Без сліз на обличчі із болем в душі

logo
173426_bez_sliz_na_oblichchi_iz_bolem_v_dushi.jpeg


ДОЛІ МЕДИЧНОГО БАТАЛЬЙОНУ 

Хто ці люди? Які їхні долі? Чому вони зробили саме такий вибір і як їм живеться на війні та після неї? Відповіді на ці питання я вирішила пошукати серед бійців батальйону «Госпітальєри». Виявилося, у кожного з них своя історія і привід далі продовжувати жити війною. Втім, є й те, що їх об’єднує. Це розум, патріотизм, те, що події на сході вони називають не інакше, як війною, і усвідомлення того, що балачками Україні не допоможеш стати сильною й прогресивною. 

Ганна БалакшійПозивний «Багіра», уродженка Павлограда. Діловод добровольчого батальйону парамедиків «Госпітальєри», голова наглядової ради в місцевому благодійному фонді, керівник громадської військово-патріотичної організації «Хорт».

– В батальйоні займаюся питаннями постачання та бухгалтерією, організацією побуту. З Яною мене познайомила прес-секретар бату Аліса Котик. В цілому в АТО провела майже півтора року, пройшла в тому числі Дебальцеве. З початком війни я «захворіла» нею. Залишила свій великий будівельний бізнес і стала волонтером. Потім пішла добровольцем в батальйон імені Джохара Дудаєва. До конфлікту на сході країни ми будували масштабні торговельні приміщення на Донбасі, зараз вже всі вони зруйновані.
Ми надаємо допомогу нашим бійцям, котрі там воюють. Після загибелі Іси Мунаєва пережила сильну депресію, не розуміла, хто може замінити його як керівника бату, намагалася повернутися у мирне життя … Проте не вийшло. Посттравматичний синдром, напевне. На мене дуже впливає велике скупчення людей. Працювати в торгівлі я не змогла, саме з цим пов’язана моя освіта. А в «Госпітальєрах» ти ніби й дома і в той же час – на війні. Можна сказати, для мене – це етап переходу в мирне життя.
Зараз я веду доволі активну громадську діяльність, в рамках програми організації «Хорт» ми боремося з корупцією і наркоторгівлею в нашому місті, проводимо вишколи, готуємося до його оборони. Все може статися…
Почуття страху? Ні, скоріше, тривога. Я фаталіст, можливо, саме це мене рятує. Пам’ятаю, мандражувало вперше, коли тільки їхали на фронт, під аеропорт. Нас зупинили і сказали, що за 15 хвилин до нас обстріляли автобус з людьми. Тоді єдиний раз в цій зоні випила грамів 30 горілки і все пройшло. Досі страх не повертався. Що судилося, те станеться. Озиратися і переживати не бачу сенсу!

Андрій Долик
Позивний «Східний вовк». Рідне місто – Івано-Франківськ. Радник голови обласної ради з питань соціального захисту та медичного забезпечення учасників АТО. Ініціатор та голова обласної Спілки учасників АТО, співавтор проекту щодо надання добровольцям статусу учасника бойових дій, парамедик, громадський діяч.

— Революція, на мій погляд, попереду, і вона може бути ще більш стрімкою і жорсткою, ніж попередні. Адже революція мала призвести до покращення і позитивних рушійних змін у суспільстві. Проте ні кумівство, ні корупцію ми наразі не прибрали. З того, за що стояв Майдан, на сьогоднішній день не зроблено нічого або практично нічого.
У 2014—2015 роках я був мобілізований до 26-ї артилерійської бригади. Пройшов Амвросіївку, Степанівку, Благодатне, Савур-Могилу, Іловайськ, закінчив службу у Волновасі, після чого був демобілізований. Наразі активно займаюся громадською діяльністю.
До війни працював водієм у Москві та Ростові. 2014-го незаконно перетнув кордон і повернувся в Україну. Зробити це офіційно боявся: ходили чутки, що українські прикордонники рвали паспорти українців, які прагнули повернення в країну. Зараз знаходжуся у федеральному розшуку в РФ за участь у збройному конфлікті на сході України.
Працюю водієм-парамедиком в обласному центрі екстреної допомоги, а під час відпустки завжди тут, у «Госпітальєрах». Окрім того, ми у Франківську будуємо реабілітаційний центр. Роботи вистачає, втім, поїздка на ротацію – це своєрідне перезавантаження. Без цього ніби відчуваю ломку. Думаю, це і є так званий посттравматичний синдром.

Аліса Котик
Рідне місто – Івано-Франківськ. Доброволець, блогер, прес-секретар та парамедик добровольчого батальйону «Госпітальєри», колишній піар-менеджер гурту «Скрябін».

— До Майдану жила в Києві, працювала в шоу-бізнесі. Війна почалася з волонтерства, коли івано-франківські активісти і Центр екстреної медицини й медицини катастроф готували на фронт медичний батальйон «Гіпократ». Згодом всі «гіпократівці» вступили до лав «Госпітальєрів». Під час передачі двох переобладнаних «швидких» і особового складу ми познайомилися з Яною, і відтак стартувала наша співпраця, а пізніше й особиста дружба з цією неймовірною дівчиною-комбатом. У моєму житті то був знаковий період, саме тоді я зустріла майбутнього чоловіка, познайомила його з Яною, тепер він теж у складі «Госпітальєрів».
Сьогодні я допомагаю Яні, супроводжуючи її у всіх поїздках країною та на фронт. Зараз її здоров’я більш-менш дозволяє їздити у відрядження. Тож активно працюємо. Окрім того, займаюся інформаційним висвітленням життя бату. Піарник Яні не потрібен. Вона створює десятки інформ-приводів на день і є символом та прикладом сили духу для багатьох, навіть для чоловіків. Я знаю, що вона підніметься на ноги, навіть не сумніваюся.
Щоб стати госпітальєром, треба спершу відчути певний дух. А загалом наш бат має елітних учасників, у нас є і депутати міських рад, і студенти Гарварду, і люди з трьома вищими освітами.
Страх у гарячих точках? Відчуваєш хіба що потім. У момент імпульсивної дії не думаєш, просто робиш те, що мусиш, бо знаєш, хлопці вірять у тебе. Це парадоксально. Можливо, все так через адреналін, утім, це працює.

Олена КиянкаПозивний «Атеїст». Парамедик «Госпітальєрів».

— Для мене все почалося з Майдану. Після нього я пішла в секретаріат Дмитра Яроша, в політичне крило. Потім зрозуміла, що це не моє, і вирушила на війну. Оскільки дівчат мало куди беруть, я пішла в медбатальйон «Госпітальєри». Тут і перебуваю з листопада 2014 року.
Ніхто тоді нічого не вмів і не знав. Утім, всього навчилися. Жили на базі. Іноземні лікарі саме там розказали нам про тактичну медицину. Після цих курсів опинилася на передовій.
Страх? Я з тих, хто вважає за більш доречне дію, ніж тривалі роздуми над нею. Замість боятися, варто щось робити. Боятися можна потім і вдома. Навіщо я пішла на війну? Як і всі, щоб захистити свою країну, щоб жити у ній було краще.
Мені легко бути в баті, оскільки вдома не тримають сім’я, кіт чи вазони.  Часто стикаюся з нерозумінням навколишнього середовища, мовляв, ти ж дівчина, мусиш вийти заміж, навіщо ти воюєш, повоювала і досить. Добре, що є подруги, які розуміють.
З дитячого садочка вишиваю хрестиком. Зараз використовую в роботах бісер. Іноді вишиваю на замовлення волонтерів українську національну символіку, ікони. Для себе — ескізи картин Густава Клімта, Рембрандта, Ван Гога. Після війни, можливо, займуся популяризацією ідей чистого довкілля. Мені це близьке. Цікавлюся ресторанним бізнесом.

А поделиться?