Як павлоградський журналіст за зайцями ганявся
Про зимове полювання хто тільки з письменницької братії не розповідав! Один лише славетний Остап Вишня чого вартий зі своїми мисливськими історіями. Але кожному бувальцю, у торбі якого побувала і хвостата, і крилата дичина, кортить похизуватися своєю байкою.
Ось і мені ця тема раптом почала муляти. Бо теж маю, хоч і дрібний, але таки досвід. Навіть, якщо це досвід помічника мисливця. Є в мене своя коронна пригода, якою хочу з вами поділитись. Втім, аби я тоді знав, що це полювання вийде мені боком, можливо, сидів би вдома… А почалося все з безневинного запрошення мого двоюрідного брата Руслана і його приятеля Славка. Обидва ще ті стратеги! «Приїжджай, — кажуть, — до нас на Сумщину — допоможеш зайця ганяти». Я радий старатися — помчав на Різдво у далекі краї за враженнями.
Вони не добувачі, а мисливські детективи
«Не знаю, як зайцю, а тобі ми точно нудьгувати не дамо, — жартує вже з вечора Руслан. — Це не качок влітку в засідці вартувати. Кілометри мотати засніженими полями і ярами — не в кожного писаки стане сил». Це він на мене натякає.
Вранці виходимо. Хотів сказати «вдосвіта», та тільки на годиннику вже пів на дев’яту. «Чи встигнемо», — мудро зауважує брательник. І пояснює: вони зі Славком Не добувачі — облав не визнають. Вони — детективи! Задоволення отримують, розплутуючи звірині сліди, змагаючись із дикою фауною у хитрощах. На це і білого дня цілком вистачає. Зрозуміло, що трофеї — нагорода за їх інтелектуальний хист, без них яке полювання?
Погода січневого дня стоїть чудова: легкий морозець, вітер ледь торкається верхівок дерев, снігу не більше, ніж треба. Ще б сонечко своїми промінчиками балувало. Але то вже мої примхи…
«Косоокому від нас сьогодні не втекти», — кажу я собі, грузнучи у черговому заметі. Руслан зі Славком екіпіровані під зав’язку — двозарядні рушниці, патронташі на поясі, старенькі, але надійні рації, чоботи-снігоходи, рюкзаки з провіантом.
Втім, щодо провіанту: найбільше харчів за плечима несу я. Голод, як то кажуть, не тітка… Залишаємо далеко позад себе хати і вибираємось у поле. Мисливці мої рушають на фланги, сам я брьохаюсь посередині з невеличким відставанням – не хочу під постріл потрапити. Отак і йдемо…
Це вовки та лисиці — боягузи
Ух..х..х! Що таке? Куди ти, стій! Прямісінько з-під моїх ніг кулею зривається сіро-рудий клубок м’язів і дає драпака. Тільки п’яти миготять. Дві-три секунди — і вже жодна дробинка втікача не дістане. От тобі й на: перший заєць, і прогавили! «Чого відразу не горлав?» — насідають на мене професіонали, хоча і розуміють, що винних у цій ситуації немає.
«Гаразд, нехай біжить, ми його іншим разом візьмемо», — одразу втішає себе і нас із Русланом Славко. Він прямує через руїни колишньої тракторної бригади до довгого яру, який переходить у мальовниче озерце.
Я ледь встигаю за ним і брательником, який, здається, поволі суне неподалік. «Не журися, Саньок, — сміється В’ячеслав — Заєць — такий звір, що може прямісінько біля твоїх ніг причаїтися, а ти його і не помітиш. Кажуть, що він боягуз, але то все наклеп. Швидше вовк із лисицею переляк впіймають, ніж заєць. Він перший сміливець у їхній компанії».
І Славко переказує мені чергову байку, тобто, справжнісінький випадок зі своєї мисливської практики. «Ось так, як і ми зараз, перетинав я одного разу озимину, — каже. — Дивлюся — ніби заєць під купиною сидить! Підкрадаюся ближче — а він не ворушиться, мабуть, хтось підстрелив, то й закляк. Я рушницю на плече, нахиляюся підібрати здобич — і раптом воно як плигоне у бік… У мене ледве серце не стало! Ось тобі і заяча витримка!»
Що ж, міркую, різні чудасії траплаються. Якщо, звичайно, Славко не розводить мене, дилетанта.
Дещо з мисливської науки я, щоправда, встиг засвоїти від нього і свого братика-наставника: заячі «петлі», «здвійки», «льожки»… Приміром, як я це розумію: повертається косоокий з нічного походу до людських садів-городів в укриття, на «льожку». Пробіжить метрів 20 уперед, потім вернеться власним слідом, а далі стрибне далеко в бік і заляже. Ще той хитрун!
(далі буде)
