Активісти Дніпра про мовне питання

logo

Активісти Дніпра про мовне питання

Вікторія Маліновська, учасниця революції 2013–2014 років, допомагала у формуванні перших блокпостів у області, була волонтером упродовж війни та активісткою ГО «Сестринська сотня»:

«До Майдану для мене українська була другою мовою. Хоча я ще зі школи її вважала красивішою, але всі друзі, вся сім’я, все коло спілкування були російськомовними. Я не бачила нічого поганого у двомовності. Під час Майдану українська стала одним із символів «своїх», елементом айдентики людей, що підтримують революцію. А вже коли почалася війна, до мене нарешті прийшло розуміння, чому перейти на українську вкрай важливо, що це один зі способів немілітарної оборони країни.

Відтоді я перейшла на українську у Facebook, на україномовний контент (кіно, книжки, пошукові запити тощо), а згодом і повністю на українську. Щодо міста, то воно, як на мене, було російськомовним і залишилося. Важко переходити на українську в побуті, коли скрізь російська. Але агресивної реакції на українську особисто я не відчуваю. На жаль, не можу порівняти з тим, як було україномовній людині в домайданному Дніпрі».

Ярослав Копил, учасник бойових дій на Сході, воював за Україну в складі полку «Дніпро-1», 5-та рота «Донецьк». Народився і прожив усе своє довоєнне життя в рідному Донецьку, був активним учасником місцевого проукраїнського Майдану до розгорнутих окупаційних дій Росії. Останні чотири роки (окрім часу ротацій на Схід) жив у Дніпрі, де й одружився. Нині працівник муніципальної поліції та засновник ГО «Добровольці», мріє вільно говорити українською, проте є чинники, які заважають опанувати її швидко (те ж таки російськомовне оточення):

«Я прожив більшу частину життя, а точніше до самого початку війни, в Донецьку. Спостерігав, як починався бардак на Донбасі, так би мовити, зсередини. Усе починалося саме з мовного питання. Тому його не слід недооцінювати в контексті єдності нації. Переїхавши до Дніпра й повернувшись до цивільного життя, я не виявив особливої різниці в мовному середовищі між Дніпром і Донецьком.

Але в Дніпрі я не зустрічав конфліктів на мовному ґрунті, навіть навпаки, прояв українськості викликає інтерес у місцевих жителів. Як людина, котра усвідомлює, що українізація і популяризація мови повинні йти знизу, від самих громадян, я, звісно, переглянув свою позицію в цьому питанні. Тому цілком свідомо й цілеспрямовано планую ростити своїх дітей в україномовному середовищі. Після народження сина хочемо з дружиною якщо не цілком, то в побуті перейти на українську мову. І це допоможе прищепити дитині від народження ті цінності, які до мене приходили вже у процесі життя. Нехай це маленький внесок, але я вважаю, що так робити правильно. Слава Україні!»

Микита Березін, відеооператор телевізійних каналів у Дніпрі, співробітник прес-служби полку «Дніпро-1»:

«За останні три роки я зрозумів, що мова є одним із найголовніших основоположних факторів, на яких будується сильна, соборна й незалежна держава. На жаль, через лінь та відстороненість від загальнодержавних питань, таких як грамотне виховання любові до української мови та її використання, ми й дістали нинішній розкол суспільства.

Переходити в реальному житті на українську почав нещодавно, і основною проблемою для такої роботи над собою є відсутність україномовного оточення, з яким було б зручно й ефективно практикуватися у вимові та правильному висловлюванні думки. Менша, але теж наявна проблема, — окремі випадки у спілкуванні із продавцями чи водіями, які або елементарно не розуміють, не сприймать на слух, що їм кажуть, або реагують на тебе негативно через якісь ватні погляди. Я абсолютно проти насильного нав’язування людині думки, що вона ПОВИННА розмовляти українською, але тих, хто проти переходу інших на державну мову, вважаю боягузливими дегенератами, яким не місце в Україні. Стати україномовним мене підбила дуже паскудна думка: «Хто я є? В Україні живу, але державною мовою не розмовляю, немов якийсь сирота на власній землі». Це неприємне відчуття себе злоякісною пухлиною на тілі рідної країни обурило, і стало дуже соромно за себе».

Богдан Наривський, живе у Дніпрі, учасник бойових дій на Сході, воював у складі 74-го ОРБ (почав бойовий шлях у селі Славне біля Оленівки потім потрапив у Донецький аеропорт, а згодом у селище Піски). Повернувшись із війни, почав працювати в піцерії PizzaVeterano, заснованій також бійцем Андрієм Сарвірою у Дніпрі з метою залучити учасників АТО до нової діяльності або професії:

«До української мови я ставився добре й раніше — до війни. Легко можу спілкуватися нею. Але помітив, що за останні роки з мого оточення небагато людей перейшли на українську. Мабуть, звичка сильна, людям зручніше спілкуватися тією, мовою, якою вони розмовляли все життя. Особисто я проти такого закону, щоб говорити лише українською. Але я відповідаю тією мовою, якою до мене звертаються, і це правильно. У Дніпрі частіше чую російську. Щоб покращити знання рідної мови в Україні, певен, потрібно впровадити інтенсивні програми навчання її в школах, а вивчення граматики зробити обов’язком для всіх учнів. І, можливо, наступне покоління спілкуватиметься тільки літературною українською, а не суржиком».

Ніна Єлоєва, громадська активістка, одна із засновниць та учасниця Штабу національного захисту Дніпропетровської області. Активна волонтерка, яка допомагає переселенцям. Більш ніж 20 років працювала лікарем відділення реанімації 3-ї дитячої лікарні міста Дніпра. Перейшла на українську у 2004 році, під час Помаранчевої революції:

«Повинна була бути державна програма українізації: телебачення, радіо, школи, садочки, кафе, магазини, і це стосується не тільки Дніпра. Ми втратили в цьому питанні 25 років. На сьогодні в нас у місті немає жодного українського дитячого садочка. А війна йде майже на межі використання української та російської мов. Путін не попер на Галичину, Волинь, Буковину або Черкащину, бо завжди розумів де «свої», які підтримають його пропаганду російськомовлення.

Лесь Подерв’янський у котромусь інтерв’ю правильно зазначив: якщо кажуть «ми один народ», це означає, що із двох народів повинен залишитись один. Це нам, українцям, відмовляють у праві на існування, і ми як народ повинні зникнути. Схоже на ідеологічне оголошення війни. Я за жорстку українізацію, інакше ми ще 100 років будемо на межі двох мов, і, судячи зі спроб опозиціонерів у політиці взяти реванш, цей час може бути не на користь українській мові. Дніпро вибірково розмовляє українською, не постійно, а переходячи періодично на суржик або знову ж таки російську».

Тиждень.ua

Автор: Катерина ЛЕОНОВА