганяти». Я радий старатися — помчав на Різдво у далекі краї за враженнями. Початок цієї історії ми вже оприлюднили вчора. Тут читайте її продовження.
Тікай, косий!
Без зайвого поспіху ми перетинаємо зоране поле і спускаємося до яру, багатому своєю мисливською історією. Я милуюся зимовими фантазіями природи і поспішаю закарбувати на фотоапарат хроніку нашого полювання. Тим часом, Славко виявляє ще один заячий слід. Здається, свіжий. Силует Руслана маячить на правому фланзі — він поспішає перехопити звіра з іншого боку.
У рухах В’ячеслава відчувається азарт, мені й самому кортить наздогнати невловимого звіра. Мисливець зупиняється біля хащів — знаходить очима, мацає самими пальцями його слід і натикається на зовсім тепле «ліжко» косого. «Щойно тут був, ми його підняли», — диктує Руслану в рацію чоловік і бадьоренько, майже бігом, перетинає замерзле озеро. Слід розтривоженого зайця губиться у широкому ліску на протилежному березі. Тікай, бідолаго вухатий, попаде зараз тобі від ловців заячих душ. Тікай, доки є час…
Кілограмів 30, не менше …
Я відчуваю наближення апогею цього мисливського детектива. Одна первісна частина мене жадає його, інша — окультурена і гуманна — намагається відтягнути, відстрочити закономірний фінал. «Я нагору, через п’ять хвилин ти рушиш лісом. Йтимеш уперед, гучно, можеш горлати, але без фанатизму, щоб у зайця розрив серця завчасно не трапився. Він десь тут… «- дає вказівки мені Славко і рушає вгору лісистим схилу.
Ловити за шию крижані льодяники, перечіпатися за вгрузлі у землю висохлі пеньки, падати обличчям у колючий чагарник… Зривати з голих гілок замерзлі ягоди кислуватого барбарису і терпко-солодкого терну, завмирати, насолоджуватися тишею і фотографувати невигадану лісову казку… І знову йти, плескати у долоні і лунко бемкати худим кілком по стовбурах…
Га-гах! Пауза і знову — гах… гах! Три постріли. Який з них влучив у ціль? І чи потрапив? І хто стріляв — Славік чи Руслан з протилежного берега? Усі казкові чари залишилися на фото. Зараз полювання! І я вже не соромлюся йти напролом, голосно лякаючи навколо себе пернату живність. Розрив серця зайцю тепер не загрожує…
Славко стоїть щасливий біля берега — хизується довгоочікуваним трофеєм. Тримає його, ще теплого за задні лапи. Ось вона — здобич! «Кілограмів на 30», — жартує, без надії, що я йому повірю, мисливець і тицяє зайця мені – мовляв, тримай, адже ти ж його з лісу вигнав. «Та невже?» — щиро дивуюся. «А то! І, взагалі, це не заєць, а зайчиха, доволі стара», — Славік знає, що говорить…
А під дичину?
Хто не був на справжньому полюванні, той не знає, що таке привал. А хто не мав задоволення пізнати його, той, вважай, і в житті нічого не бачив. Жартую, звісно.
З іншого боку, мисливський привал, та ще й узимку в лісі — це ціла сага. Складена з десятка байок, приправлена застиглою зимовою казкою, потріскуванням багаття, ароматами лісу і смаженого на цьому багатті сала з цибулею.
«Наливай!» — командує Славко і простягає мені свою, майже раритетну флягу. Її вміст — не менше задоволення (якщо вживати його в міру і після полювання), ніж усі інші радощі цього дня. Металева чарка йде по колу. «Отже, за зайчиху, царство їй небесне!» — ми по черзі ковтаємо свою порцію домашньої горілки. Ех..х..х! Добре пішла!
P. S. Зайчиха мене не забула. Згадала вже опісля своєї передчасної кончини. Якось, вечеряючи дичиною, я раптом … ні, не подавився, хоча та звірюка того, мабуть, теж хотіла б. Всього лише відламав пів зуба об застряглу в її грудинці триміліметрову дробинку. Ото ж бо, напевно, сміялася десь там на небесах душа косоокої… Так і помстилася дилетанту за співучасть у вбивстві.
